ЛИСТИ МИКОЛИ МУШИНКИ. ШАЛЕНІЛО ПТАСТВО

 

Занурююся у мудрі і теплі листи Миколи Мушинки. З плином часу вони нічого не розгубили. Скільки добра струмує від них. Нехай же вам віддасться сторицею, дорогий пане академіку, що пітримали ви нікому невідому сліпу письменницю, що і письменницею стала завдяки вам і моєму чоловікові.

Ще раз і ще перечитую ваші листи – і кудись зникають всі життєві негаразди і труднощі. Я живу! І живуть мої книжки. І живе моя величезна вдячність вам, дорогий пане Миколо.

 

«Вітаємо вас з святом Великодня та бажаємо вам доброго здоров’я та сил до дальшої роботи на ниві поширювання пісні й поезії.

Часто згадуємо на прекрасний вечір поезії Тані в палаці Хоткевича та ще гарніший фуршет з вашими друзями, а теж незабутнє прийняття у вашій гостинній хаті. Магда вже більшу половину «Стежки» перечитала. Шукаєо спонсорів. Христос Воскрес!

Мушинки

30.03.1999р»

 

«Пряшів, 13.06.1999р

Дорогі мої друзі, Тетяно й Лайошу! Нарешті в мене на руках верстка «Стежки». В рукописі я не робив жодних змін, тому його не висилаю. А от вступну статтю висилаю на ваш суд. Нехай Сашко вам прочитає, а ви виправте, що треба і виправлений рукопис мені поверніть. Не хотів би я, щоб там було щось не так. Був би вам вдячний і за доповнення: що би ви хотіли, аби там було. З ваших фотографій я підібрав для першої частини штук дванадцять. Пару фотографій (з пізнього періоду) дам до вступу.

Мала б це бути дуже гарна книжечка. Сьогодні я їду на конференцію у Братиславу, повернусь на свято української культури у Свиднику і зараз же у понеділок їду у Прагу на пару днів. Дуже поспішаю.

«Стежку» я прочитав вже пару разів. Часто читаю й вірші Тані. Всі ми ними захоплені. На жаль, тираж книжки буде невеличкий – 500 примірників. З них – 400 віддамо вам.

Цілуємо Микола і Магда.»

 

«Пряшів, 5.07.1999р

Милі Тетяно і Лайоше! Щиро дякуємо вам за прекрасні фотографії, які стануть значним збагаченням вашої книжки. На жаль, Магда на комп’ютері нажала не ту кнопку і цілий набір книжки знищила. Тепер пише все наново. Я щойно повернувся з Ужгорода, де був пару днів на конференції. Роботи дуже багато. Не встигаємо. Та «Стежку від воріт» видамо, бо вона заслуговує на те.

З привітом Мушинки.»

 

«Пряшів 12.07.1999р

Дорогі Танечко та Лайошу!

Мені тільки що приніс верстку вашої книжки син Олесь. Я її не читав лише переглянув і несу на пошту, яку закривають.

Будь ласка, дайте комусь тямущому виправити помилки і поверніть мені рукопис, який я зараз же пущу до друку. Хотілось би, щоб помилок не було, а вони держаться книжки, як воші кожуха.

Додав я назви розділів. Може не дуже доречно. Їх теж можна поміняти. І підписи під фотографії. Одним словом, чекаю на виправлену верстку. Всі три книжки мали б мати спільну назву. Подумайте і про це!

В серпні ми з Магдою їдемо в Одесу, а у жовтні я буду на конференції у Львові. Тоді ми зробимо презентацію вашої книжки.

Напишіть, як вам вона подобається. Список спонсорів долучимо на цій вільній сторінці.

Хотілось би презентацію зробити і в Тернополі та може й у Білозірці. В жовтні я охоче поїхав би туди. Ваш Мушинка.»

 

«Дорога Танечко і Лайоше! Шлемо вам щирий привіт від «самого синего моря» – Чоргного моря. Взяли ми із собою останню верстку «Стежки». Кожен, хто її читає – захоплений. Негайно  після повернення додому пускаємо в друк. Якби знайшлися спонсори у Львові – потелефонуйте нам негайно – підвищимо тираж для Львова. На жаль, у Львові, Тернополі та Білозірці презентація може бути не раніше грудня. У жовтні летимо з Магдою у Канаду, у вересні – в Хорватію, а в листопаді – в Італію. В Одесі перед конгресом відпочиваємо. Згадуємо вашу подорож до моря. Погода тут чудова, море тепленьке, а пісок м’ягенкий.

Цілуємо Микола і Магда Мушинки

23.08.1999р.»

Шаленіло птаство

Надворі стояла теплінь. Щойно тільки починався ранок, а птаство вже витьохкувало, виспівувало, вищебетувало, бо неподалік від нас був ліс, а головне те, що день починався веселий і сонячний.

– Тетянко, вставай. Ти чуєш, як шаленіє птаство?

Тетянка – це я, котрій майже шістдесят. А будить мене мій чоловік Лайош, а правильніше б казати не Лайош, а Лойош. Він – угорець, тому таке у нього ім’я. Та я вже звикла, і воно мені здається дуже симпатичним. Вставати не хочеться.

– Лойошку, дай поспати.

– Уже п’ятнадцять хвилин на сьому.

– Ще хоч десять хвилин.

