Але от втілені ці почуття досить слабенькими художніми засобами. От Ви пишете, що ледве стримуєте пісні у своєму серці. Гаразд.  Можна іще погодитися з Вами. Але це наводить на думку якоїсь невпевненості, непереконливості, штучності. І в кінці вірша такі ж рядки:

В моєму серці квітнуть рожі,

Які не квітнуть у саду.

Ви  логічно не підготовили попередніми думками таке закінчення.

Чому саме ружі не квітнуть у саду: чи це зима, чи осінь, чи тому, що там  їх не посадили? – Одне слово, незрозуміло. А настрій вірша в цілому свіжий, Ваш.

Але над віршем треба ще працювати. Такі рядки, як  «мене питають, Вам не гірко?», «турбот і справ у мене стільки», натуралістичні.

Про жалості людські до людини з фізичним недугом, мабуть, треба було б сказати трохи тонше, щоб не так у лоб.

А ось початок вірша – „зітхають сумно перехожі, що я не зовсім  певно йду” – зроблений вдало. Витримайте весь вірш на такій напрузі, щоб до самого останнього рядка не видно було, чому Ви не зовсім впевнено йдете, щоб, читаючи вірш, людина весь час втягувалася в нього, зживалася з ним.

Читайте сучасних поетів. Спостерігайте за життям. Бажаю Вам гарних успіхів у праці і  творчості.

З повагою Володимир Забаштанський.

30 січня 1973 р.»

 

Так зреагував на мій вірш журнал „Заклик” – журнал для сліпих, що виходив крапковим шрифтом. Глуха стіна. Ні, я не злостива. Не маю образи ні на кого. Можливо мені і справді забракло таланту. Та скільки могла б я написати, якби мала ну хоча б маленьку підтримку. Підтримки не було. Глуха стіна.

Читала вірші своїм друзям, виступала з ними іноді на вечорах. Їх сприймали і розуміли. Але це втішало мало. Не друкувалася.

Писати у шухляду не хотілося. Вірші, написані крапками…  Хто і коли їх читатиме? Розуміла, що, коли закрию очі, діти викинуть їх на смітник.

Львівська газета „Вільна Україна” в різний час все ж надрукувала декілька віршів. Був це вірш про Леніна, про 90-тисячний автобус, що тоді саме випустив наш ЛАЗ, вірш „Народ з блакиті, ніжності і сталі”, присвячений Дню Перемоги, та ще кілька. Це були вірші „На злобу дня”.  Я й досі не розумію, чому „на злобу”. Але тоді я була майже щаслива: надрукували!  Але таких  віршів у мене було небагато. Отже, або писати вірші  „на злобу”,  або…  Я обрала друге.

Одного разу у радіожурналі „Старшокласник” прозвучав мій  вірш „Снігоцвіти”. І тоді, здавалося, у мене виросли крила. Та політ тривав недовго, і я знову опустилася на грішну землю, де і без мене вистачало поетів. Якщо щось і писалося, то це була переважно лірика. А куди з нею? Спробувала віднести щось у газету „Ленінська молодь”, що тоді виходила у Львові, та мені сказали, що про любов вже писав Олесь, а мені радили писати про космос, про наше щасливе життя. Дала собі з тим спокій. Іноді все-таки щось писала у шухляду, та вже нічого нікуди не посилала.

І все ж несподівано у 1993 році журнал для сліпих „Школяр” надрукував два мої вірші: „Яблуко” і „Ти поклич”. Я була вкрай здивована, коли мені подзвонили з редакції того журналу і попросили підтвердити, що це дійсно мої вірші. Мені зачитали їх по телефону. Так, це були мої вірші.

– Але, ради Бога, скажіть мені, як вони до Вас потрапили? – запитала я. – Я вже давно нікуди нічого не надсилаю.

І мені розповіли. Хтось з журналістів у Києві зайшов до Валентини Незенко (тепер Врублевська). Вона також незряча, добра робітниця, активістка, пише вірші. До неї зайшли, щоб написати про неї статтю. Валентина мене добре знала, мала мої вірші та й сказала  тим журналістам:

– Що Ви про мене будете писати? От тут такі вірші пропадають.

Так з легкої руки Валентини мої вірші потрапили в журнал.

І знову тихо. Жила собі. Оженила двох  синів, діждалася онуків. Потрохи щось писалося – самі події спонукали до того. Великого значення тим віршам не надавала, нікуди з ними не потикалася.

Та знову дивина: подзвонила мені якось журналістка з львівського радіо Юлія Бірюкова. Виявляється, один з давніх друзів нашої родини, шанувальник моєї поезії Віталій Завадський якось переглядав свої папери і знайшов кілька переписаних колись від руки моїх віршів. І придумалося йому занести їх на львівське радіо. Вірші сподобалися. Мені запропонували зробити радіопередачу. Я погодилася. Передача вдалася. Мене вітали мої друзі, раділи за мене. А найголовніше те, що почув її кобзар Лайош Молнар, котрий став потім моїм  чоловіком. Я чула про нього, ми навіть виступали на одній  сцені, але особисто знайомі не були. Передача спонукала Лайоша зателефонувати мені, бо він захотів щось з моїх віршів покласти на музику. Спершу це було лише телефонне знайомство. Потім ми зустрілися. З часом записали магнітоальбом, в котрому пісні, які виконував під бандуру Лайош Молнар, перемежовувались моїми віршами. А далі народилися пісні „Ти поклич” і „Мамині пороги”, котрі Лайош написав на мої вірші. Далі ми організували творчий вечір, на якому виступили ми дуетом в супроводі Лайошевої бандури.

