ВЕСНА – ЯК ВЕСНА

Йде весна по землі. Дзвенить, цвіте, витьохкує соловейками. Весна – як весна. Скресає не тільки крига на ріках, а й людські душі. Це поклик до життя. На те вона й весна. А ми мусимо коритися їй. Бо як інакше? Може й можна інакше, але ж так не хочеться. Що ж, якщо не хочеться, то будемо веснувати, разом з птаством, бузком та черемхою. Привіт, весно! Звесили й онови і нас.

Скільки вже про ту весну віршів написано, скільки пісень переспівано, а весна – як весна: кожного разу інша, відмінна від попередньої, неповторна. Бо весна – це пробудження, оновлення і землі, і людської душі. Аби тільки в душі панував мир і спокій, бо інакше і весна не в радість. Знаю це, випробувала на собі… І все-таки, не дивлячись ні на що, світ прекрасний. І весна також. Ось подарував мені Бог прожити ще одну весну. Я ціную цей подарунок, бо люблю життя, люблю весну і всі пори року, бо кожна з них по-своєму гарна. А весна все-таки найкраща. От тільки зима щось мені не дуже до смаку. Особливо з віком. І холодно, і слизько, і якось на душі не затишно. Та зиму треба просто якось пережити – і тоді вже зустрічати весну з її цвітінням, з її птаством, з її березовим соком. Весна надихає і поетів, і композиторів, і мене також надихає, бо я її люблю. А як дихне, як задзвенить, як зацвіте весна! Як наповнить пахом всенький світ. Тоді стане переді мною моя муза та й покличе мене в поля, в сади, в гаї та ліси. А там… Раює весна. А вже того птаства, а вже того співу! І я, як та птаха, співаю. Співаю і складаю найкращі свої вірші. А зозуля кує. Чи собі, чи мені, чи ще комусь. Кує та й кує.

– Зозуле, зозуле, а скільки житимуть після мене мої вірші?

Кує та й кує зозуля. Видно, щедра трапилася.

– Дякую тобі, зозуле. Дякую й тобі, весно. За те буяння, за натхнення, за…

Та й не доказала, бо саме затьохкав соловейко. А коли вже озвався соловейко, то де вже там нам говорити! Замовкаю і я та й слухаю. Слухаю і… Живу! Музо моя, живи і ти. Не йди від мене, то може ми ще з тобою щось створимо.

 

Розмовляємо з Лайошем. Про що? Ясна річ, про мої твори, про мої книжки.

– Знаєш, Тетянко, я ніяк не зможу видати все, що ти написала.

– Ясна річ, що не зможеш. Все так катастрофічно дорожчає: і папір, і послуги.

– Нам завжди було важко щось видати. Легко не було ніколи. Але зараз… Просто не знаю, що робити.

– Ти тим не журися, Лойошку. Я пишу, бо пишеться. А видавати – це вже як вийде.

– Ні, щось видавати треба. Тут зупинятися не можна. От бачиш, зробили перерву, а тепер у нас порожньо, нічого нового нема. От тепер неодмінно треба щось видавати. Ну, найперше – то казки. Що там у тебе готове?

– Та… Казок багато.

– Багато ми не осилимо. Зробимо хоча б невеличку книжечку. Бо до казок ще ж і малюнки треба. А це тягне додаткові затрати. Сама розумієш.

– Та розумію.

– Там у тебе, здається, щось таке є. Як там? «Ходить сон коло вікон» чи як?

– Є така книжечка.

– Вона в тебе готова?

– Готова.

– І передмова є?

– Є й передмова.

– То давай почнемо з неї.

– Як знаєш. А кошти?

– Та як завжди. Розвеземо по школах. Щось реалізується.

– Ой, Лойошку, мені завжди так страшно, коли ми залазимо в такі борги.

– Ну, дорога моя, вовка боятися – в ліс не йти. Наш друкар нам почекає. Він знає, що ми розрахуємося.

