Вже незабаром зима. Вона вже ось-ось, на порозі, хоча сніг ще не лежить, а тільки політує в повітрі. Та вже дихає зима холодом, загрозливо гудуть її вітри. Коли сидіти в хаті, в теплі, то воно ніби й нічого, а коли знаєш, що завтра на тебе чекає нова поїздка з концертом  – бр! Бр! І вже втомлюєшся не від того концерту, а від дороги, а часом навіть від самої лише думки про майбутню подорож. Очевидно, я вже таки стара, хоч і сумно це визнавати, хоч і не хочеться, та час – він є час, а роки таки беруть своє, навіть тоді, якщо комусь і не казати, скільки їх у тебе набігло… Чекаю зиму, як не відворотні труднощі. А колись же я її любила. Не так, щоб  дуже, та все-таки любила. Або принаймні не боялася. Час… Жорстокий і невблаганний. Він бере своє. А тим паче, що у нас новина: від нас пішов Пача. Пішов у торгівлю: відкрив свою ятку. Що ж, хлопець вже виріс, пробує свої сили. Та, на жаль, самих лише сил не досить: треба ще й грошей, а їх саме й бракує. Та нехай пробує: а раптом… Тільки раптом нічого не буває.

Ми зараз працюємо з іншим, з Іваном Рольком, чоловіком Лесі Чайки. Хлопець ніби й нічого, спокійний, відповідальний, та бачить не дуже, важко йому буде з нами, а нам з ним. І мені буде важко. Бо Лайош у цьому плані менш вибагливий. А я важко звикаю до чужих людей. А ще в мене стали нетривкі ноги: вихляються, підвертаються. Бере острах. Закрадалася навіть думка, що доведеться мені вже все облишити, нехай вже Лайош сам кобзарює. Колись же треба. Та Лайош і слухати нічого не хоче. А я за останній тиждень так втомилася, що навіть тоді, коли випав напіввільний день, у мене на домашню роботу вже сил забракло. Але я щось дуже вже рознюнялася. Зима собі зимою, старість старістю, а жити треба. А жити – значить, працювати. Треба йти до людей. Ми так і робимо.

 

А зараз я йду до школи, несу свою книжку «Під каштанами». Лайош, напевно, і вроджений для того, аби видавати мої книжки. Тому й вийшла моя восьма книжка. Моя книжка… А хочеться сказати  – наша. Я переважно так і кажу… Отож, я несу нашу книжку у школу. Я йду до Олени Кутні. Це незряча вчителька, що тут працює. Вона буде вести презентацію. Це людина творча. Ніби схвалює. Обмірковуємо всякі деталі. З чимось не зовсім згідна я, з чимось – вона. Знайдемо якийсь компроміс, на чомусь зійдемось. Ніяк  не можу називати її Олена Петрівна, але мушу. З нею добре працювати, бо вона – людина думаюча і назагал мислить десь так, як я.

А каштани стоять собі… Долітає біготня і голоси теперішніх мешканців школи – її учнів. Цікаво, хто тепер спить на тому місці, де колись стояло моє ліжко. Та хтось вже спить… Школу планують реконструювати. Тоді вже буде зовсім не те, а поки що… Спогади, спогади… Я ледве слухаю Олену Кутню. Що там не кажіть, а вона… Людина творча, думка в неї працює, як треба. Спланували презентацію на третє грудня.

 

