«КАЗКИ ДО СНІДАНКУ»

Трохи дивна назва. Чи не так? А якщо подумати, то не така вона вже дивна. А декому така назва навіть подобається. Визнають, що вона оригінальна. Щоб дитина їла, то мами і бабусі що-завгодно ладні робити, не те, що розказувати казки. Це неправильно, – скажете? Може й так, що неправильно. Дитина і без того має їсти. Це вже залежить, як хто навчив своє дитя чи своє внуча. Так би мовити, метод виховання. Але правильно це чи не правильно, а казки до сніданку мають право на існування, так самісінько, як казки до обіду чи до вечері. Хоча бабусю Ганю я, здається, так і не переконала. У неї на ті речі був свій непохитний погляд.

– «Казки до сніданку»? – щиро здивувалася бабуся Ганя, якій я сказала назву своєї нової збірки казок. – А, власне… Чому до сніданку? Це щось нове. Адже, наскільки я знаю, казки дітям на ніч розказують.

– По-моєму, казки можна розказувати будь-коли. Аби тільки було кому їх слухати.

– І щоб було кому їх розказувати, – ущипливо зауважила бабуся Ганя. – Бо вранці, мені так здається, всім ніколи, всі куди поспішають: діти – дитячий садок чи в школу, батьки, дідусі та бабусі – на роботу чи по справах. Треба ж так багато встигнути, адже день щойно тільки починається. Ніяк не збагну: хто може розказувати казки до сніданку?

– Річ у тім, що ці казки написані для дівчинки Олі, котра ніколи не ходила в дитячий садок. Дівчинка дуже не любить снідати. Її бабуся вже з сил вибилася, щоб нагодувати свою онуку сніданком. З обідом і вечерею вже якось легше. Оля набігається – то вже їсть з апетитом. А вранці… Ну просто біда. От ми і вирішили спробувати казки. Чого не зробиш для любої внучки?

– Але ж це внучка не ваша?

– Ні, не моя. Хоча… І моя внучка Юля теж неохоче їсть вранці. Так що «Казки до сніданку» і для неї пригодяться.

Бабу Ганю я, здається, не переконала. Вона обурено насупила брови.

– А по-моєму, це розпуста. Дитина має їсти без будь-яких казок чи іграшок. Має сісти і поїсти. А потім вже гра чи розваги, чи й казки.

– Може й так. Мої казки, зрештою, можна розповідати й на добраніч. Я не маю нічого проти.

– То так би й назвали свої казки. А то… «До сніданку!»

– А мені так здається, що справа не в назві, а в самих казках. А ще хотілося, щоб для дівчинки Олі було цікавіше.

Отже – «Казки до сніданку». Смачного дівчинці Олі і моїй внучці Юлі, і онукові Сергійкові, і всім дівчаткам і всім хлопчикам. По-моєму, сніданок з казкою – це не так вже й погано. А головне – цікаво і смачно.

Дорослі якось непевно поставилися до тієї назви. Якось в одному санаторії після нашого концерту, купуючи книжки, один чоловік спитав:

– «Казки до сніданку» я бачу. А де ж казки до сну, на добраніч?

– Ці казки – до сніданку, а всі інші – на добраніч, – знайшлася на відповідь я.

Отака собі кольорова книжечка казок журнального формату. Так, так, книжечка буде кольорова.

Були сумніви, були вагання. Але…

– Спробуємо, – сказав Лайош.

– Ризикуємо, – сказала я. – Книжка буде дорожча. Хто знає, чи візьмуть її у школах.

– Ну… Хто не ризикує… Сама знаєш.

– Та знаю, але…

– Ніяких «але». Я вже казав тобі. І не раз. Ти своїм скептицизмом вбиваєш будь-яку ідею.

– Добре, Лойошку, я зрозуміла. І все-таки але… Але що буде, коли книжку не візьмуть школи для реалізації? Що тоді? Як ми розрахуємося з друкарнею?