– А як книжки не реалізуються?

– От ти завжди так. Скільки я тобі вже казав: не говори під гарячу руку.

– Але ж, Лойошку!

– Все. Давай про книжки. Кому дамо малювати?

– Шутурму попросимо.

– Відпадає. Вона завантажена. Я з нею вже говорив. Це художниця. У нас заробіток мізерний. Що вона з нас візьме? От і порекомендувала інших.

– Та… Якщо Шутурма не хоче, то нічого доброго з того не вийде.

– Ну не треба так відразу. А може вони й добре намалюють. Ти ж не знаєш.

– Та, ясна річ, не знаю. Але…

– Що «але»? Ти просто скептик. Хіба ти не розумієш, що у нас нема вибору? У нас нема вибору, бо ми не можемо заплатити художнику великих грошей.

– І знову ті кляті гроші!

– А без них, Тетянко, не можна.

Тепер Лайош розмовляв зі мною, як з малою дитиною, котра не може зрозуміти те, про що їй кажуть дорослі. Нехай. Я не ображаюся. Деяких речей я і справді не можу зрозуміти. Правильніше б так: я розумію, але не можу з тим погодитися. Чому, скажімо, мій талант (якщо він у мене є) має залежати від грошей, яких у мене нема? Але ж такі реалії. І Лайош те й робив, що намагався мені це втовкмачити.

– Я розумію, Лойошку, розумію, але…

– Розумієш – і знову «але».

– Бо від малюнків залежить доля моєї книжки.

– То що тоді? Нічого не видавати?

– Не знаю. Роби, як хочеш.

Отак ми розмовляли, сперечалися, товкли воду в ступі і не могли прийти до якогось рішенцю. Одне тільки ми знали чітко: видавати книжки треба, конче треба.

– А ще, Тетянко, знаєш, що б я хотів?

– Не знаю. Що?

– Окремо видати казку «Скарби чорних круків». Мені ця казка дуже подобається.

– Ну…

– Тільки нічого не кажи. Не треба. Бо я тебе знаю.

Я зітхнула. Дуже промовисто зітхнула.

– Не кажу нічого.

– А ще…

– Як? Це ще не все?

– Ні, не все. Ще я хотів би, щоб вийшла поетична збірка. «Прозріння», здається? Ти назву не поміняла?

– Ні, не поміняла. «Прозріння». Ой-ой-ой, Лойошку!

– І це ще не все.

– Боже мій! А що ще?

– Книжечка коротких оповідань. Відбери і приготуй.

– Та що там готувати? Тільки назву і передмову.

– От-от. Зроби це. Бо я тебе знаю.

– Лойошку, я не хочу нічого казати, але…

– От і не кажи.

– Але ж які це гроші!

– Я й сам про те думаю. Гадаєш, ні? Але треба.

Воно може й треба. Бо часу в мене не так уже й багато. Як-не-як сімдесят перший рік. Хотілося б, щоб при мені ще щось вийшло. Але ж можливості… Їх не можна не враховувати. Отже, задумано чотири книжки: «Ходить сон коло вікон», «Скарби чорних круків», «Прозріння» і… Отут я замислилася. Назва. З назвами в мене завжди проблема. А що, коли… «Щоб став добрішим світ»? А що? По-моєму, нічого, може бути. Лайош хотів було щось заперечити, але передумав, бо це могло б забрати ще скількись часу, а Лайош того не хотів. І я не хотіла. А тепер у Лайоша буде інший клопіт: як все це видати, як хоч щось реалізувати, щоб розрахуватися з друкарнею. Словом, мороки на Лайошеву голову вистачить. Аби витримав. Витримає. Він міцний. А я помрію. Помрію про… Гроші. Хай їм грець! Ото життя! Щоб ти не робив, за щоб ти не брався, все впирається в гроші. Але скільки б я не мріяла, від мрій грошей не додасться.