А далі що? Все решта – поза мною, наче я й не автор зовсім. Малюють художниці. Шкода, що не Марина Шутурмак. Та що вже шкодувати? А я чекаю, що там ті художниці намалюють. Це казки. А ще ж поезія, а ще ж оповідання. А душа болить за тим, що так і зостанеться невидимим. То й що? Трохи поболить та душа та й перестане. А може колись ще щось видасться. Може. Колись… Хіба ж людина може знати щось наперед? Не може. І я не можу. Отож-бо й воно… А ти, весно, не зупиняйся. Іди, дзвени, цвіти… І весна не зупинялася. Вона бігла, дзвеніла, вирувала, народжувала нове натхнення, нові вірші.

 

І книжки помалу стали виходити. Спершу казки. Казкам я особливо рада. В мене до них зовсім інше ставлення, я до них по-особливому прихильна. Найперша виходить книжечка казок «Ходить сон коло вікон». Малюнки… Хтось хвалить, хтось гудить. Як завжди. А я? Я просто радію, що вийшла книжка. Ще одна… Як вже є.

А потім вийшла «Скарби чорних круків». Що до малюнків… Тут вже негативних оцінок більше. Малюнки не сприйняли, хоч художниця вважається талановитою. Що ж… Зарадити нічого не можу. Книжки вийшли. Як могли, так видали. Звичайно, було б легше все кинути на видавництво. Менше проблем. Зате більше грошей. Було б професійно, фахово. Але де тих клятих грошей взяти? От і доводиться робити не так, як хочеться, а так, як нам виходить. Лайош і так робить все, що, здавалося б, не під силу. Але того нікому не поясниш. Та й чи треба пояснювати? Виходять книжки – і це головне.

А птаство радіє весні, радіє, що повернулося з вирію, з-за моря та додому, бо у нас весна, бо у нас легше гнізда вити, пташенят виводити, бо у нас пісні краще співаються, ніж там, за морем, у теплих краях. Хіба ж не так? Бо чого б же птахи летіли додому з такої далини? І люди радіють і весні, і птахам, і вірші пишуть, і пісні співають, і землю засівають, і городи садять. Аби тільки вродило, аби тільки Бог урожай послав. Як сіялося на Новий рік?

«Роди, Боже, жито, пшеницю

І всяку пашницю.

Що в полі зерно,

А вдомі добро,

Щоб хліб на столі

І мир на землі».

Добре сіялося. Щоб так і родилося.

І я радію – книжки виходять. Тільки художниця не задоволена. Каже, що вона краще намалювала, ніж в книжці її малюнки віддрукувалися. Може й так. А чия вина? Як ти тепер визначиш? Та й чи поможе, коли книжка вже вийшла? Художниці жаль. Нам ще більший жаль, бо ж гроші вкладено. А ще ті книжки якось реалізувати треба, щоб з друкарнею розрахуватися. Тут вже не до моральних нюансів. Словом, трохи прикро. Однак це не затьмарює моєї радості від того, що книжки виходять. Попри все. А як будуть продаватися – побачимо. Дуже шкода, що ми не маємо свого постійного художника, такого, щоб знав усі нюанси і до кінця супроводжував би свій малюнок. А ще краще було б видавати книжки через видавництво. Та є – як є. Судився мені тернистий шлях письменниці, а моєму Лайошу – тернистий шлях сліпого видавця.

А незадовго вийшли і оповідання. Я б їх назвала новелами. Але як хто захоче, так і назве. Це не так вже й важливо. Критика однак на мої книжки не реагує. Оповідання чи новели – не має значення, як їх назвати. Важливо те, щоб їх сприйняв читач. «Щоб став добрішим світ». Кращої назви для тієї книжечки я не придумала. А чого? По-моєму, назва нічого. Лайошу, здається, не дуже подобається, а я вже з нею зжилася. А тепер зацитую сама себе.

