Швидкоплинні літа…А спогади ще швидкоплинніші. Тільки спогади сумні, бо розумієш, що ніщо назад не повернеться. Та добре, що хоч є що згадати: і веселе, і сумне. Бо в молодості, як би важко не було, життя має присмак радості, бо ж попереду ціле життя. Сумнимии в молодості, сумними до відчаю, до розпуки, можуть бути тільки пісні. Тепер сумних пісень чомусь не люблять. Або люблять значно менше. А ми любили. Чому так – не знаю. Щось в них було таке… від давнини чи від нашої ментальності. Таке, що за душу брало. І, хоч нас в ті часи переконували, що душі нема, ми знали, що вона є. Ми відчували її, коли співалися сумні пісні. Бо у веселих буяла молодість, а в сумних… І музику любили. А ще баян. Даремно його тепер огульно у чомусь звинувачують. Ми з ним росли. В нашому інтернаті було багато баяністів. Не бачу в тому нічого поганого. Кожен інструмент, коли ним вправно володіти, може принести насолоду.

Мені 16 років. Я не надто весела, а може навіть надміру задумлива. Люблю пісні. Здебільшого сумні. Люблю, коли грають наші баяністи. А сьогодні… Я іду вниз по сходах від нашої спальні. Біля спортзалу, можна сказати, в центрі школи стоїть масивна лавка. Напевно, вона тут стояла з давніх часів. На тій лавці сидить хлопець. Він грає на баяні вальс «чекання». Це для мене він грає. Хлопець призначив мені побачення. Отут, на очах у всіх, як виклик, як докір всім, хто звик за нами стежити. А коли були разом хлопець і дівчина,  стежити треба було в двічі пильніше: якби часом чогось не трапилося. Стежте, пильнуйте, а ми посидимо собі удвох у вас на очах –  і нічого не трапиться. Я іду по сходах. Не біжу, а йду неквапом, горда така, а серце ледве що не витьохкує: це ж для мене звучить вальс «чекання», щоб я почула, щоб впізнала його, свого баяніста, бо він чекає мене. Не іншу дівчину, а мене.

Підійшла, сіла поряд. Грати не перестав, просто стишив свій баян. Звучить один вальс, потім другий, потім ще… Хлопець знає, що я люблю вальси. Потім, не перестаючи грати, тихо каже:

– Незабаром я піду зі школи.

– Чого так?

– Піду на роботу. Вчитися я не хочу. Паспорт в зуби – і… Гроші заробляти.

– А може не спішив би. Пішов би в музучилище. Ти ж добре граєш.

– Ні, це вже вирішено. Я от… Хотів тебе спитати… Це ж і ти закінчиш школу. Не зараз. Але ж закінчиш. Так-от… Може потім… Зустрінемося в якомусь місті, щоб бути разом.

Я скрушно посміхаюся.

– О, ще стільки часу. Життя ще нам може припасти всяких гостинців.

На мить лишає баян і стискає мою руку.

– Я буду тебе чекати. Ти тільки скажи.

– Нічого я тобі не скажу, бо сама ще нічого не знаю. І ти не знаєш.

– Ні, я знаю. Я буду тебе чекати.

Ми ще зовсім діти були і справді нічого не знали, як нами доля покерує. І до любові ще не доросли, а так, приязнь, юність, весна… Написав той хлопець для мене вальс. Та й що по тому, коли я не граю ні на якому інструменті і нотної грамоти не знаю. Так… Гарний спогад. Спогад ранньої юності. Що ж, нехай живе той спогад і той вальс… Вальс мого вічного чекання…

Життя розкидало нас. Я нічого не знаю про долю того хлопця: де він, з ким він, для кого грає на своєму баяні, як склалося його життя. А хотілося б знати. Імені його називати не буду, та й інше ім’я йому вигадувати не хочу. Нехай живе під своїм іменем. Нехай буде щасливий. А я… Що ж, може й я для нього стала спогадом. А може й забув… Може. Однак і досі для мене звучить вальс «чекання». Агов, баяністе хороший, чи й для тебе звучить цей вальс? Чи нагадує він тобі ту худеньку дівчинку, що йшла до тебе на поклик вальсу? А може ти вже і ту дівчинку забув, і той вальс… Граєш тепер може інші сучасніші мелодії? Може. Час вносить  свої корективи, і вони не завжди на нашу користь. Хай з тобою буде те, що тішить душу. Але так би хотілося, щоб і досі звучав отой далекий вальс, вальс «чекання».