Я зовсім сонна. Як же тяжко сові ставати жайворонком. Ніколи не думала, що це так важко. Це те, що нас з Лойошем різнить. Я легко можу не спати всю ніч, але вранці люблю собі найсолодші сни додивлятися. А для Лайоша все навпаки: спати він лягає рано, але вранці стає ще раніше від пташок і сонечка. Жайвір. Вдача така.

– Тетянко, твій чоловічок їсти хоче.

Ці слова мають магічну силу, бо чоловіка нагодувати – це мій прямий обов’язок – і я все розумію навіть сонна.

Встаю. Іду на кухню. Треба. Ще раз треба. Мушу. Поступово розколисуюся. А в чоловіка вже розум працює на повну потужність, викликаючи той внутрішній вулкан енергії, котрий вирізняє його з-поміж багатьох чоловіків, навіть зрячих, не кажучи вже про сліпих.

– Розумієш, Тетянко, презенцію «Стежки» треба зробити в Білозірці. Уявляєш? Прийдуть твої сестри, племінники, Ліда твоя прийде. Це ж книжка про них. Це ж буде так цікаво. Там вже всі тебе знають. І Микола Мушинка приїде.

– Припини, Лойошку. Куди? В Білозірку приїде академік Мушинка?

– Чому в Білозірку? Спершу він приїде у Львів, а вже потім з нами поїде в Білозірку.

– Електричками. А з Лановець – пішки. Перестань. Не фантазуй.

Я – скептик, і Лойоша це сердить. Але на мене він не може довго сердитися.

– Ну чому електричками? Організуємо транспорт.

– Який? Де ти його візьмеш?

– Ну… Автобус або хоча б машину.

– А бензин? Ти знаєш, який він дорогий?

– Ти, Тетянко, головне – не хвилюйся! Треба все зважити, продумати.

– А стіл? Людей же пригостити треба. Все-таки презентація. Або принаймні приїжджих нагодувати елементарним обідом. Я ж не можу це комусь нав’язати.

– Ну, я думаю, Білозірка для своєї поетеси постарається.

Я починала сердитися.

– Ну завжди ти щось вигадуєш! Ну навіщо це потрібно?

– Е, Тетянко, це дуже потрібно. Про тебе мають знати.

– Я зовсім не хочу, щоб про мене знали.

– Йдеться не про тебе. Це потрібно людям. Ти думаєш, твоїм односельцям не буде приємно, що в них є ти – поетеса, письменниця?… Тепер твоя творчість, все, що ти написала і напишеш, належить не лише тобі. А правильніше б сказати, зовсім тобі не належить.

– Ще що вигадай! А кому ж належить моя творчість?

– Найперше – твоїм односельцям, а ще львів’янам, а ще, якщо хочеш знати, всім, хто любить поезію, хто любить свою землю.

– Ну, це ти вже занадто. І від кого ти навчився так говорити? А якщо серйозно, то я втомилася від твоїх постійно нових задумів. І все грандіозне. Сам спокійно не живеш і нікому не даєш спокою.

– Так це ж добре. Це просто чудово!

Лайош посміхається, задоволений. – Ти, Тетянко, головне – не хвилюйся. Все буде добре.

І я знала: тепер мого Лайоша ніщо не спинить, і презентація «Стежки» таки відбудеться, і відбудетьтся в Білозірці, у моєму селі, де я народилася. І що тут скажеш? Такий він вже є – Лойош Молнар, мій чоловік, кобзар, що увірував, нібито я, його дружина – талановита. Я собі з того сміюся, бо знаю, що я – звичайна жінка, котра трохи щось пише. Тому і писала свій «П’єдестал» – мініатюру. По-моєму, Лойош її не сприйняв, принаймні, так мені здалося. А мені вона подобається. Особливо зараз, коли на світі так переможно шаленіло птаство.

П’єдестал

Він підняв мене на п’єдестал і ліпив з мене музу, богиню, він придумав для мене ореол, а я пручалася, бо була звичайною грішною жінкою. Але я мусила бути такою, якою він мене бачив, бо він так хотів… Я стояла на своєму п’єдесталі, котрий він створив для мене силами своїх рук і руками шанувальників моєї поезії, і скаржилась, що мені холодно, що я хочу спати, що я, зрештою, хочу солодку свіжу булочку, що продається в нашому магазині, – і це було неприпустимо. А потім я сказала:

– Іди до мене, бо мені самій тут сумно.

І він взяв свою бандуру, піднявся до мене, сів і заграв… А потім ми заспівали удвох… І тепер були підняті над цілим світом. Ми були на п’єдесталі, котрого не бачив ніхто, але він був – і ми це знали.

А потім я зійшла на землю – і стала звичайною грішною жінкою, в котрої було море недоліків, котра страшенно втомилася і хотіла спати, а ще хотіла солодку свіжу булочку, що продавалася в нашому магазині…

 

Починався день, звичайний буденний день. Але він просто не міг бути звичайним, бо шаленіло птаство. Воно  так заповзято шаленіло, що мені майже перехотілося спати.

• Ну, нічого, – втішала я себе. – зараз Лайош піде, а я ще собі ляжу і таки посплю.

Знаю, що такого не буде, бо треба ще й про обід подумати, та тішу себе марними забаганками, а тим часом розколисуюся остаточно. Бо ж так шаленіло птаство.

«І чого воно? Адже зараз не весна. Однак… це прекрасно. Нехай шаленіє.»