А потім зателефонувала Ірина Йосипівна Костробій. Вона зараз директорує. Так, так. Це та сама Ірина Йосипівна, що колись, у перший рік мого переселення на Майорівку, самовіддано і жертовно водила мене з роботи аж до самого дому. І це тривало досить довго, аж доки сніг не зійшов. Я про це пам’ятаю. Ірина Йосипівна сказала, що хоче бути на цьому святі, і запропонувала перенести на десяте грудня. То нехай так, я не заперечую, бо мені в принципі однаково, якого числа те свято відбудеться. Головне те, що на тому святі буде Іванна Андріївна і Мирон Омелянович, котрого я вже не бачила кілька десятків років. Має бути цікаво. Хочеться, щоб було цікаво. Дуже жаль, що не дожила моя Клавдія Іванівна. Вона б пораділа разом з нами. «Під каштанами» – смуток і ностальгія. А ще тепло людських сердець. Мені так хотілося, щоб його відчули читачі. І нарешті вже маю перші відгуки. Таки відчули. Так і сказали: «від тієї книжки струмує тепло». Це добре. А то я  все-таки трохи переживала, як сприйме книжку сторонній читач, котрий непричетний до нашого УТОСу. Виявляється, сприйняв. Що ж, в добрий час, моя книжко. В добрий час! І знову подумки дякую Миколі Мушинці, що підтримав, що якось тепло так схвалив мій задум. А то хто знає, чи й написала б. А так… Нехай іде в світ. А дякувати, хвалити Бога, є кому, бо добрих людей таки на світі більше.

 

«Львів, грудень, 2001 рік. Вітаю вас всіх і тебе, моя дорога Лідуню!

Бачиш, яка я швидка на листи. Але таки спромоглася на кілька рядків. Не знаю, чи ти ще чекаєш мою книжку «Під каштанами», але вона вже нарешті вийшла, і я тобі її надсилаю.

Живемо ми своїм насиченим і не дуже легким життям: товчемося, кудись йдемо, кудись їдемо, не маю часу ні на відпочинок, ні на хатню роботу. Тільки жаль, що я вже така стара. Життя набрало свого розмаху, стало надзвичайно цікавим, а я відчуваю, як мені часом бракує сил. Кажу до Лайоша, щоб збудував мені п’єца, і я вже буду на ньому сидіти, як колись старі баби на селі. Лайош сердиться.

Ще працюю. На роботу ходити далеко. Правда, я не ходжу, а їжджу, та однак важко. Сашко працює, то Лайош ходить зі мною, саму мене не відпускає. Отак і живемо.

Хочу в село, але так, щоб не спішити, а трохи посидіти. Та де там! Зима. І не знаю, коли ми виберемося.

Ну, читай книжку. А потім розкажеш, як вона тобі. 10 грудня буде презентація у мої школі, що по вулиці Івана Франка.

Ну, тримайся там, не хворій. Привіт Петрові і всім нашим. Таня».

 

Розсилаю, роздаровую книжки. Поки що жодна книжка ще не продалася. Та це нічого. Зате як приємно дарувати їх людям, особливо, коли знаєш, що її, книжку твою, не закинуть невідь-куди, а прочитають. Цікаво, як сприймуть книжку діти, учні школи №100. Хочеться, щоб зрозуміли. Але надто вже багато літ відділяє нас, покоління моє і теперішнє. Але невже таки не залишилося у нас нічого спільного? У тих колишніх учнів і в теперішніх… Не знаю. Але ще стоять ті самі каштани,  – ось те спільне, ось чому презентація цієї книжки відбудеться тут у школі, а не в якомусь іншому місці. Я вже потрохи починаю хвилюватися: тільки б все вдалося, тільки б все пройшло добре.

І ось 10 грудня нарешті відбулася така очікувана і хвилююча презентація моєї книжки «Під каштанами». Таки в моїй школі, де я вчилася. А де ж їй ще відбуватися? Тільки тут, де ще стоять шкільні каштани. Коли я чую розмову про те, що треба біля школи спиляти дерева, то мене бере острах: може, «дерева» – це мої каштани. Отак, як люди, що були лікарями, вчителями, вченими, а стали пенсіонерами – всі під один гребінець. Отак життя причісує нас. І дерева також. Таке життя… А презентація таки відбулася. І пройшла вона добре, гарно пройшла. Діти сиділи тихо-тихенько, як мишенята, хоч, ясна річ, між ними були всякі: мабуть, шибайголови також, без того не буває.

