Вчилася я добре. Мріяла про вуз, але розуміла, яка недосяжна ця моя мрія. Незрячій дівчині без матеріальної підтримки було важко про щось мріяти. А чим мені могли допомогти мої батьки, котрі працювали в колгоспі?
Після закінчення школи нас направляли працювати на спеціальні підприємства для сліпих. Працювали по різних цехах. Робили щітки, вязали сітки, клеїли паперові пакети, набивали наконечники на шнурки для взуття. Я влаштувалася у Львові в щітковий цех. Було важко. Нас вчили в школі, що на роботу треба йти, як на свято. Свята я не відчувала, але на роботу йти мусила, бо це була необхідність. Тут я познайомилася з цікавими людьми – такими ж незрячими робітниками, як і я. Це було життя відмінне від того, яким я жила в своєму інтернаті. Робота була важка і малозаробітна, та й здоров’я у мене після перенесеного в дитинстві менінгіту було так собі. Та все ж це була робота, що давала кусок хліба. Поза роботою співала в ансамблі «Струмочок». Разом з ансамблем виступала на сценах художньої самодіяльності, співала, читала власні вірші. Про це я потім ще напишу у своїх книжках. Та це буде потім, колись. А поки що я жила таким життям, яким жили мої друзі. Часу у мене завжди чомусь було обмаль.
Я ходила на підготовчі курси, що організувалися при Львівському університеті ім.Івана Франка. Я мріяла про журналістику. Але для того, щоб поступити на факультет журналістики, треба було мати свої публікації і стаж роботи в якійсь редакції. З мрією про журналістику довелося попрощатися. Вирішила йти на філологію. Літературу я любила, навіть трохи писала вірші, так що філологія не була для мене чужа. І знову ж таки … На стаціонарне (денне) навчання я йти не могла. Саме тоді вийшла постанова чи указ про те, щоб у вузи приймати тих, що мають не менше, ніж два роки стажу роботи. А в мене на той час був за плечима лише рік. Що робити? Махнула рукою та й пішла вчитися на вечірнє відділення філологічного факультету.
Вчилася. Було важко. Після роботи в цеху – лекції в університеті. Та й мами поруч не було, щоб нагодувати смачним обідом чи вечерею. Про все треба було думати самій. А ще треба було оплачувати читця, бо спеціальних підручників крапковим шрифтом для вузів не було. Використовувала магнітофон. Іноді, чого там критися, хотілося все це покинути. Але не кидала. А ще лякала безперспективність: незрячому вчителеві було дуже важко знайти собі роботу, а філологу практично неможливо. В житті мені нічого не давалося легко, зате все життя везло на хороших людей. Поталанило і цього разу. Директор вечірньої спецшколи П.О.Машировський взяв мене до себе на роботу. Я перевелася на заочне відділення. Вчитися стало важче, зате мала півставки в школі і роботу на підприємстві я також не залишала. Було важко, я чомусь завжди непосильно себе завантажувала.
Вийшла заміж за людину, котру любила з шкільних років. Все було б добре, але я пішла в невістки у родину, де не дуже мене хотіли: вони мріяли про зрячу невістку, хоча їхній син, а мій чоловік також був незрячий. Довелося самоутверджуватися, доводити, що я можу бути повноцінною жінкою і господинею.
Народила двох синів. Давала їм раду, тішилася з того, як вони росли. Жили, хоч і не дуже розкішно, та дружно і більш-менш щасливо. Мій чоловік Фелікс Фролов писав дисертацію з політичної економії. Оскільки він був також незрячий, нам потрібно було знову ж таки оплачувати читців для його роботи.
Мріялося, що, коли він захиститься, то матеріально нам стане легше. Але не так сталося, як гадалося. Словом… Словом, він зустрів іншу – і ми розлучилися. Все це просто пишеться, та не просто було пережити. Розлучилися перед його захистом, так що матеріальних благ від дисертації я так і не зазнала.
Розміняли квартиру. Я опинилася далеко від своїх друзів, від своєї роботи, одна з дітьми. Довелося звикати. Через якийсь час у мене народився мій третій син. Над усе хотіла, щоб діти мої росли здоровими і щасливими, а головне – щоб виросли вони нормальними людьми. Діти вчилися. Я працювала. Мусили мені допомагати, бавили одне одного, виконували деякі обовязки по господарству. Я, як могла, виховувала їх. Вчила добру і чесності, намагалася переконати, що кожна людина мусить чесно заробляти свій кусок хліба, як мене вчили мої батьки. У найскрутніші хвилини мого життя мені допомагали мої друзі.
Вірші в цей час майже не писала. Не писалося. А іноді, коли навіть народжувався якийсь, то ліньки було й записувати. А для чого? Вже неодноразово пробувала щось надсилати до газет і журналів. Марна справа, не друкують: «мало ідейної вагомості», «читайте радянських поетів». Поткнулася було у наші журнали, що виходили для сліпих крапковим шрифтом. Надіслала вірші «Перехожим», «Яблуко». Здавалося б, мали б підтримати. Але ні, – і тут глуха стіна. Одержала вражаючу відповідь від нашого незрячого поета В.Забаштанського. Тоді, правда, він ще не був таким відомим, яким став пізніше, але його слово вже й тоді важило багато. Його відповідь особливо вразила мене, тому я її зберегла. Але, аби зрозуміти абсурдність тієї відповіді, подам вірш, який я тоді надіслала у наш журнал для сліпих.
ПЕРЕХОЖИМ
Зітхають сумно перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
Невже їх втішити не може
Усмішка в мене на виду?
Мене питають: «Вам не гірко ?»
І я кажу: «Запевне, ні.
Турбот і справ у мене стільки,
Що плакать ніколи мені.
У мене щастя так багато,
Що, мабуть, вистачило б всім,
І я не хочу смуток втрати
У свій веселий нести дім.
У мене серце хвильно б’ється…
Я ледве втримую пісні…
То тільки вам чомусь здається,
Що страх, як боляче мені».
То ж не зітхайте, перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
В моєму серці квітнуть рожі,
Котрі не квітнуть у саду.
Львів-центр, вул.Чернишевського, 25/14
Фроловій Т.І.
Шановна Тетяно Іллівно!
Редакція журналу «Заклик» ознайомилася з Вашим віршем „Перехожим” та, на жаль, надрукувати його не зможе. Дуже добре, що Ви така оптимістична людина, бадьоро дивитеся на життя. Добре, що у Вашому серці багато радості. Якою б людина не була, і в які б вона труднощі не потрапляла, вона повинна завжди залишатися людиною.
І щодо змісту Вашого листа у нас немає ніяких претензій.