«Щоб став добрішим світ…» Промовиста назва. Чи не так? Колись мені вже написався вірш з такою назвою. А зараз я так назвала книжечку коротких оповідань. Бо й справді, наш світ прекрасний білий і великий. От якби ще був трохи добріший до нас, до простих людей, що не завжди почувають себе у цьому світі захищеними і в безпеці.

…Так мені хочеться, щоб подобрішав світ. Вірю, що і вам того хочеться. Тож помолімося за наш прекрасний світ, за мир у цьому світі, за нашого ближнього, а потім вже за себе. І нехай Бог простить нам наші гріхи і очистить нас від скверни.

…Я завжди носила ту небайдужість у своєму серці. Просто не завжди вміла все сказати. Та не просто сказати, а так, щоб мене зрозуміли. Бо це вкрай важливо, щоб зрозуміли. Бо для чого ж тоді?..»

Мусимо робити невеликі книжечки, бо великі книжки тягнуть за собою і великі кошти. Як їх потім продавати? Отак і живемо: від книжки до книжки, від форуму до форуму, від виступу до виступу.

А на землі шумують весни. Шумують і зими. Та про зими чомусь говорити не хочеться. А от про весни… Мої вже відшумували. А жаль. Та нічого не поворожиш. Та й ворожити не треба. Минулося – та й усе. І не скаже вже мені ніхто «дівчино» чи «жіночко», а все частіше «бабцю», «бабусю». То й що ж… Я не ображаюся. Бабця і є. Внучата бігають. А дехто вже й парубкує. А весен однак жаль. Бо що то були за весни! А ночі які солов’їні! А бузок! А черемха! Акація! Боже мій, не дай згаснути тим спогадам до кінця днів моїх.

Білість снігів чомусь не тішить. Вона заморожує душу. А душа мусить жити, квітувати, а якщо не квітувати, то милуватися чужим квітом. Конче мусить, бо вона жива. Бо інакше з душі не вихлюпнеться жоден вірш. Бо поезія народжується в чистій живій душі. Поезія народжується з любові, а любов – з весен. А весни… Нехай собі шумують. Не мої… А я однак буду тішитися ними, бо і для мене в тих веснах знайдеться щось гарне, приязне, і хоч один соловейко неодмінно заспіває для мене.

 

«ПРОЗРІННЯ»

І ось нарешті «Прозріння» – моя поетична збірка. Уже п’ятнадцята. Прозріння не фізичне, а духовне. Нехай хоч колись воно прийде до кожного з нас. І до сліпих, і до зрячих. Якщо пишуться вірші, то треба формувати збірку. А якщо треба, то… Тут з назвою ніяких проблем не було. «Прозріння». Ні, не моє. Хоча… І моє також. Та хотілося б, щоб прозріли всі. І зрячі також.

Прозріння не у тім,

Що бачиш ти очима,

Прозріння лиш у тім,

Що відчуваєш серцем.

Прозріння… Воно найчастіше приходить з віком: до когось раніше, до когось пізніше, а до когось то може й ніколи не прийде. Як казали колись, марний льос, марні сподівання. Та ми вже звикли сподіватися там, де нема надії.

З чого починалося моє прозріння? Пам’ятаю, як батько повернувся з війни. Він взяв мене на руки і… Заплакав. Мій батько бачив смерть, а тут… Сліпа дитина. Я все повертаюся та й повертаюся до тих спогадів. Печуть. Чи не від тих батькових сліз і починалося моє прозріння?

А потім школа-інтернат для сліпих дітей у Львові. А потім робота в цеху, проста й примітивна, втомлювала своєю одноманітністю. Але це був кусок хліба щоденного, без якого не можна було жити. Тут я прозрівала по-своєму: вчилася життєвої мудрості, практичності (якої до речі так і не навчилася) і… Тут я вчилася заробляти сякі-такі гроші.

