«ТЕРНОВА ДОЛЯ»
Коли я писала свої оповідання чи новели для «Тернової долі», тоді я ще й певності такої не мала, що я можу писати прозу. Дещо вже було, але ці оповідання, як для мене, – то було щось особливе – то була, так би мовити, мала форма прози. Правда, у мене вже був «Кудлай», він був уже давно, і всі ним захоплювалися, але ж то «Кудлай», а все решта були тільки задуми. Назва прийшла якось відразу – «Тернова доля». Чому така назва? Не знаю. Мабуть тому, що долі нашого жіноцтва, особоливого старшого покоління, здебільшого тернові. А так вже якось вийшло, що в моїх оповіданнях йдеться в основному про них, про жінок старшого покоління.
Кожен вірш, кожен рядок прози – це мій або чийсь біль, моя або чиясь радість чи печаль. Намагаюся писати просто і доступно. Ні, не так сказала. Не намагаюся, а само так пишеться. І я рада від того, що так пишеться. Бо що з тих слів, коли не проймають вони людську душу? Хочу, щоб мої твори читали і розуміли. А більше нічого не хочу. Так вже склалося в моєму житті, що мої книжки можна знайти все більше в приватних бібліотеках. Якось вже так вийшло. Чому? Просто після наших концертів люди можуть придбати мої книжки. Це дає впевненість, що мої книжки потраплять у руки тих людей, котрі їх прочитають, а може й ще комусь запропонують прочитати. Ті люди розуміють і цінують слово письменника.
«Тернова доля» дуже скромна за поліграфією, але мені хотілося, дуже хотілося, щоб вона вийшла. Вона про вас, дорогі мої люди. Особливо, як я вже казала, про старше покоління. Чому про старше? Чому не сучасність? Не знаю. Так вистраждалось, так написалось. Книжку можна написати про кожного, тільки буде вона або весела, або сумна, або цікава, або не дуже… Бо в кожної людини своє життя, бо кожній людині Бог свою долю відміряв. Мені, як і кожному автору, дуже хотілося, аби читач перейнявся долею моїх персонажів, щоб посумував і порадів з ними. «Тернова доля»… Гадаю, що ту назву пояснювати не треба. Вона достатньо промовиста. Нехай судять читачі, чи вдалася мені ця книжечка. Нехай судять. Вони, читачі, – мої найбільші і найсуворіші критики. В цій маленькій книжечці не вирішуються глобальні проблеми, але мабуть, все-таки найглобальнішою проблемою є кожна окремо взята людина, проблема людської душі. Особливо душі жіночої. Звісно, чоловіки також багато вистраждали. Не одному з них стелилася під ноги, а іноді й під голову тернова дорога. Та у чоловіків і страждання чоловічі, і мужність, і біль, що змушує зціпити зуби. І все-таки мені ближча доля жінки, тернова доля. А чому, запитаєте, тут заплутався «індус»? Сама не знаю. Так уже вийшло. Дуже вже він просився на сторінки цієї книжки. А Кудлай? Кудлай також. Я так і не вирішила, чи оповідання про Кудлая для дітей, чи для дорослих. Більшість схильна думати, що для дітей. Може й так. Але я чомусь думаю, що і для дорослих також.
Я дуже хотіла, щоб та моя невеличка книжечка скорше дійшла до читачів.
– Лойошку, – просила я свого чоловіка. – Ну зроби якось, щоб та книжчека вийшла. Мені так хочеться.
– А ти думаєш, мені не хочеться? Як би я міг, я видав би все, що вже написано, і все, що ти ще колись напишеш. Але… Сама розумієш… Кошти. І де ти їх візьмеш?
– Лойошку, – канючила я, – може хоч на газетному папері. Нехай хоч як.
– Добре. Будемо думати.
Це прекрасно, що «будемо думати». Якщо Лайош вже так сказав, значить він неодмінно щось придумає. Головне – на нього не насідати: мій чоловік того не любить. А ще Лайош сказав:
– Будемо готувати.