Олена Кутня все добре продумала: звучав шкільний дзвінок, читалися уривки з книжки, вклинилися навіть кілька віршів і кілька наших з Лайошем пісень. А головне: все було стисло і цікаво. Бо інакше б діти так тихенько не сиділи. Дітей не одуриш. Співалася пісня про інтернат, хотілося плакати. В залі сиділи Іванна Андріївна, Мирон Омелянович, і Марійка Марусина-Міняйло, бо ж про неї йдеться у книжці також, бо ж ми з нею не один рік просиділи разом за партою. Все, як мало бути. Романна Панчак зачитала епілог, гарно, майстерно зачитала. І знову сльози на очі: нема Клавдії Іванівни. А Мирон Омелянович наче аж помолодшав, наче аж такий, як був колись… Паморозь в косах… А що вже казати про моїх вчителів?.. Он Марія Василівна, кажуть, вже зовсім хвора… Таке життя. Ми потихеньку йдемо з нього, як ті дерева, котрі мають спиляти… Люба Гриців, Ганна Йосипівна, здається, щиро відгукнулися про книжку. І ще вчителі. Словом, моя книжка пішла у світ. Ще чекаю, що напише Микола Мушинка. Чекаю з нетерпінням. Для мене це вкрай важливо.

Не обійшлося і без подарунків. Особливо приємний – образ Божої Матері, вишитий Іванною Андріївною. Це гарний подарунок. Було тепло і камерно. Було якось запаморочливо світло. Хай буде так.

 

Подзвонила Люда Максимлючка. Там давно вже чекали мою книжку, зустріли з захопленням.

Є й інші відгуки. Жінка, котра в моїй книжці проходить як Рита (одне з не багатьох імен, що я змінила), обурюється, що я її так негативно описала. Коли  мені про це сказали, я щиро засміялася і відповіла:

– А чому вона обурюється? Я ніде не називала її ім’я. А якщо її впізнали, якщо вона й сама себе впізнала… Що ж, значить, я не так вже й погано написала. І ніхто не може дорікнути мені, що я збрехала, навіть Рита.

Книжка продається. Іде в світ. І не сподівалася я, що вона буде мати такий успіх. Що ж, треба думати про третю частину – «В той широкий світ». Більше, ніж половина, вже написано і навіть передруковано. Вона буде значно об’ємнішою, ніж «Під каштанами». Скільки ж то паперу треба буде! А скільки коштів! Чи здолає це мій Лайош? А мабуть-таки здолає. Не зараз, звісно. Та й книжка ще не написана. Зараз треба думати про поезію. Вже майже не лишилося поетичних збірок. Тільки «Зачерпніть води в долоні». Багато чого можна б видати: дитячі оповідання, оповідання для дорослих, поетичні збірки. А скільки вже написано казок. Все стримує брак коштів. І тут нічого не зробиш. Нема в нас багатого спонсора. Важко Лайошу збирати ті кошти, але він сердиться на мене, коли я так кажу. Він вірить, і я також вірю, що все буде добре.

Добрий вечір, щедрий вечір,

Добрим людям на весь вечір!

А я знаю, що пан дома,

Сидить собі кінець стола.

А на ньому шуба-люба,

А тій шубі калиточка,

В тій калитці – сто червінців.

Чи не дасть нам по червінцю?

 

Ця щедрівка наче обняла мене і понесла в якийсь інший світ, котрий існує десь поряд, на землі, але іноді закритий для нас завісою зла і небажання бачити у цьому світі щось добре і гарне. Цей прекрасний світ закритий для нас, буденних, заклопотаних, іноді озлоблених. На кого? На весь білий світ. В чому ж той білий світ завинив перед нами? Ні в чому. Просто нам буває зле… А сьогодні, здається, всім було добре, а особливо мені. Бо моє свято тривало. Я продовжувала хвалитися своєю книжкою «Під каштанами», тобто сьогодні ще одна, так би мовити, маленька, домашня презентація книжки з участю «Струмочка» і літературно-мистецької вітальні. Ця презентація відбувається у нас в бібліотеці, по вулиці Січових Стрільців 5.