Лайош якось домовився про виступ в санаторії «Немирів». Виступ був увечері, тому нас забезпечили нічлігом і вечерею. З нами погодився їхати Пача. Стояла нестерпна спека. Їхали в переповненому автобусі. Ми з Лайошем ще якось сиділи, а Пача їхав всю дорогу стоячи. Приїхали, повечеряли і – на сцену: ніколи було особливо відпочивати, відпочинок відкладався на потім.

Людей зібралося багато. Нас слухали з великим зацікавленням і добре сприймали. Хтось з відпочиваючих розчулено дякував. Але… Книжок майже ніхто не купив. Образливо було вже не за нас, а за Пачу: чому цей хлопець має їхати з нами в таку спеку та ще й безкоштовно? Тим паче, що в нього ніяких інших заробітків не було.

Ще був санаторій «Шкло», там на той час відпочивали діти. Ми поїхали знову ж таки у спеку. Виступали десь після обіду. Діти були у щирому захопленні, клубні працівники – також.

– Приїжджайте  ще, – казали нам щиро, коли ми прощалися. І все. Навіть не спромоглися організувати для нас хоч якийсь обід. Виступили і – додому, втомлені вкрай, голодні, знесилені спекою. Я мовчала, Пача покірно і терпляче зносив все, що йому випало, а Лайош, натура поривна, обурювався таким ставленням до нас і до нашого безкоштовного виступу.

– Послухай, Лойошку, – обережно сказала я, гризена своїми одвічними сумнівами. – А може ми себе переоцінюємо? А може ми не так уже й добре виступаємо?

– Ти що, Тетянко! Хіба ти не чуєш, що робиться в залі? Хіба ти не чуєш реакції дітей? А діти – це індикатор, їх не одуриш. А хіба ті люди, що дякують нам зі сльозами на очах, тебе не переконали, що наші виступи потрібні?

– Та може ти і правий. Але в чому ж тоді справа?

– В байдужості деяких людей. Виступили – то й добре. Безкоштовно – ще краще. Ні, поки що все це не те. Але я обов’язково знайду вихід, і ми з тобою будемо виступати, ще й як будемо!

І Лайош шукав, метався, кидався у всібіч, та поки що у нього нічого не виходило.

– Не може бути, щоб так і нічого не вдалося. Адже я напевне знаю, що наші виступи потрібні, – казав схвильовано Лайош. А я що? Нічого. Зітхала. Мені було жаль мого одержимого чоловіка. Я йому нічим не могла допомогти. Я вже давно склала б руки і відмовилася б від всяких спроб. Та Лайош вірив у свою та мою зорю, вірив у наш зірковий час.

Вийшов на директора моршинського Палацу культури. Адже Моршин – знаменитий курорт. В Палац культури йдуть відпочиваючі. Здавалося б, що може бути краще?

– Добре, – сказав директор Палацу культури. – Я за оренду залу з вас нічого не візьму, але й платити вам нічого не буду. Прошу, виступайте.

Палац культури! Міський! Ми раді такі. Виступаємо, звісно, вдень, бо ж ще додому добратися треба. Хоч мали догадатися, що влітку у гарну погоду курортники переважно ідуть на водойми, в якийсь тінистий парк чи ліс. Окрім Пачі, з нами їде ще мій Сашко – так легше. Їдемо електричкою. Благо – безкоштовно. Спека, спрага. Втомилися від самої лише дороги. Йдемо – афіша висить:

«…Виступ кобзаря Лайоша Молнара і поетеси Тетяни Фролової. «Заспівай мені, бандуристе». В програмі: народні та композиторські пісні. Свої вірші читає автор».

Серце підстрибнуло кудись аж до горла  –  от-от вискочить.

– Ну, як тобі? – Лайош задоволений.

Готуємося, хвилюємося. Чи будуть глядачі? І люди все-таки прийшли. Не дивлячись на благодатний сонячний день, прийшли на кобзаря і на поетесу. Ми вже викладаємося на наших концертах, як можемо, нічого не залишаємо про запас. І люди те відчувають, і їхні серця відгукуються на нашу щирість. Все гарно, все добре, але вхід безкоштовний. Глядачі нам довго аплодували, щиро подякували і пішли, купивши все ж трохи книжок. Чи були ми окрилені з такого виступу? Мабуть, не дуже. Спека, втома – і майже ніякого заробітку. Дорожні витрати були значно більші.