То й будемо. Це означало, що будемо давати комусь набирати на комп’ютері. У нас тоді ще комп’ютера не було, і моя друкарка Іра користувалася послугами старої і непримхливої друкарської машинки.
І от новели набрані. Шість новел. Невеличкі, компактні. Вже б і до друку. І тут народилося сьоме оповідання « Скажи мені правду». Народилося – це ж добре. Але…
– Лойошку, не будемо ж його лишати. Хто знає, коли ще вийде наступна збірка прози. А може і не вийде. А оповідання шкода. Воно достойне.
– Ой, Тетяно, ти порушуєш всі мої плани.
– Нічого не зробиш, Лойошку, творчий процес.
Добрали і це оповідання, і їх стало сім.
Так вже часом якось буває, що дата, котра стоїть на книжці, часом не співпадає з справжньою датою виходу книжки у світ: щось десь не спрацьовує, щось чомусь гальмується, затримується – книжка виходить пізніше. Так було і з «Терновою долею». Дата на книжці – 2002 рік, а насправді книжка вийшла в лютому 2003 року. Правда, що до такої затримки спричинилася і я з своєю сьомою новелою. Суттєвого значення це не має, та все-таки…
7 лютого
Сьогодні у нас свято – день народження книжки. Вийшла «Тернова доля». Лайош з Сашком привезли її з пустомитівської друкарні. Я вже дуже хочу, аби вона пішла до читача. Перший відгук ми вже маємо: нам сказали, що її читала вся друкарня. Це добре. Тішимося. Чомусь не хочеться ні галасу, ні презентацій. Хочеться тихого домашнього свята. Сьогодні на виступі в «Проліску» вперше продалися дві «Тернові долі».
Книжечка вийшла невеличка, зручна, а головне – дешева. Одна тільки біда: не будеш же її рекламувати на концертах. А без реклами читач і не здогадається, що та непоказна книжечка насправді дуже цікава, в ній стільки тепла, що вистачило б ще для когось. Кажу це не тому, що я автор цієї книжечки. Її персонажі взяті з життя. Вони, мабуть, вималювані дуже реально. Одна жінка з Дублян сказала, що вона колись була в моєму селі і всіх тих людей знає. Знає навіть, де хто з них живе.
Мене часто питають мої друзі:
– Скажи, а чому в тій твоїй книжечці майже всі оповідання такі трагічні?
– Не знаю, – кажу одверто, – мабуть тому, що тернові долі не можуть бути веселими.
«Тернова доля» ходить по моїй Білозірці. Це добре. Це навіть дуже добре. Всі шукають по селі персонажів «Тернової долі»: і сестра Маруся, і її сусідка Парася, і навіть моя товаришка Ліда. І вже майже всіх познаходили. Хоча я мала на увазі дещо інших людей. Їм важко пояснити, що в книжці щось можна і додумати. Тут люди все приймають на віру. Вірять автору, вірять, що все, що описано в книжці, так і було. То хіба має право автор злукавити, одурити, збрехати?
Одного з персонажів «Ганки» я таки вигадала, признаюся чесно. В селі читали ту книжку і стали його шукати. І що б ви думали? Знайшли! Все співпало. І мати в нього хвора була, і Петром він називався. Мені сумно було зізнаватися, що писала я зовсім не про нього.
Одна старша жінка якось запитала в мене:
– Таню, я читала твою «Тернову долю». Скажи мені, а хто такий Микита Цвіркун? Бо є тут у нас один Микита, але він, либонь, сюди не дуже підходить.
– Ні, – кажу, – Микита Цвіркун не з нашого села.
– Ага. То я вже тепер буду знати.
Мала такий випадок. На Форумі видавців у Львові купив цю книжечку один старший чоловік. Може й тому купив, що дешева. А наступного дня підійшов до мене і сказав:
– Ви знаєте, я не заснув, доки не прочитав всю цю книжечку. Сильно написано. А головне – все так і було. Аж біля серця щось ворушиться.