Кажуть, що, коли людина поринає у спогади, то це вже ознака старості. Що ж, нехай. Краще бути старою зі спогадами, ніж молодою без спогадів. Отже, нехай живуть спогади! О, чуєш?.. Вальс. Звучить. І шкільний дзвінок…

 

Пригадую… В нашій школі якийсь час була дуже популярна книжка Каверіна «Відкрита  книга». Я зараз вже не можу пригадати, про що йшлося в тій книжці. Що про любов – це обов’язково. А ще про що – це , либонь, вже не так важливо. Головне, що ми, найактивніші читальники, ту книжку, як кажуть, запоєм читали. Чому запоєм? Так кажуть. Аж смішно. Наша Марійка читала швидше від мене, тому вона читала першою. А я вже за нею. Ну, не прешою Марійка читала. Перед нею ще читав один старший хлопець, переросток, котрий був до нестями у Марійку закоханий. Він передавав Марійці книжку з рук в руки, а тому залишав між сторінками для Марійки великі і щирі послання. В них йшлося про любов. Ні, це не були ті школярські записки, які ми знаходили в себе в партах. Це були розумні, художні, виважені листи, які можна було читати з захопленням. Марійка ті листи читала, вже не знаю, чи з захопленням, чи без. І що? І нічого. Давала читати мені, бо я була її найближчою товаришкою. Це були справжні художні витвори. Думаю, все-таки що Марійці було приємно їх читати. Не знаю, я у неї про те не питала. Нічого вона тому хлопцеві не відповідала. Мабуть, не любила його. Я теж тішилася за товаришку, що їй хлопець пише такі насправді прекрасні листи. Коли я їх читала, то не задумувалась про те, хто їх писав, бо цей хлопець був мені антипатичний. Та я на той час була вже закохана у Фелікса, і це була ціла історія на довгі роки, про котру я вже писала. А втім, у своїх спогадах я все частіше повертаюся до тих далеких, але таких гарних днів. І років.

 

Мені, це вже тоді, коли я сарша була, не те, щоб дуже старша, але вже працювала, дуже подобалися хлопці з Закарпаття. Вони були такі вогнисті, такі енергійні.

Ой кувала зозулиця,

Сіла на колоду.

Колода ся обернула –

Геп зозуля в воду.

Це співає Іванко, хлопець дуже симпатичний, мені подобається. Музикант. Ні-ні, нічого особливого. Він жонатий. А ми тоді були морально стійкі. Але ж який був славний. От повезло його дружині. Це я тоді так собі думала. А їй, скажімо так, не дуже повезло. Та про це я довідаюся потім. А тоді… Ми поверталися з олімпіади, що проходила в Одесі. Олімпіада –  це ми так називали. То був огляд художньої самодіяльності по нашій системі. Закарпатці змушені були їхати через Львів. Просто іншого поїзда тоді не було. А в нас було золоте неписане правило: прийняти гостей як належить. От ми і приймали. Чим мали. Хоч і самі щойно повернулися з тієї ж таки олімпіади. Та на той час все було якось простіше. І люди простіші і щиріші були, і стосунки між людьми були щиріші. Від чого це залежить, того не знаю, то й фантазувати не буду. Отже, гостей ми мали веселих, співучих, – аж наша невеличка кімната в гуртожитку була затісна для пісень, і пісні вихлюпувалися на вулицю.

Парубочок, як  дубочок,

Парубоцька міна.

А як візьме дівку в танець,

Дівці по коліна.

