Як тільки почався новий навчальний рік і вчителі розібралися зі своїми годинами, мій невтомний реалізатор Лайош вирушив у дорогу по школах, щоб реалізовувати книжки. Вони подорожчали, тому реалізуються не дуже. А що ми зробимо? Все подорожчало.
– Ні, Тетянко, – каже Лайош, – казки ми більше видавати не можемо. Важко, бо дорого. Та й вже не знаю, куди їх розвозити.
– То й не будемо, – погоджуюся я. – Та я все ж готую книжечку казок для молодших дітей. «Казки діда Степана», або «Мурчикові казки». Я ще не вирішила, як вона буде називатися. Я вже й вступ написала. Нехай лежить.
Кажу це знічено, бо розумію ситуацію.
– Добре, готуй, Тетянко. Десь весною може ми спробуємо видати.
Сашко сміється:
– Ви ж казали, що казки більше видавати не будете.
– Казав… То й що, що казав? Коли казки пишуться, то їх треба видавати. Нічого не зробиш.
А то якось дзвінок. Дзвонила вчителька з сімдесят першої школи.
– Тетяно Іллівно, діти купили ваші книжки з казками. Вони хотіли б зустрітися з вами, з казкаркою.
– Я з задоволенням, – кажу я. І не лицемірю. Бо ж і справді мені цікаво зустрітися з дітьми. Про що вони у мене запитають. Що я їм буду відповідати. І я зарання продумую нашу зустріч.
Я вирішила взяти з собою свого песика Бублика, котрого мені якось подарували на одному з наших виступів. Песик гордо і самовдоволено сидить на моїх книжках з висолопленим язиком.
– Мамо, ну навіщо тобі той Бублик? – дивується Сашко.
– Як навіщо? В тій книжці є про Бублика.
– То й що?
– Сашко, у тебе нема фантазії. Це ж малі діти. Навіть садочкова група буде. Ти уявляєш, як їм буде цікаво зустрітися з Бубликом?
– Ну, як хочеш.
І я беру Бублика.
Найсмішніше те, що і діти, і вчителі його відразу впізнали.
– О, Бублик!
– То Бублик! – здогадався дехто, як тільки ми зайшли на шкільне подвір’я. І нам з Бубликом було дуже приємно, що про Бублика тут вже знали. Значить, читали. Під час нашої зустрічі Бублик сидів у мене на столі і це задавало нашій зустрічі відповідний тон. Діти мене навіть питали, чи Бублик допомагає мені писати казки. Діти задавали багато питань. Питання були дуже різноманітні. Зустріч вийшла цікава. Це була наче маленька презентація моєї книжки «Кому – казати, а кому – слухати». Я навіть не встигла прочитати дитячі вірші, які взяла з собою. Під кінець я мала вибрати найкращі запитання, і хлопчик Назарко, який їх задавав, одержав приз – мою книжку. А ми з Бубликом одержали осінні квіти, а попри те щось таки заробили.
То що робити з майбутніми казками? Не знаю, я так і не придумала. А Лайош знає, та мовчить. Він щось метикує. А що? Напевно, як далі видавати мої казки – для молодших і середніх дітей. А недавно одна жінка призналася мені, що її чоловік зачитується моїми казками. Що ж, буває й таке. І як на мене, це не так вже й погано, що дорослі люблять казки. Я й сама люблю гарну казку. Це свідчить… А в тім, я й сама не знаю до ладу, про що це свідчить. Я знаю лише одне: коли казки пишуться, то їх треба писати, не думаючи про їхню подальшу долю. Будемо надіятися, що хтось колись їх прочитає. Які вони будуть, майбутні читачі моїх казок? Не знаю. І мої казки того не знають. Вони чекають. І вже написані, і ті, що ще колись напишуться.
А в голові, як навмисне, снуються казкові сюжети, цікаві і з всілякими пригодами. Інколи стримую себе, щоб не заводитися з новою казкою, бо розумію, скільки це митарств для Лайоша. А часом пишу, бо нема на те ради. Бо коли вже людина пише, то її зупинити важко. Отак і мене.