Це був простий чоловік. Простий, як та невеличка книжечка, що має назву «Тернова доля».
Отака історія «Тернової долі», яка й досі для мене дуже дорога. І часом прикро, що вона не продається. Як сказати, аби люди її купили?
Нехай зійде сонце і зігріє жіноче серце. Нехай посміхнеться кожна жінка, молода чи старша. І я посміхнуся, і ви… Ну, а поки що «Тернова доля». Тепер надішлемо цю книжечку нашому дорогому академіку Миколі Мушинці. З трепетом надішлемо. Що то він скаже? Для мене це дуже важливо.
СІМ ТЕРНОВИХ ДОЛЬ
Фролова Тетяна: Тернова доля: Оповідання. – Львів: видавництво «Край», 2002. – 72 с.
Імені Тетяни Фролової – львів’янки, народженої на Тернопільщині, ви б марно шукали в літературній чи іншій енциклопедії. Немає його ні в довіднику Спілки письменників України, бо вона й досі не є її членом, хоч на своєму рахунку має вже 12 книжечок: 5 збірок поезії («Виклик долі», «Повінь», «Солоспів», «Зачерпніть води в долоні», «У вітру на крилі»), 3 книжечки прози («Слід Сінгалевича», «Стежка від воріт», «Під каштанами»), та 3 книжечки дитячих казок («Казка за казкою», «Крижана дівчинка», «Зимова казка»). Я навмисне вживаю зменшувальний термін «книжечки», бо вони і справді невеличкі за розмірами, тоненькі, щупленькі, але кожна з них сповнена багатим змістом. Не зважаючи на їх ігнорацію офіційною пресою, вони знаходять доріжку до читача і мають значну популярність не лише дома, а й за межами України. Перша з них «Виклик долі» витримала два видання, що для збірок поезії – явище не дуже часте.
Дванадцята книжечка Тетяни Фролової «Тернова доля» містить сім оповідань про важке життя простих людей Західної України під тоталітарним комуністичним режимом. Це – не вигадані історії, а правдиві – писані з життя. Авторка у короткому вступі так і пише: «Кожен рядок прози – це мій або чийсь біль, моя або чиясь радість. Пишу просто і доступно – і рада з того, що так пишеться. Бо що з тих слів, коли вони далекі від реалій, коли не проймають вони людську душу? Хочу, щоб мої твори читали і розуміли. А більше нічого не хочу» (с.3.). В одному з оповідань авторка виступає навіть під своїм дівочим прізвищем – Тетяна Кноль. А «долі» Т.Форолової і справді хапають за душу. Їх не можна читати без хвилювання і … Без сліз в очах… Навіть у чоловіків. За формою вони традиційні. Немає в них вишуканого «модернізму», яким так рясніє сучасна творчість, зокрема молодих письменників. Зате є в них кришталево чиста українська мова (час від часу оздоблена діалектизмами з її рідної Білозірки) і сучасний український дух. В кожному оповіданні – є поезія. По суті це – поеми в прозі.
Я не збираюся робити критичного аналізу останньої книжечки Т.Фролової, бо вірю, що це краще за мене зроблять інші критики. Та щоб читач мав уявлення про характер «Тернової долі», подам короткий зміст кожного оповідання, хоч знаю, що кількарядковим сухим змістом аж ніяк не можна передати багатогранність, філософію і поезію окремих творів.