І Іванко співав. Ах, як він співав! Яке ж то все було молоде та зелене! Яке буяння, яке цвітіння! Яке витьохкування! Якби то знаття, що все те минеться. Та в молодості якось про те не думається. А може й добре, що не думається. А то журилася б молодість завтрішнім днем і тим, що колись настане старість.

І Іванка того вже нема, і Гафійки. За інших не знаю, бо з часом зв’язки якось втратилися. Ми постаріли, а дехто відійшов у кращі світи – такі реалії. А спогади живуть. І добре, що живуть, чисті безхмарні, без подальших життєвих нашарувань. І добре, що ті спогади живуть. Хоч щось зосталося з нашої далекої юності.

Ой кувала зозулиця,

Сіла на колесо.

Колесо ся обернуло –

Геп зозуля в плесо.

З часом Іванко змінився. Казали, що і випивати став. Та мені поталанило: я запам’ятала його таким, яким був він в молодості. Іншим я його не зустрічала.

 

Ми старіємо, а спогади молодшають. І так нам гарно від тих молодих спогадів, наче і ми з тими спогадами молодшаємо. Гарно і сумно, бо і спогади колись відійдуть за нами, і не буде ні нас, ні спогадів. Та це буде колись, потім. А покищо є ще ми, а оскільки є ми, то є і наші спогади. То давайте ще їх перегорнемо. Нехай живуть.

 

Літній спекотний день. Сидимо удвох з Олею. Сидимо і розмовляємо. Ніхто нам не заваджає, бо всі кудись вивтікали. Бо чого сидіти в хаті в такий чудовий день? Про що можуть розмовляти дві жінки поважного віку? Звичайно ж поринаємо у спогади. Чомусь згадуємо Люсю, мою однокласницю.

– Люся любила літо.

– Люся любила всі пори року. І зиму любила.

– Ти мені скажи, чому так болить спогад про Люсю? Адже пройшло стільки років…

– Бо Люся була витонченою натурою. Бо Люся була розумною, інтелектуальною і… Гарною.

– Ну, гарною – це таке… Гарною вона могла і не бути.

– Але ж була. Може саме тому все так і вийшло. Вона зациклювалась на своїй зовнішності. Вона роками пам’ятала подарований їй комплімент.

– Я знаю. Знаю й те, що чоловіки на компліменти були щедрі.

– І нам компліменти говорили, та ми тут-таки їх забували.

– А Люся не забувала. Вона їх мала надто багато.

– Бо вона і справді була гарна.

– А чому ж так болить цей спогад?

– Може тому, що почуваємо свою вину?

– Я не певна, що так. Ми робили, що могли.

– А може, могли більше, ніж робили?

– Не знаю. І говорили з нею, і допомагали.

– А потім махнули рукою.

– Бо вона ж нікого не слухала і пила.

– І примусове лікування нічого не дало.

– Яке там лікування! Кажуть, що її не лікували зовсім. Знову ж таки пожаліли. Бо гарна. Мовляв, таке лікуваня нічого не дасть. Тільки печінці зашкодить.

– Хіба може таке бути, щоб не лікували?

– Так кажуть.

– А ще кажуть, що у неї батьки, можливо, були репресовані.

– Ну… Того ніхто не знає. Вона була сирота – і все.

– Родом була з Чернігівської області, а опинилася чомусь в Ленінграді. Чому?

– І передали її у Львів. Чому?

–  Бо тут була школа для сліпих.

– І в Ленінграді  була.

– Так. Але Люся з України.

– Хто б в той час про те думав?

– А може хтось і думав.

– Маленька сліпа дитина. Розмовляла російською мовою.

– Вона була ще дуже маленька. Як навчили, так і розмовляла.

– А може тому у Львів, що тут при школі була дошкільна група?

– Може й тому.

– Кажуть, наші вчителі пробували шукати її батьків.

– А чи знайшли?

– Ні, не знайшли. А може про щось і дізналися, та нікому нічого не сказали.

– Чому?

– В ті роки може й не можна було.