А ще був університет – моя трепетна радість, хвилювання і знову ж таки прозріння. А які у нас були викладачі! Мені здавалося, що знають вони абсолютно все. Скоць Андрій Іванович, Коструба Петро Петрович, Пачовський Феоктист Іванович, Ощипко Ірина. Боже мій, які вони були мудрі. А як любили українську мову і літературу. Я їм кланяюся доземно. А декому… Кланяюся їхній світлій пам’яті.

Про вірші, що увійшли в цю збірку… Боюся бути необ’єктивна. Якщо їх сприймуть читачі, то й добре. Я пишу для них. Я пишу для вас. Я пишу, бо пишеться. Бо вихлюпується все те, що наболіло, наспівалося, налюбилося. Ще серце не зачерствіло, не збайдужіло – ото й добре. Людина з байдужим серцем нічого путнього не створить. А якщо й напише який вірш – то це вже буде не поезія, а казна-що. А казна-що писати не треба. Ні, я не маю себе за талановиту, але певна, що мої вірші потрібні людям. В тому мене переконали читачі моїх книжок. Я знаю, що мої вірші їх проймають. І це добре. Добре й те, що все-таки щось видається. Може не так, як би хотілося, але добре й так.

 

Якось нещодавно спитала у мене моя приятелька:

– Ти ще пишеш вірші?

– Пишу. А що?

– Та нічого. Просто я подумала, що ти вже перейшла на прозу.

– Колись Ступницький казав, що, коли поет переходить на прозу, то це ознака старості. А я думаю, що одне другому не заваджає. Я пишу і прозу. Ти знаєш.

– За прозу знаю, а про вірші…

– Бо якось я зараз нікому нічого не читаю, як любила колись, навіть по телефону. Читаю тільки зі сцени.

– Утаємничилася? Чи зазналася?

– Ні те, ні друге. Зазнаватися ще можна в молодості. А в моєму віці… Та й чим би мала гоноруватися? Ні премій, ні нагород, ні регалій. Так… Майже самвидав.

– Ну не кажи так. Тебе знають.

– То й що, що знають? Однак нема коштів, щоб видати наступну збірку.

– Нічого. Лайош щось придумає.

– Отож-бо й воно, що Лайош. Все на його бідну голову. Якби не він, то й поетеси б не було. І казкарки також.

– То правда, що Лайош клопочеться твоїми книжками. Але, якби не твій талант…

– Не треба про талант. Нема у мене ніякого таланту. От недавно я такі вірші чула! По радіо. І навіть автора не знаю. Хтось мені зателефонував і… Та хіба це так важливо, хто автор? Я погодилася б на те, щоб мої вірші жили без автора. Є вірші – і це головне. У світі стало більше добра. І поезія, і пісня, мають нести людям добро.

– Ти якось чудно міркуєш. Як ніхто…

– Бо всі поети – диваки. Хіба ж ти того не знаєш? А що, як ти кажеш, як ніхто… Бо кожна людина мусить мислити по-своєму.

– А мені здавалося, що всі люди мислять в основному за стандартом.

– Тоді це не власні думки, а ксерокс чужих думок. Але я думаю, що це вони тільки так вдають, вони просто не хочуть розкривати власних думок.

– А чому?

– Не знаю. Бояться чи що.

– Чого бояться?

– Бояться вирізнятися з загальної маси. О, той страх ще довго в нас сидітиме. Може молодше покоління його позбудеться.

 

А нещодавно я склала ще один іспит. Мене запросили в одну із жовківських шкіл. Діти хотіли зустрітися з поетесою, тобто зі мною. Це були учні третього класу. До них в гості прийшли другокласники. Школярики читали мої вірші. Добре читали. Іноді це була інсценізація, і тоді їм допомагали їхні мами. Я сиділа зі сльозами на очах. Що я відчувала – це зрозуміло. А що думала… А думала я про те, що написане мною не відійде у небуття. Воно житиме. Мої поетичні збірки розійшлися поміж людьми, і хтось колись до них неодмінно звернеться. Вірю в те, бо інакше для чого писати? Отже, пишу далі. Пишу, доки пишеться.

