Минуло ще кілька днів уже Нового року. Незабаром Різдво. За вікнами барабанить дощ, але не об моє підвіконня, а об чийсь заскленний балкон. Стукоче, наче птахи зерно клюють. Все барабанить та й барабанить. Як восени. Аж заколисує. Різдв’яний дощ – цікаво. Незабаром Різдво… А снігу нема. Надворі то сухо, то дощ, а все ж не зима. Ніщо не нагадує про сніг, навіть віддалено. Зима в цьому році зовсім безсніжна. Спершу налякала трішечки снігом – та й усе. А зараз температура доходить до +15. Для мене це добре, а для урожаю… Це ж Різдво! Морози мають досягати свого апогею. А цього року і січень – не січень. Кажуть, в Одесі зацвіла калина. Листя нема, а якось дивно викинула цвіт. І що твориться з нашою природою? Щойно цунамі наробив страшної шкоди, спричинився до жахливих людських жертв. Кажуть, всі тварини тікали від узбережжя. Слони не слухалися своїх вожаків і тікали подалі від моря, рятуючи людей. Значить, тварини знали, відчували, а люди – ні. Значить, людина вже настільки відійшла від природи, що втратила з нею зв’язок. Це тому, що ота нікчемна людина назвала себе царем природи, її підкорювачем. Кожен радянський школяр знав таку відому фразу:

«Ми не можемо ждати милості від природи. Взяти її у неї наше завдання».

А природа не любить завойовників, підкорювачів. Вона могутня і нікому не хоче коритися. Природа жорстоко мстить людині за втручання в її закони. Вона хоче довести, що людина перед нею мізерна і безсила. І не допоможуть їй всі її науки.

Так вже якось вийшло, що я вдалася до таких зовсім не святочних розмірковувань. А Різдво наближалося. І треба було готуватися до Святої вечері.

 

На Святий вечір традиційно збиралися у нас. Я стала не дуже спритна з роками, а може й раніше не була аж дуже спритною, та щось трохи приготувала, долучилася й Аліна. Стіл вийшов не такий вже й бідний. Але, як і належалося, страви були пісні. Та головне те, що сиділи за тим столом всі три мої сини, троє онучат і, на жаль, лише дві невістки. Льоня після своєї Олени так і не одружився. Приятельки у нього були, і часом досить постійні, але, щоб одружитися… З тим поки що було, як тепер кажуть, глухо. Та це була його справа. Тут я втручатися не могла. І не хотіла. Нехай сам. Я просто тішилася, що вони всі були отут, всі разом, мої сини. Як колись у дитинстві… Вистраждані і такі до болю мої. Наче різдвяна зірка осяяла і нашу хату. Бо що ж то для матері, коли всі разом збираються її діти?

– А хто у нас сьогодні буде квокати? – питаю. Курей у нас, звісно, нема. Але це дітям цікаво. Вони квокають під столом, а їм сиплять копійки і цукерки.

– Ти, Юрку, вже великий, – кажу, – але доведеться тобі трохи поквокати, бо Юля ще маленька і не вміє. Нехай вчиться.

І Юрко, а за ним і Юля полізли під стіл. Найсмішніше те, що Юля за Юрком теж квокала і кукурікала – і це було цікаво і потішно.

Колядувати сам цього року Юрко соромився. Це означало, що хлопчик вже виріс. Тоді заколядували ми всі, тихенько, але дружньо, – і це було теж гарно, аж у серці щось ворушилося.

Розійдуться діти, а в моїй хаті ще довго світитиме різдвяна зірка, та, що зійшла над Вифлеємом у різдвяну ніч колись-колись, дуже  давно, і сходила тепер щороку, щоб той, хто плаче, витер сльози з очей і утішився. Вже й колядники спішать до нашої хати. Це хлопчики, поодинці і по двоє, але як жаль, що співати вони зовсім не вміють. Видно, не навчили їх мами. А може й самі не вміють співати. А жаль… Згадую колишні вертепи на селі. Як же хлопці співали! Видно, транзистори, магнітофони і телевізори якось витіснили живу і щиру пісню. А жаль… Бо ніщо так не зближує людей, як пісня.

Незабаром поїде Льоня, минуться свята – і життя для мене потече у звичному руслі: концерти, робота, дім, а ще, може, щось писатиметься. Що ж, звичайне собі життя. Аби тільки здоров’я, аби тільки з дітьми і внуками все було добре, аби тільки… Зоря в хаті. Скажете, зорі лише на небі? Чому ж… Зоря буває і в хаті, і в серці. Нехай же буде кожному по зорі.

 

Мені чомусь здається, що люди якось розівчилися святкувати. Ні, всякі фестини, міські чи державні, це в нас добре виходить. А от, коли збираються у когось вдома, тоді… Тоді просто включають телевізор – і свято, вважай, пропало. Відколи ми живемо у цьому будинку, я ще не чула тут жодної пісні. Музику чула, якщо це можна назвати музикою. Колонки гехкали і щось там верещало не своїм голосом. А щоб пісню, щиру, задушевну… Ні, не чула. І в будинку по Медовій Печері, де ми перед тим жили, – також не чула пісень. Хіба інколи комусь «многая літа» сяк-так заспівають. І все.

– Чи тут якісь мормони живуть? – кажу Лайошу. – Це ж жахливо! Вони не святкують ніяких свят: ні державних, ні релігійних.

Лайош сміється.

– А може вони їх не визнають.

– То хоч би вже радянські святкували.

– А це тепер не прийнято.

– То й що, що не прийнято. Нехай би собі святкували. Кожна ж людина мусить щось святкувати. Є ж ще і родинні свята.

– А родинні свята вони відзначають в ресторані.

– Адже без пісні хата сумує.

– От вони і включають музику.

– Ні, музика – то не те. Пісню треба. Живу людську пісню.

– І чого ти до них причепилася? Не хочуть вони святкувати. Не хочуть – і все.

– От я й кажу, що мормони.

– А хто такі мормони?

– Якщо чесно, то я не знаю.

– Не знаєш, а говориш! Не соромно?

– Так кажуть про таких людей.

– Ні, почекай, я хочу знати, хто такі мормони.

– Чого чіпляєшся? От спеціально подивимся з Ірою у словник – тоді скажу.

– Нема чого мормонів ображати. А може вони якраз всі свята святкують.

– І радянські?

– І радянські. А що? Ти ж не знаєш, хто такі мормони.

– Відфутболься! Набрид!

Ні, ми не сваримося. Це все жарти. Було б смішно сваритися із-за мормонів. Але я неодмінно загляну у словник і дізнаюся, хто вони такі, ті, мормони.

 

Чи дома, дома,

Наша Тетяна?

Співаймо.

Дай же їй, Боже,

Щастя-здоров’я

У її домі.

Що ж вона робить?

Вірші складає.

Вірші складає,

Гостей чекає.