Але ми все-таки пробували ще: той самий Палац культури наступного місяця, і ще через місяць. Результат все такий же, не дуже обнадійливий. Якась розумна вчителька чи вихователька привела послухати кобзаря своїх учнів чи вихованців, не дивлячись на те, що були канікули. А заробіток – 25-30 гривень з продажу книжок. А одного разу книжок продалося аж… На п’ять гривень: такий  глядач цього разу був, в основному – росіяни.

– Ай да ребята! Ай да молодцы!

П’ять гривень! По дорозі на воду і морозиво ми витратили значно більше, не кажучи вже про харчі.

– Ні, – підсумував Лайош, – це не годиться.

І я знову лише зітхнула, бо Лайош був правий. У нас були пенсії, у мене була ще й робота. Без куска хліба ми не сиділи. Річ була не в тому. Але ми мусили виступати, бо Лайош був кобзар. Це було його покликання, а може й обов’язок. Та виступати без оплати, або ще й вкладаючи свої гроші… Таке можна було собі дозволити лише іноді, при потребі, а постійно… Це було якось образливо і принизливо. Треба було щось думати. І Лайош думав. Думати він вмів. І ніколи не залишався бездіяльним, а пробував свої задуми втілювати в життя. Просто нікому було йому щось підказати чи порадити. Мусив сам.

 

Попри всі свої біди, я іноді думаю:

– Господи, за що ти посилаєш мені стільки щасливих миттєвостей? І як же жаль, що жодну з них не можна зупинити чи якось затримати, ну, хоча б ще на якусь часину. Ні, не можна. Все спливає, спливає… І залишаються тільки спогади… Хай же живуть вони в моїй книжці.

 

Періщив дощ. Лляв, як із відра. А в мене не було парасольки. В мене її ніколи не було, бо я нею не користуюся: сліпому це не дуже зручно. Пача також без парасольки, а окрім того, ще й без куртки, в самому лише светрі. І тут я також нічим не можу зарадити. Мені конче треба йти, я просто мушу йти, бо я пообіцяла, що буду. Я йду в училище культури на екзамен. Там дівчата будуть здавати екзамен з моїми віршами. Мене запросив Віталій Григорович Завальнюк. Ну, як би я могла не прийти, позбавивши себе такої насолоди? Ні, я не марнославна, але, коли дівчатка обрали собі для екзамену мої вірші, погодьтеся, це вже щось. Це для мене дуже багато, вище від будь-якої нагороди.

З Віталієм Завальнюком ми познайомилися минулого року. У нашому Будинку культури проходив відбір читців на конкурс у Коростень. Я також читала свої вірші. Я знала, що там у Коростені місця розподілені зарання, як це часто буває, але поїхати мені хотілося:  як кажуть, когось послухати і себе показати. Серед членів журі був і Віталій Завальнюк  –  викладач училища культури. Отут ми і познайомилися. У Коростень я пройшла. А після того, як були оголошені результати, я подарувала Віталію Григоровичу свою збірочку.

– Тепер я вже можу. Тепер мене не запідозрять у підлабузництві, – засміялася я. Мені видалося, що Віталій Григорович був зворушений.

– Я думаю, ми з вами ще зустрінемося, – сказав тоді він. Мене ці слова тоді приємно перейняли, але я вже звикла, що люди іноді, коли зворушені, щиро щось планують, а потім за буденними клопотами  всі ці плани якось забуваються, руйнуються. З часом я й сама забула про нашу розмову. Так минув рік. Але якось, коли я повернулася звідкись додому, Лайош сказав:

– Тобі дзвонив Віталій Григорович Завальнюк. Знаєш такого?

– Боже мій, та ж звичайно, знаю. Це з училища культури, що був у журі. Ти пам’ятаєш?

– Він хоче запросити тебе на екзамен.

– Мене? На екзамен?

– Так. Там дівчатка здаватимуть екзамен по твоїх віршах. Він конче хотів знати, чи ти будеш.

– Буду, неодмінно буду.