Про цю книжку відгуків ще не чула. Ще надто мало часу пройшло. Про «Щоб став добрішим світ» маю вже схвальні відгуки, найперше від Носовських. Вони під враженням.

– Хіба можна так правдиво писати? – сказала Оля. А її чоловік завіз цю книжку своїм колегам. Це добрий знак. Значить, книжка житиме. А «Прозріння»… Ще почекаємо. Будуть і на неї відгуки. Знаю, що будуть. А вже які – побачимо. Думаю, що всякі. А поки що тішимося, що вийшли аж чотири книжечки. Це і справді втіха. Це може зрозуміти той, хто видає свої книжки. А читач… Йому не треба задумуватися про те, яким коштом вийшла та чи інша книжка. Аби вона до душі прийшлася. Та й то… Читачі всякі бувають. Але, слава Богу, у мене є вже свої шанувальники. А читачі з негативними емоціями моїх книжок читати не будуть. А зрештою, нехай читають, то може прозріють…

Чи довго житимуть мої вірші?.. Пробачте, але це вже залежить від них. Бо від мене вже не залежить нічого. Отже – прозріння. Моє і чиєсь…

 

                     ХОЧ РІК, ХОЧ ДЕНЬ, ХОЧ МИТЬ…

Щось видавати стає все важче. Ні, я не зовсім так сказала. Коли ти маєш гроші, то дуже прошу. Всі готові тебе видавати, не дуже вникаючи у якість твоїх книжок. А коли грошей не маєш, то… Вибачай. До тієї категорії людей, котрі хочуть видаватися, а не мають грошей, належу і я. Та Лайош каже, що видаватися треба, що пауза занадто затягнулася. Може й треба, я не заперечую. Але як? За що? Своїх грошей катма, спонсори перевелися. Власне, розбагатіли. То може й добре, що розбагатіли, але вони втратили інтерес до книжок чи ще до якогось мистецтва. І коли щось все-таки вдається видати, то стає страшно, що це вже твоя остання книжка, що більше нічого ми не зможемо видати. А написано достатньо. Та коли все-таки ризикнемо, і щось побачить світ, тоді окрилюєшся і хочеться писати ще і ще. Так у мене, та й мабуть у кожного. І народжується химерна ідея: а може таки щось колись вийде?.. Треба тільки мобілізуватися. Дуже мобілізуватися. Ну й слово! Зараз воно на часі в іншому контексті. На жаль… Але така мобілізація не для мене. Це для Лайоша. Бо я що? І Лайош вирішив, що пауза занадто затягнулася. Пора. І от… Вийшла найперше поетична збірка «Слід на землі». Може й так, що це моя лебедина пісня. Бо коли та пісня прозвучить, того не знає ніхто. І я не знаю. А вже потім, коли вона прозвучить, нехай судять мої читачі про мене і про моє слово. Чи пісню. Я люблю своїх читачів, їхнє щире, схвальне чи гостре слово, тішуся, коли якийсь вірш, часом зовсім непримітний, знаходить відгук у їхніх серцях. Ні, особисто я проти лебедів нічого не маю. Але це мають бути лебеді кохання. І щоб на все життя. Отже, «Слід на землі»… Проти такої назви Лайош трохи пробував заперечити.

– Щось у тебе, Тетяно, забагато слідів. Є ж уже «Слід Сінгалевича».

– Є. То й що? Тут йдеться не про мій слід, а про слід Сінгалевича. Кожна людина мусить на землі залишити свій слід. Бажано добрий слід. Для того вона послана в цей світ.

– Ну… То як хочеш. Тобі видніше. Ти автор.