– Ти думаєш, Люся – дочка ворога народу?

– Може бути й таке.

– Але яке тонке сприйняття музики, пісні, поезії, природи. Звідки це в неї?

– Так, вона відчувала красу. Відчувала якимсь внутрішнім зором. Таке рідко буває. Колись вчені все це розвідають. Та зараз…

–  Люся любила класичну музику. Вона не втомлювалася слухати арії з опер, ба, наіть цілі опери. Чомусь улюбленим  композитором був Гайдн. Вона казала, що він ніжний.

– А ще Люся закохувалася у співаків, артистів, дикторів, навіть в персонажів твору. Це, ясна річ, не було кохання плотське, а кохання-мрія, вимисел чи домисел.

– Це була навдивовижу тонка натура. І треба ж таке…

– А так, між іншим, часто буває. Такі тонкі натури стикаються з жорстоким світом і не витримують такого зіткнення. І тоді настає катастрофа.

– Можливо їй треба було товариша-однодумця, щоб дарував їй квіти, аби вона могла з ним ділитися думками та враженнями, дискутувати. А такого не було.

– А якщо хтось такий і був, то… То чомусь їй не підійшов.

– А прірва людської непорядності і бруду привела її до загибелі.

– Але чому ж так болить той спогад про неї?

– Болить, бо, певно, ми чогось в ній не розгледіли.

– А якби розгледіли? То що?

– Не знаю. А може щось склалося б не так…

– У неї ж був Льоня. Була донька. Можна було жити.

– Звичайне життя звичайної жінки її не влаштовувало.

– Ну… Не судімо її. Нехай Бог її судить.

– І нехай простить їй те зло, що причнила вона сама собі.

– А нам нехай простить те, що не запобігли, не спинили, не застерегли.

Ми помовчали. Здавалося, що ми тільки-но поховали нашу Люсю, а тепер були у жалобі. Треба було якось з того вийти. Але як? Того ми не знали. Та жалоба йшла за нами по життю, як гріх без покаяння і без покути. По радіо саме звучала музика, що відповідала нашому настрою. Звучав Шуман…

– І все-таки… Чому так сталося? Ми всі жили в гуртожитку. Без нагляду і без контролю. Кожна з нас могла спитися. А от…

– Може гени?

– Хто його зна.

– В її біографії дуже багато таємниць і недомовок.

– Хіба ж тільки у неї? Всі, хто ріс у дитячому будинку, не знають нічого про свої родини. Але ти скажи інше. Чому до Люсі була така посилена увага?

– Бо гарна була. Вона була дуже гарна.

– Хтось буде мати за неї гріх.

– Знаємо хто. Кирилович. Вже має. Там десь Бог судить його добрі і злі діла. Думаю, що добрих набереться мало. Нічого доброго не мав він і при житті. Мав гроші, то так. Мав посаду. Але радості не мав ні від жінки, ні від дітей.

– А знаєш, його не жаль. Так з Люсею повівся. А вона була неготова до такого паскудства. Була наївна, вірила в любов і в порядність. Школа і книжки. Ніякого життєвого досвіду. Справжнісінька сирота. А він з того скористався. Повівся просто нечесно і ганебно. Вже оженився, а Люсі нічого так і не сказав. Чужі люди сказали.

– Пам’ятаю, дівчата ще ходили його квартиру прибирати, коли він одержав.

– Люся на повну силу пізнала жорстокість світу.

– Ну, не скажи. На загал люди до неї  ставилися добре. Допомагали, як могли.

– Так. Люся від людей зазнала і добра, і зла. Та зла, либонь, більше.

– А ти пригадуєш, як новина пройшла: Люся заміж виходить. Перейнялися тією новиною всі: і пльоткарі, і ті, що до пліток байдужі. І ми захвилювалися, і всі решта. Хтось вірив, а хтось ні. А розмов скільки точилося.

– Люся? Заміж? За кого?

– За Кияшка.

– Так він же молодшй за неї.

– Той що? Його родина не проти.

– Та він же п’є.