Сидить на книжках мій песик Бублик і з докором дивиться на мене. А може й не з докором, а може мені просто так здалося? Чого б мав мені докоряти? Адже Бублик потрапив у книжку. А інші теж хочуть. Хіба їм не можна? І я гладжу свого іграшкового песика і кажу йому, нібито він з моєї мови може щось зрозуміти.
– Нічого, Бублику. Ми ще не таке переживали. І нічого, вижили. Нічого, мій песику. Ми з тобою ще не одну казку напишемо. Правда ж?
Мовчить Бублик. Думає щось своє. А я що? І я думаю. Тільки я нічого путнього не придумаю, крім казкових сюжетів. Думати мусить Лайош. А чи придумає щось?.. Побачимо.
ДВІ ПАРАЛЕЛІ (продовження). ДОБРО І ЗЛО. СВІТ І… МИ
Світ ще спав. Він заховав свої біди у хатах і зачинився з ними від людей, бо то були біди кожної окремої хати, окремого роду, окремої людини. І світу до них було байдуже. Так не мало б бути, але так було. А може це просто люди збайдужіли до світу, зачинилися від нього зі своїми проблемами. Вони більше не вірили в добро. Їм зле, і нікому прийти на допомогу. Здається, що й Бог відрікся від них. А може це люди відреклися від Бога? Ну, може й не відреклися, а забули про Бога, коли їм було добре: було що їсти і що пити і в чому гарно походити. Добре було – то й не журилися, а тепер… А що журитися? Що та журба допоможе? Треба якось виживати, якось жити.
А вранці на землю проллялася шумлива весняна злива. Після зливи ліс, котрий видніється з вікна мого кабінету, ожив, повеселішав. Йому бракувало води, щоб врешті-решт напоїти свої молоденькі листочки. Мене чомусь злива не оживила, настрою мені не додала.
Набридла і поезія, і проза.
Не хочеться писати, ні читати.
Мовчить здоровий глузд і ясний розум.
І нікого відверто запитати…
Чомусь час від часу мене тягне на роздуми. Не скажу, що ті роздуми дуже розумні чи філософські, а може навіть сказати треба не так. Не скажу, що та моя філософія дуже розумна. Може навіть трохи примітивна. Бо я – людина проста, далека від наукових сентенцій: що думаю, то те й пишу. Навіщо? Бо маю таке бажання. А раптом знайду однодумців. Пишу, бо мушу, бо так мені на роду написано. Чи долею, чи Богом. А може мої нехитрі міркування застережуть когось від непевного кроку. Мала надія, але може таке бути.
От, скажімо, нещодавно слухала я про мольфарів. Розказувала про них Громовиця Бердник – донька Олеся Бердника. А ім’я яке! Громовиця! Ні, я нічого не маю проти такого імені. Мені так здається, що таке ім’я несе певне смислове навантаження і само по собі спонукає до неординарності у словах та у вчинках. Чи так воно, чи ні, а Громовиця Бердник, мушу визнати, дуже розумна жінка. Вона написала книжку про мольфарів, стикалася з ними, а тому знає про них більше, ніж ми з вами. А що знаємо ми? Та майже нічого. Ми навіть не знаємо, хто такі мольфари. Ви не знаєте? І я до недавнього не знала. Навіть слова такого не чула. А ви пригадайте «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського. Пригадали? Отож бо й воно. Книжки Громовиці Бердник я не читала і не знаю, чи коли-небудь прочитаю, хоча хотілося б.
Мольфари, я так розумію, – це відьми і відьмаки, шамани, знахарі, ворожбити і чаклуни всякі. Вони потрохи розселилися по всіх регіонах, але найбільше їх живе у горах, у наших Карпатах. Свій родовід мольфари ведуть від дохристиянських часів. Це цілком особливий світ, грізний, таємничий, страшний і непізнаний. І краще нам, так мені здається, того світу не знати, хоч він поруч з нами, у нашому повсякденні, і ми з ним постійно стикаємося. Краще нам його не знати, бо цей світ, я так думаю, далекий від нашої віри і від церкви. Очевидно, нейтральним тут бути важко. Треба визначитися, до якого світу ти належиш: віриш в Бога чи віриш в щось інше, в якусь іншу силу. Смішно і недоречно прозвучало запитання радіослухачки до Громовиці Бердник:
– Мольфари – це покликання чи хрест?