«Індус». В цьому оповіданні авторка вивела на світ Божий безземельного селянина, в якого не було «ні корови, ні коня, ні плуга, ні рала, ні землі». Все його багатство – «п’ять качок, з десять курок, працьовита дружина та четверо дітей». Зате були в нього золоті руки, якими він зумів односельчанам полагодити подерті черевики, так, що вони виглядали, як нові, а попаді пошити такі чоботи, за які б не посоромився навіть найвишуканіший майстер шевського ремесла. За роботу односельцю приносили йому скромні харчі, якими він годував сім’ю. Шив він багато, та його власні ноги та ноги членів сім’ї з роду не бачили доброго взуття. Коли в селі заснували колгосп, Федір єдиний відмовився вступити в нього (зірвавши «поголовно колективізацію»). За те його «індусом» назвали. Щоб довести владі, що «індус» і без колгоспу може забезпечити сім’ю, він на тиждень зачинився в комірці і в неділю вранці приголомшив дружину і дітей шістьма парами чудових чобіт, які всім прийшлися якраз. Наказав: «І щоб всі мені сьогодні в церкві були. Ми не безбожники якісь. І я піду. А я що, не господар?» На здивування дітей, як тато могли такі вправні чоботи пошити без мірки, батько з усмішкою відповів: «Що я ваших ніг не знаю? Надивився вже».
«Ганка». Ганка – шістнадцятирічна дитина, що втратила батьків. Жила в глибоких злиднях, але зразково дбала про чотирьох братів, сестричок та стареньку бабусю. Без любові (та без «своїх» діточок) вона відмовилася виходити заміж, хоч нагода траплялася. Після смерті бабусі влада насилу забрала від неї дітей і розкидала по різних «дєтдомах». Ганка з горя завербувалася в Азербайджан і слід її пропав. Лише через роки там навідала її сестра і в село принесла вістку, що Ганка вийшла заміж за тамтешнього чоловіка і має двоє дітей. Висновок сестри був однозначний: «я б там ніколи не жила». У них там свої звичаї, жінка там як рабиня. Ні, таки у нас найкраще».
«Горличка». Щасливе сімейне життя Наталки та Івана припинила війна. З воєнкомату надійшло повідомлення, що Іван загинув. Горем прибиту Наталку згвалтував п’яний бригадир Микита і вона народила четверту дитину. Після війни виявилось, що Іван живе, але без обидвох ніг. Наталка забрала контуженого орденоносця (нагородженого «іменним пістолетом») із лікарні до себе в село та поправді розповіла йому про згвалтування. Іван їй повірив, однак твердо вирішив бездушного винуватця (який признався йому у скоєному злочині) покарати смертю. В останній хвилині Наталка ублагала чоловіка не чинити новий злочин: «Іване, лебедику, пожалій дітей, не сироти. Чи мало сиріт війна наплодила? Пожалій, лебедику! Ой, не вбивай». Лементіли діти, плакала Наталка, під яблунею все ще стояв білий, як полотно, Микита, але Іван вже в нього не цілився. Він опустив свій пістолет і дивився на знепритомнілу Марію (дружину Микити).
«Банальна історія». Химка все життя у панів служила: спочатку у польських, потім у радянських, що називали себе «товаришами». В одному з таких «товаришів» до неї почав залицятися приїжджий друг господаря Вадим Михайлович, бездушний партійний функціонер з району, що прибув на святкування дня народження його дружини. Наївна Химка щиро повірила його брехні що він – вдівець і – віддалася йому. Довідавшись, що Химка вагітна, високий партійний функціонер (у якого була дружина і двоє дітей) післав їй на аборт велику суму грошей, але вона від них категорично відмовилася і сина Сергія виховала сама, не сказавши, хто є його батько. А «батько» допоміг йому дістатися на навчання в московський університет, де той одружився з росіянкою, став професором і лише після двадцятип’яти років приїхав з дванадцятирічним сином відвідати стареньку матір, яка його весь час чекала. Справді, банальна історія, але скільки в ній життєвої правди?
«Тітка Ксенька». Старенька тітка Ксеня, в якої що не слово, то приказка, в селі жила одинока. Ніхто не знав, скільки їй років, та всі поважали її за працьовитість, чесність і порядність. Вже в похилому віці вона позитивно відгукнулася на сватання чесного вдівця, якого невістка вигнала з його власної хати. Новому «нареченому» вона розповіла свою біографію так: «Хлопця мого вбили… Бандерівцем був… Там у яру за селом їх розстріляли. І поховати по-людськи не дали. Я вночі потай разом з Горпиною пішла туди, знайшла його і поховала. Колись підемо – і я покажу тобі, де спить моє дівування… Тужила я довго. Скімлила у своїй хаті, як той побитий пес, а потім кричала, наче божевільна. Думала, що й справді з ума зійду… Хотіла руки на себе накласти – та гріха побоялася… Потім взяла себе в руки: треба жити. Отак я живу… Дівкою…».