– Ти думаєш, я тим не журюся? Але що наперед журитися? Побачимо.

– Але, Лойошку, мене бере острах.

– І мене бере. То що тоді? Зовсім не робити книжок?

– Та робити, звичайно, треба, але…

– Знову те злощасне «але»! Все. Досить. І що за автор? Замість того, щоб тішитися, що виходить нова книжка казок, кольорова, ти заражаєш мене своїм скепсисом. Не можна так. Так у нас з тобою нічого доброго ніколи не вийде. Кожен проект вимагає, щоб в нього вірили.

– Добре, Лойошку, будемо вірити. Але мені однак страшно.

– І що мені з тобою робити? Ти просто не думай про це. Не думай – і все. Тим журитися маю я. Твоя справа писати. Ти пиши і ні про що не думай. Як там у тебе? Є вже щось для наступної книжки казок?

– Є. Одна казка. «Чотири весілля», – якось ніяково зізнаюся я. Як дівчисько, впіймане на пустощах.

– От і добре. Пиши. Готуй наступну книжку казок. І нехай тебе нічого не хвилює.

Цього разу казки ілюструвала Дарія Тимоніна. Підійшла до нас на Форумі видавців, запропонувала свої послуги і подарувала нам свою візитівку. От і все. Тепер ось пробуємо, що з того вийде. Як вийде – потім будемо знати, коли буде книжка. Бо що ми? Сліпі… Посилаємося на чуже око. І так Бог якось нам дає, що ті книжки виходять у світ та ще ж таки потрохи і реалізуються. А Лайош? Це тільки я знаю, скільки зусиль йому коштують мої книжки. Особливо реалізація. Ніхто над тим не задумується, ніхто ніколи того належно не оцінить. І це нормально. Навіщо читач має думати про те? Читач має читати книжку. Ну хіба ще може її проаналізувати, як вона написана, сказати про автора добре чи кепське слово. А все інше читача не має обходити. Є певне коло людей, котрі в те вникають, але це не просто читачі, а шанувальники. Їх може й не дуже багато, зате вони щирі. Оля Носовська, Лариса Пекар… А ще? Може ще хтось. Але, як я вже сказала, їх не дуже багато. Це шанувальники активні. Вони, як можуть, допомагають у розповсюдженні книжок. А ще є шанувальники пасивні. Вони читають, захоплюються, чекають нових книжок – і все. Але це також дуже важливо. Добре, дуже добре, що вони є, а книжки пишуться для всіх. І також для тих, хто ще нічого не знає про Тетяну Фролову і вперше візьме до рук її книжку.

Вже будемо чекати нову книжку казок – «Казки до сніданку». Це таїна народження нової книжки. Яка ж вона буде? Це й нам цікаво, не тільки читачам. Нам – це найперше Лайошу і мені. А читачі? Вони про нову книжку ще й не знають. І це найцікавіше. Незабаром Форум видавців дитячої книги. Там вже будуть «Казки до сніданку». Отам і побачимо.

Найпершу книжку, як завжди, дарую Сашкові. Потім Сашко і Лайош купують у мене по одній книжці – це ритуал. А тепер вже можна й розвозити по школах, і показатися з книжкою на Форумі.

Книжка продається. Ах, якби знали ті, хто першими її придбав, як вони мене потішили. І справа тут не тільки в грошах. Головне – книжка продається. І тут хочеться сказати добре слово про тих, хто безкорисливо допомагає нам реалізовувати мої книжки. Це вчителі багатьох шкіл, в котрих ми з Лайошем виступали, котрі знають і нас, і нашу творчість. Я навіть собі не уявляю, що б ми без них робили. А може й так, що і казки не виходили б. Бо нереалізована книжка – це мертвий вантаж. Це Лайошів труд і безкорислива праця тих добрих людей, котрі нам вже стільки років допомагають. Спасибі вам, люди добрі. І нехай вам Бог віддячить сторицею.