 

Всі прагнуть, і ніхто не може розгадати таїну: для чого ми приходимо в цей світ. Адже не просто так народжуємось, живемо і вмираємо. Як щорічне листя. Бо навіщо тоді душа? Навіщо нам тоді наш куций розум? Очевидно для того, аби збагнути щось, осягнути або й удосконалити. Не беруся судити про велике, бо і в малому ради не дам. Та все ж… Хтось сказав, що кожна людина мусить залишити на землі свій слід: посадити дерево, збудувати дім і виростити дитину. Це начебто і не складно. Чи не так? А втім… Як для кого. Для ледачого і недбальця і це непосильний труд. А на загал… А на загал того мало. Треба ще щось. Щось велике й добре, гідне людини, творіння Божого. Отут і задумаєшся.

Не кожен може, але кожен мусить полюбити цей світ, збагнути красу його. І так глибоко перейтянися тією любов’ю і тією красою, щоб світ відчув ту любов і окропив її дощами та росами, добрими і цілющими. І тоді… Тоді ти збагнеш, що маєш робити. Тобі підкаже душа твоя, зачарована пахом квіток, шелестом листя, повівом вітру і щебетом птаства. І тоді на повну силу розкриється твій талант, що подарував Бог кожній людині і тобі також. Тільки треба його знайти в собі. Може ти музика, або співак? Може художник чи будівничий? Може садівник, скульптор чи поет? Може поет… Віддаю на ваш суд, дорогий читачу, свою поетичну збірку «Слід на землі». Хочу вірити, що добрий слід.

Звернулася до свого старшого сина Леоніда за світлинами. Знаю, що він фотографує добре, зі смаком та умінням, і вже знає, що і як фотографувати. Отже, я вирішила таким чином ще ближче пригорнути свою збірочку до сердець читачів. Любіть її, бо в ній не тільки я, а й мій старший син Леонід, його бачення світу, його любов до краси. Декотрі світлини зроблені в Білозірці, в моєму рідному селі, що на Тернопільщині. Так що й Білозірка причетна до тієї збірки, як до всієї моєї поезії. Бо моїй Білозірці найлагідшіші в світі вітри найпахучіші квіти, найсмачніша вода, найсолодші грушки, найкращі дівчата, найгучніші весілля. То чи могла я, народившись в такому селі, не стати поетесою? Не могла.

Наші видання без видавництва мають море проблем, не посильних для двох сліпих людей, для нас з Лайошем. Але мають і суттєві переваги. Я укладаю книжку, як сама хочу, як собі знаю. І ніякий видавець ні редактор наді мною не стоїть і свою волю не диктує. Однак я погодилася б на видавництво. Скинула б все на редакторів, на коректорів, якби… Якби це не було так шалено дорого. Мені не жаль грошей. Просто їх у мене нема. Та вийшла книжка – і ми тішимося нею. Забулися всі злигодні. Зосталася тільки радість. Радість народження книжки. Обходимося тепер без гучних презентацій. Я, між іншим, завжди була проти зайвого галасу. За те Лайош хоче, щоб була реклама. А мені якось…Та ми не сперечаємось. Як нам виходить, так і чинимо. Відгуків про цю книжку ще не маємо. Не про критиків ідеться, вони і далі мовчатимуть. Ідеться про читачів. От, скажімо, палка шанувальниця моєї творчості синоптик Ольга Носовська зателефонувала:

– Я тієї ночі не спала.

– А що таке?

– Вашу поезію читала. «Слід на землі».

– І що?

– І плакала.

– Ну хіба ж я для того писала вірші, щоб ви плакали?

– Не знаю. Так чогось… Там про батьків… І фотографії чудові.

На загал книжка сприймається добре. Ще Льоня її не бачив. Мені дуже цікаво, як він її сприйме. Та вже незабаром приїде – то й знатиме.

А книжка є. Ще одна. І слава Богу, що є. Бо коли людина щось пише, то так вже хочеться поділитися тим здобутком з читачами. І нехай це буде лебедина пісня чи солов’їна, аби вона звучала і проймала серця.