Задум народжувався  за задумом. У нас було стільки спільного, що розлучитися ми вже не могли, і Лайош запропонував мені стати його дружиною. Я довго вагалася. Лякала різниця у віці. Лайош був набагато молодший: я народилася у квітні 1941 року, а Лайош у травні 1954 року. Та це ще було не все. Зі мною на той час жив мій наймолодший син шістнадцятирічний Сашко. Чи не виникатимуть конфлікти? І все ж я вийшла заміж – таки поборола свій страх. І поки що не шкодую. Одружилися ми 11 листопада 1995 року, а у квітні 1996 року вийшла моя перша збірка поезій „Виклик долі”. Збірочка невеличка, в ній допущено чимало помилок. Досвіду у мене в таких справах не було ніякого, то ж поклалися на коректора. А коректор… Словом … Вийшло, як вийшло. Але ця книжечка дуже дорога мені – моя перша ластівочка. І заслуга в тому, безперечно, Лайоша, мого чоловіка. Це він загорівся бажанням видати мої вірші. Шукав спонсорів, а це було ой як нелегко. Але ж таки знайшов. Це і був початок моєї, якщо можна так  сказати, літературної діяльності, моє, так би мовити, входження в літературу. Але тоді я ще не сміла б про те говорити. Ця маленька книжечка чимось відразу сподобалася читачам, напевно, своєю щирістю. Презентація її пройшла тепло і емоційно.  Я була щаслива.

А наступного року вийшла друга збірка – „Повінь”, а далі – „Солоспів”. За цей час ми познайомилися з академіком Миколою Мушинкою з Пряшева (Словаччина). Спершу познайомився з ним Лайош. Це було на якомусь лемківському святі, де Лайош виступав як кобзар – співав лемківські пісні. Він подарував академіку Мушинці мою першу збірку. Пан Мушинка потім розповідав, що його вразив вірш „Яблуко”. Микола Мушинка написав рецензії на цю книжечку: у журнал „Дзвін”, у газету „Наше життя”. У четвертому номері журналу „Дукля” за 1997 рік з’явилася стаття М.Мушинки „Вірші, написані крапками” і кілька моїх віршів. Між нами налагоджується зв’язок, а вже потім, коли пан Мушинка був у Львові, ми приймали його у себе на квартирі.  Мене дуже тішила підтримка і щире ставлення до нас такого знаного чоловіка.  Якось пан Микола надіслав мені ряд запитань і попросив дати на них відповіді.  Я, як уміла, відповіла. Прочитавши все, що я написала, а також передмови до моїх збірок, пан Мушинка порадив мені, окрім поезії, серйозно взятися за прозу. Я призналася йому, що й сама про це думала. На той час я вже мала декілька оповідань і казок. А був задум написати книжку про своє життя. Найперше – то мала бути „Стежка від воріт” – книжка про моє дитинство. Діставши підтримку від пана Мушинки, я засіла за книжку. Писалося легко. Книжка була написана, так би мовити, на одному диханні. Затримка була лише, щоб переписати рукопис з крапкового шрифту. І от нарешті рукопис готовий. Один примірник ми надіслали нашому дорогому академіку. Він високо оцінив цю книжку і сам взявся за її видання, залучивши і свою родину. Куди він тільки їхав, то возив з собою той рукопис, шукаючи спонсорів. Загляньте в книжку – і Ви побачите, що до її видання доклали кошти люди з різних країн. Але особливо приємно те, що є серед них і професор Роман Гром’як  з Тернополя.

І книжка вийшла. І я тримала її в руках. І була вельми вдячна всім тим людям, що долучилися до її видання. Презентація „Стежки від воріт” відбулася в моєму селі, в Білозірці, а потім в Тернополі. Пан Мушинка облишив всі свої справи і приїхав до нас, щоб разом відсвяткувати ту подію. Моє село було схвильоване, Тернопіль – теж. А про нас з Лайошем – то й казати нічого. Для нас це була подія, що мала особливе значення. Такої людської уваги до себе, такої щирості і теплоти я ще ніколи не відчувала.

Потім я працювала над книжкою „Слід Сінгалевича”. У нас у Львові є знана капела бандуристів „Карпати”, яка набула вже статус професійної. Та з плином часу забулося ім’я її засновника Юрія Даниліва. Він заснував ансамбль бандуристів ще в 1953 році, в час дуже нелегкий для українського народу і української пісні. Мені захотілося нагадати всім про Юрія Даниліва і про ту справу, яку він започаткував. Його вчителем і був Юрій Сінгалевич. Я зібрала спогади про Юрія Даниліва. Спогади його друзів і побратимів, колишніх капелян, долучивши і свої спогади, бо добре знала цю людину. Презентація цієї скромної книжечки відбулася в селі Раделичі Миколаївського району Львівської області, де народився Юрій Данилів і ще й досі живуть його родичі. Було це 16-го січня 2000 року. Село зустріло нас колядою. Всім було цікаво послухати про свого односельця, котрого старші ще пам’ятали. З нами приїхали і побратими Юрія Даниліва – колишні його капеляни, а також дочка Леся і внучка Христина.