Тепер – найприємніше: підписувати книжки, розсилати, дарувати – і великим, і маленьким. Дорослі зустрічають цю книжку із посмішкою, а малі – з такою радістю, з такою гордістю, що це їхня книжка, що письменниця саме для кожного з них підписала і подарувала цю книжку. Це для них… І насправді, вона ж для них і написана.

Послала і в Білозірку, Тарасикові та Мар’янці – маленьким сусідам своєї сестри Марусі. Ото втіхи було. Нехай же посміхаються діти, читають казки і ростуть добрими та розумними. А я для них буду писати і казки, і вірші, і все, що на душу ляже.

А дорослі інколи ставлять мені запитання, від яких у мене голова чемріє.

– Скажіть… А це казки для хлопчиків чи для дівчаток?

А я насправді не знаю, що відповісти, бо я ніколи не думала, що ті казки треба якось ділити на «дівчачі» і «хлоп’ячі».

– Скажіть, а ці казки до яких належать? До повчальних, пізнавальних чи розважальних?

Я знизую плечима і знову не знаю, що відповісти. Казка – це казка. Хіба її ще треба якось класифікувати? Всі ті елементи в казці мають бути. Не може такого бути, щоб в одній казці було повчання, в другій – щось пізнавальне. А третя казка – тільки б розважала. Казка найперше має бути доброю – це обов’язково. І цікавою. Щоб дитина хотіла її читати. А все інше… Та це кожен розуміє по-своєму. І пригадалася мені одна бабуся, котра на кожному Форумі видавців купує у мене казки для своїх онуків, а купуючи, каже:

– Люди, купуйте ті казки. Вони добрі.

Думаю, що це для казок найголовніше.

«Казки до сніданку» пішли у світ. Пішли впевнено. Ілюстрації Дарії Тимоніної, здається, вдалися. Надіюся, що з нею ми і далі будемо працювати. Добре про цю збірку казок відгукнувся і академік Микола Мушинка. Смачного вам, мої маленькі читачі. Снідайте, слухаючи казки, котрі вам читатиме хтось з дорослих. А я тим часом спробую написати для вас нові казки. І для вас також, Тарасику і Мар’янко. Ви повиростаєте, а казки залишаться такими, як були. А ви заглянете, вже старшокласниками чи студентами в ту книжечку казок – і посміхнетеся. І це буде найчарівніша посмішка на землі.

Не зазіхаю ні на світову славу, ні на престижні премії. Я тільки хочу, щоб і діти, і дорослі любили мої казки. Особливо діти. І нехай там критики самі думають, як класифікувати мої казки. А я хочу найперше, щоб вони були добрими і цікавими. А ще я хочу, щоб посміхалися діти і бабусі, читаючи ті казки своїм онукам.

Життя з казкою стає цікавішим. Життя у казці і казка в житті. Просто треба їх поєднати – реальність і казку. А це не так вже й важко. Допоможіть, дорослі, дітям. Для того треба трошки ваших зусиль.

 