«Кудлай». Героєм цього оповідання є бездомний собака, якого прихилила до себе самотня жінка.
«Скажи мені правду». Горда, інтелігентна, гарна й допитлива дівчина Зоня, батько якої загинув у Сибіру, аж ніяк не могла змиритися з дволиким фальшем, який панував навколо неї. Не потрапивши в університет заради «поганого кадрового профілю», вона пішла працювати на завод робітницею, але й там спокою не знайшла. У сімдесятих роках вийшла заміж за десидента Василя, який щойно повернувся з Сибіру і в рідному Львові не міг прописатися. За «антирадянську агітацію і пропаганду» Василя ще кілька разів арештовували, судили та ув’язнювали. Після останнього повернення із в’язниці він помер у молодому віці, залишивши дружину з двома малими дітьми, які дочекалися заповітних мрій батька й чоловіка Зоні: жовтоблакитного прапора над львівською ратушею.
Оповідання Т.Фролової про п’ять гірких жіночих доль, одну чоловічу і одну собачу, – за своїм характером близькі до оповідань Василя Стефаника, з новіших – Євгена Гуцала. Не все в них оригінальне. Є і запозичення, та вони не списані, а почуті і перетрансформовані власним досвідом письменника. Провідною ниткою через всі тягнеться українська національна ідея. Її герої не скиглять, не плачуть, але борються і в тих найважчих умовах. І виживають. Кожне з цих оповідань можна було би поширити на роман. Це і справді високохудожні твори, згущені до максимально можливої міри. Авторка намагається втиснути в якомога менші рамки щонайбільший зміст, обмірковуючи кожне слово, кожну деталь. Читаючи «Тернові долі» її героїв, читач має враження, що письменниця з великого роману викреслила все зайве і другорядне, залишивши у творі лише відшліфовані діаманти.
А робить вона це із суто практичних міркувань, знаючи, що сучасний читач не має часу на читання «товстих» книжок. А їй (на відміну від недавніх радянських часів) за писання ніхто не платить не те, що посторінкового, а жодного гонорару. Всі дванадцять книжок вона видала «на громадських засадах», тобто на власні кошти та на кошти нею (та її чоловіком) знайдених спонсорів.
Працювати над твором їй доводиться куди більше, ніж іншим письменникам, бо Тетяна Фролова від першого року життя – незряча. Свої твори вона пише азбукою Брайля – крапками: кожна літера – кілька випуклих крапок, вручну нанесених у залізну рамку. Потім вона ці крапки кінчиками пальців читає, редагує, виправляє, дає на «рецензію» чоловікові Лайошу Молнару (незрячому кобзареві) та незрячим подругам із школи для незрячих, де вона працює вчителькою. Інколи читає їх трьом своїм синам (яких вона зразково виховала і вивела в люди сама, без чужої допомоги, а при тому ще заочно університет закінчила), невісткам та онукам. Врахувавши їх зауваження, знову читає, виправляє, редагує. А потім диктує друкарці, якій, ясна річ, за переписування треба платити. Дальший етап: шукання спонсорів, редактора, видавництва, друкарні і, нарешті, «реалізація готової продукції», тобто продаж книжок. На цьому етапі головне слово має невтомний чоловік Лайош, який не один вірш дружини поклав на музику.
Отже, творчий процес шістдесятидворічної Тетяни Фролової, яку природа позбавила зору, але нагородила незаперечним талантом, це – справжнє геройство. Її «Тернова доля» була поштовхом до опису інших подібних доль.
Микола Мушинка
м.Пряшів, Словаччина.