По-моєму, хрест сюди аж ніяк не підходить. Це різні речі.
І все-таки чому я про те пишу? Бо не перестаю дивуватися: і доброго, і не дуже, а часом і злого у нашому світі так багато. Попробуй, людино, у тому розібратися. Мольфари не сидять спокійно. Вони в русі, у них повно енергії. Вони поповнюють свою енергію попри всі інші джерела у сексуальній близькості з жінкою. Вони можуть інколи робити нам, людям, добро, а можуть чинити і зло (тільки про те чомусь говориться менше). Я б не хотіла приймати від того чаклунського світу ні зла, ні добра. Нехай Бог обереже і заступить кожного хрещеного. Але не спішімо судити людей, котрі у безсиллі своєму і розпачі звертаються за допомогою до мольфарів. Нехай проститься їм їхні гріх. Бо коли йдеться про здоров’я і життя рідних та близьких, то про власний гріх чи покуту не думаєш: аби тільки допомогло. Аби тільки врятувати. Особливо ж, коли йдеться про дітей. Говорити і розуміти можна все, але коли приходить біда, тоді втрачаєш і здоровий глузд, і тверезий розум, і всю свою обачність, аби тільки допомогло, аби тільки врятувати, привернути, якось відвернути те зло, яке тобі наворожили (чи начаклували) інші (може навіть при допомозі тих самих мольфарів). Одні на тебе насилають зло, другі його намагаються відвернути. Хто сильніший? А найсильніший Бог. Тільки треба до нього звертатися у своїх щирих молитвах. І в таких випадках важко когось переконати, що може часом краще прийняти кару від Бога, ніж зцілення від мольфара. Але це таке. Кожна людина в праві вибирати те, що їй більше підходить.
Спокійно про це говорити не можна. А краще було б взагалі про це не говорити. Тим паче по радіо. Та вже що тепер? Свобода слова. Ой, часом горе нам з тією свободою, бо ми не знаємо інколи, що з нею робити. Розумію, що сила мольфарів велика, але розумію і те, що сила ця не від Бога. Це зовсім інший світ, страшний і небезпечний. І це не казка, яку можна читати чи не читати, розказувати чи не розказувати. Це дійсність, з якою нам краще не стикатися. Мольфари знають про нас більше, ніж наші розумні лікарі, більше, ніж священики, більше, ніж знаємо ми самі про себе. Звідки вони черпають свою інформацію, свої знання? Того ми знати не можемо та й нам того не треба знати. Може із своїх книг-магій. Кажуть, що є магія біла і чорна, але це однак чаклунство, а всяке чаклунство – це гріх. Мольфари тісніше зв’язані з природою, вони знаються на травах, розуміють мову зірок. Часом ті зірки і про нас їм щось розказують. У мольфарів є свої традиції, свої обряди, свої ритуали. Людину чомусь завжди тягнуло підняти завісу і хоч краєчком ока заглянути в той потаємний світ, якого нам краще не знати. І все-таки людська інтуїція, забобонність, пристрасні бажання мають щось від того потаємного світу, в котрий ми віримо, а часом і не віримо. Кожній (або майже кожній) дівчині чи жінці хоч колись, хоч раз, а таки хотілося поворожити, щоб дізнатися, чи любить її милий. І мені колись хотілося, хоч і страшно було. Гай-гай! Це було так давно. Таїнство ворожіння майже увійшло в наші християнські обряди: ворожіння на Андрія, на Святий вечір, на Івана Купала. Чи це гріх? Може й ні. Це таке невинне ворожіння. Просто дівчатам так хочеться привідкрити таємну завісу, щоб заглянути в своє майбутнє. То ж хіба ж це гріх? Так, невинні пустощі. Та не нам про те судити. Богу видніше. Та що б ми там не казали, але кожен з нас хоч трішечки, та все ж сповідує мольфаризм. Ми впевнені: якщо чорний кіт перейде дорогу, то нас чекає невдача. А коли нам перейде дорогу хтось з повними відрами – то навпаки, все