СЕНС БУТТЯ, ЛЮДСЬКІ ДОЛІ І МИ

Коли довго думаєш над питанням про сенс буття, то робиться лячно, бо може того ніхто й не знає, у чому він, той сенс. Але ж не може того бути, щоб люди жили собі ні для чого. І світ сей, що був створений ні для чого. Звичайно, Божої премудрості нам не збагнути. Але ж і ми мусимо думати, бо Бог для чогось нам розум дав. От я собі і думаю. І думаю приблизно так: кожна людина сама повинна знайти, в чому сенс її буття. А як інакше? Адже в кожному з нас щось закладено. Тільки те «щось» треба знайти. Отже, виходить, що нічого мудрого я не придумала, а прийшла знову до нашого філософа Григорія Сковороди: пізнати себе, пізнати світ і визначити свою роль у цьому світі. От і все. Це так просто. Всі наші біди від того, що ми не по собі беремо ролі в цьому житті. А хіба ж не так? Вдумайтеся – і ви погодитеся з Григорієм Сковородою я вже давно з ним погодилася. Тоді…  В чому ж сенс мого буття? Яка ж моя роль у цьому світі? Адже мусить і для мене щось бути. Ну, виховала трьох синів. Це врешті-решт мій обов’язок перед всесвітом. І не просто народити і виховати дітей, а виховати їх такими, щоб від них не було зла нікому. Мені це, здається, вдалося. А ще? Хіба ж це і все? Мабуть-таки ні. Мій сенс буття, очевидно, відкрився, коли я вийшла заміж за Лайоша. Я маю писати книжки. Бо навіщо ж тоді все це закладено десь у глибині моєї сутності? А ще маю співати. Так, співати, бо цей спів потрібний людям. Але чому ж так пізно, коли роки мої вже на схилі? Отого я не знаю. І ніхто того не знає. Навіть мій Лайош. Чомусь так мені судилося. Бо до пісні я завжди тягнулася, співати я завжди прагнула. І співала. Як могла. Але що тепер філософстувати? Треба співати, доки співається. Адже, здається, Іван Златоуст сказав: «Хто співає, той двічі молиться».

Тільки не кожна пісня, очевидно, може стати молитвою. Ой, не кожна. І від того часом стає прикро і сумно, бо співати – це таки святе. Так мало б бути… Та й взагалі… Якщо людина – творіння Боже, тоді… Тоді чому від неї іноді стільки зла? І ближньому, і всесвіту, і, врешті-решт, Богу… Принаймні, так мені здається. Ой, яка складна філософія. Ні вже, я людина світська, в тому не здатна розібратися. Треба жити значно простіше. А як? Як рослина чи тварина? А розум тоді для чого? От, кажуть, нещодавно в якійсь газеті було, як стати багатим. Треба піти до церкви, ставити свічки, ще там щось робити. А потім тобі буде колосальний прибуток. Але після того треба роздати стільки продуктів, скільки важиш ти сам, бо інакше, ти почнеш худнути (ще один спосіб для схуднення) і тобі буде дуже кепсько. От про що, виявляється, можна часом прочитати в газетах. Маячня якась. І до чого тут церква? Ні вже! Я не за бідних. Я – за нормальне самодостатнє життя. Але у церкві, по-моєму, молитися треба за здоров’я, за дітей… Своїх і чужих. А ще за мир на землі. І нехай Господь дасть мені можливість і сили заробити своїм трудом на нормальне людське життя: «хліб нам щоденний дай нам сьогодні».

А чаклунські способи збагачення… Вибачайте, але я в таке не вірю. Не вірю – і все. А якби навіть в таке повірила, якби мене вдалося якось переконати, що таке можливо, я б на те не пристала. А для чого мені якісь химери? Принаймні, не треба сюди приплітати ще й церкву. Господи, які все це дурниці. Прости нам грішним.

Господи, тебе благаю щиро:

Поблагослови дітей моїх,

Дай їм щастя, злагоди і миру,

В повсякденні бережи ти їх.

Знаю, Боже, ти один безгрішний,

Знаю, Боже, все в руках твоїх.

Ти прости сльозу мою невтішну

За дітей чужих і за своїх.

І я знову стою на сцені. Читаю вірші. Потім звучить бандура і співає Лайош. Потім співаємо удвох. А іноді співаю я сама. Вкладаю у пісню добро і силу, наскільки це мені вдається. І це найкращі хвилини. Мені все ще здається, що свою найкращу пісню я ще не заспівала. Чи заспіваю? Чи так і залишиться моя пісня недоспіваною? Либонь-таки, пізно. А зрештою, хто це може знати?.. Я люблю вас, люди. Я все життя іду до вас… І несу на своїх долонях розкрилене своє серце… Ті слова я вже колись казала… А-а!.. В одній із своїх збірок… То й що? Ті слова я не втомлюся повторювати ще і ще… Я іду до вас, люди…