– То й що? І вона п’є. Разом будуть пити.

– А може удвох – то за розум візьмуться.

– На те надії мало.

– А чого? Може родина підтримає.

Ми, її друзі, були здивовані. Не те слово. Ми були в шоці. А сказати нічого не могли –  не мали права. Та й не послухала б вона нас. І до голови нам би таке не прийшло, що знайшлися люди, котрі зміркували собі, що тут можна мати вигоду –  квартиру! Задурно! Причепурили Люсю та й повели молодих до загсу. Аби тільки розписати. І вечоринку зробили, все як слід. Люсиних друзів на тій вечоринці не було. Була тільки родина молодого. І чекати довго не стали – терпцю забракло. Удар по голові – і Люся в комі. А молодий що? Був сліпий і розумом недалекий. Наступного дня хтось-таки подзвонив, щоб Люсю привітати.

– Люся спить, – сказав молодий. Вранці спить, увечері спить. Що ж це таке? Забили тривогу. Викликали швидку. Забрали Люсю в лікарню. Пожила наша Люся тиждень в комі – та й померла. Треба було бачити, в якій жалобі була вся родина Кияшків. Вони не сумнівалися, що Люсина квартира буде вже за ними. Вони й не думали, що тут вся наша спільнота рогом стане. У них же скрізь були свої: і серед зеків, і в міліції, і в жеку, і ще десь там.

– А не вийшло. Бо в Люсі ще ж і дитина була.

– Але до тюрми нікого так і не посадили.

– Важко було щось доказати. Та й займатися тим нікому було. Добре хоч те, що квартиру відстояли. Там поселилася бабуся на правах опікуна з Люсиною дитиною. Але то вже не Люсина історія. А Люсю… Поховали. От тобі і детектив. І вигадувати не треба.

– А ми навіть не можемо піти до неї на могилу. Бо ми сліпі. Хто її могилу знайде?..

– От і виходить, що Люся – сирота і на тамтому світі.

– На жаль…

– А ти пам’ятаєш, як у школі нам ворожила пані Ганна? Спершу виливали віск, а потім палили на тарілці газету і на білій стіні, як на екрані, бачили наші долі. Не ми бачили, а пані Ганна бачила і нам коментувала. Ризикувала жінка, бо, якби дізналися, то пішла б з роботи. Я зараз не можу згадати, що тоді мені випало, а за Люсю чомусь запам’ятала. З воску вилилися дві обручки. Заміж! Це дівчатам особливо цікаво. А потім… Багато людей, дорга, дерева.

– Вийдеш заміж, Люсю, і кудись поїдеш, – коментувала наша «ворожка».

– Поїхала. На цвинтар.

– Чомусь такий сумний спомин.

– А звідки ж він веселий візьметься, коли долі такі невеселі? А скількох наших вже нема… Таких спогадів можна назбирати багато. Та чи треба? Життя триває.

– Мабуть-таки треба. Бо поки ми про них пам’ятаємо, вони живуть.

– Може й так… А чи про нас хтось пам’ятатиме?

– Ну, це вже зовсім сумна мелодія. Наші діти, наші внуки.

– Хто зна… А може згадають в ряди-годи… Може й згадають…

– Що ж, такі реалії. На жаль, такий вінець життя. Залишається тільки наш слід на землі. Та й то… чи надовго?..

– А у вічність ти не віриш?

– Якось так… Не дуже.

– Але ж Христос воскрес.

– Так то ж Син Божий. А ми що? Прості грішники. Хоч як би не старалися, безгрішними не станемо. Бо ми – люди, і життя у нас…

– Про життя наше можеш не розказувати. Я й сама про нього знаю. А от про вічність… Про неї ми не знаємо нічого.

– І ніхто нічого не знає. Просто говорять багато, вдаючи із себе розумних. Мабуть, так і має бути. Мабуть, про те нам не треба знати передчасно. Прийде час – і будемо знати.

– А хотілося б вже.

– Ну… так не буває. Мабуть, треба просто вірити, нічого не знаючи.