у нас буде добре. Ополоник, залишений в каструлі, може не дати нам спати. Два вінники, поставлені поряд, – це на сварку. Подавати щось через поріг не можна (не знаю чому). Свячену сіль треба насипати по кутах від недобрих людей і від нечистої сили. Червона нитка – від недоброго ока. Щоб водилися гроші, треба вінник ставити вверх ногами. І звідки того всього стільки назбиралося у нашій свідомості і підсвідомості? А головне – все те справджується. Почуєш, здивуєшся, а потім і сама намагаєшся хоч чогось дотримуватися, а щось може й обминати. Що це? Не церква ж всього того навчила. Такі собі невинні забобони. Та це що? Дрібниці. Дехто знає значно більше і на тому робить зло іншим. Навіщо? А хто знає? Мабуть, хтось має з того задоволення. Задоволення від скоєного зла? Що ж, буває й так… Не думаю, що це мольфари. Мольфари – це щось більше, сильніше і грізніше. І страшніше. А все-таки нас, як той маленький хробачок, точить цікавість: а що там, за тією завісою таїни, яку відхиляти не можна? А якби таки якось заглянути за ту завісу? Вже так якось людина створена, що їй все цікаво знати. Не можна, а знати кортить. От кортить же до сверблячки. І ми ліземо, куди лізти не слід, бо нам хочеться знати. І часто через свою надмірну цікавість ускакуємо в халепу, з якої потім годі вибратися. Хтось, скажімо, бавиться у спіритизм, нічого в тому не знаючи.
– Не можна, – кажуть таким. – Це не забавка.
А хто послухає? А буває й таке, що ніхто нічого не каже, бо казати нікому. Батьки десь по світах вештаються, гроші заробляють, а бабусі та дідусі старі та немічні, їм не до того. І що ж робити? Не знаю. І розумніші від мене теж не знають. А зло тим часом завойовує світ. Легко і безборонно завойовує і людські душі, і світ, наче Бог створив цей світ для них. А ми ж знаємо, що Бог створив цей світ для людини, для добра, для гармонії. І далеко не кожному приходить до розуму, що за цей світ треба якось боротися. Не припустимо віддавати його просто так, без спротиву.
– Боротися? – здивується і обуриться хтось. – З ким боротися? З невидимою силою? З мольфарами? Так вони ж від нас сильніші. А ми що? Тут би хоч якось вижити.
Людей зрозуміти можна, бо ніхто до ладу не знає, як рятувати цей світ і від чого чи від кого його треба рятувати.
Отут би й долучитися священикам, розтлумачити людям, що воно й до чого. І не тільки тим людям, котрі до церкви ходять, але й тим, хто з якихось причин до церкви не ходить. Та церква про мольфаризм здебільшого делікатно мовчить. Чому – того ми не знаємо. Щось вже робиться, особливо ведеться робота з молоддю, але того вкрай мало. Треба активніше, бо зло не дрімає, а добра не більшає. То давайте щось робити – всі разом і кожен сам по собі. І не тільки тоді, коли хтось бачить, але й тоді, коли не бачить ніхто.
Простим людям може навіть легше. Вони про таке не задумуються. Може тому зло й не має над ними такої влади. Вони собі живуть, працюють, ходять до церкви, а приходить їхній час – то вмирають, як кому судилося. Проста і мудра філософія життя. А ми щось вигадуємо, розмірковуємо. А чи треба? Не знаю. Мабуть, треба просто жити, не чинити зла, і по можливості робити щось добре на землі.
Гей, світе, чи ти чуєш мене? І світ озивається до мене пташиним щебетом, вітром і дощем, або, як ось зараз, шурхотом опалого листя. Світ чує мене. А я? Я теж намагаюся дослухатися до світу, але не дуже можу йому чимось зарадити. Зрозуміти можу, а зарадити не дуже. Бо я – маленька слабка людина, від якої нічого не залежить. Та все ж спробую. Хоч щось… І нехай так кожен в силу своєї спромоги.