Моя зоря спогади

«ЖАБА»

А життя тече, пливе, біжить, летить. От і Юліана Вовка вже давно немає. А він же був молодший за мене… Попри всі свої людські плюси і мінуси, він був надзвичайно обдарований. Наділив його Бог талантом неабияким, а ще дав йому вміння чути музику, відчувати гарну пісню. І «Струмочок» Юліан любив, плекав його і беріг від буденного звучання. Завдяки Юліанові «Струмочок» став таким, яким він є, несхожим на інші ансамблі, яких так багато. Здобув звання народного, а це не так вже й мало. І от Юліана нема.

Після смерті Юліана якось несподівано поширилася чутка, нібито Лайош хоче керувати «Струмочком». Я так і не знаю, від кого це пішло, але Лайош став такою собі «страшилкою». Ми з Лайошем з того собі сміялися, бо керувати «Струмочком» Лайош не збирався. Тоді йому довелося б відмовитися від власних концертів, а це жертва була б занадто велика, адже Лайош – найперше кобзар. І тим сказано все. Це речі несумісні. А як ти це поясниш? І кому це треба пояснювати, коли чутки ходили поза плечі? Якби хтось у Лайоша запитав, то Лайош би відповів, а так… Ми собі з того сміялися, а декому зовсім не до сміху було. Отже, був страх, смішний, майже дитячий страх перед… Лайошем. Зараз вже той страх минувся. «Струмочком» керує Віталій – син Юліана Вовка. Юліана не повернеш – і це зрозуміло. Але й Віталій не той керівник, що потрібний для «Струмочка». І так думаю не лише я. Але, як кажуть, менше з тим… А то ще хтось подумає, що я мщу за те, що Віталій мене ігнорує. Так, так, попросту ігнорує. Чому? А хто його знає…

Все почалося з того, що ми з Лайошем перестали виступати з ансамблем, як це було, коли живий був Юліан. Він виділяв нам 15-20 хвилин і казав:

– Плануйте собі свій виступ самі, як хочете. Нехай Таня читає вірші чи співає, давайте свої дуети, – як хочете.

І ми виступали. Всі до наших виступів ставилися схвально: і «Струмочок», і клубні працівники. Нас добре приймали глядачі. Так було. Але Віталію це чомусь не сподобалося. І врешті-решт ми з ансамблем перестали виступати, бо так захотів Віталій. Всі з тим легко змирилися, бо ніхто не хотів Віталію перечити. З тим легко змирився «Струмочок», хоч проти нас ніби ніхто нічого не мав. І клубні працівники також погодилися.

– Тетяночка Іллівна, коли у вас буде нова програма, тоді приходьте.

Нова програма! Можна подумати, що вони знають нашу стару програму. Ті кілька номерів – це той мізер, що вони чули. Ясна річ, було прикро, але не настільки, як могло видатися. Ми ж мали свої концерти і могли викладатися, як хотіли. Я не знаю, що тому хлопцеві залежало. По-моєму, йому просто хотілося, щоб всі були сіренькі та немудрі, а він би вже тоді керував. Аби тільки йому ніхто не суперечив. А щоб хтось виділявся – ні-ні! А я виділялася, бо я вже мала свої книжки, бо ми з Лайошем вже мали свої програми і виступи. І це ніяким чином не залежало від Віталія. Може він думав, що таке ігнорування мені якось дошкулятиме? Може. Але я була все-таки набагато старша і дивилася на всі ці дитячі витівки з філософським спокоєм, тим паче, що я мала власні виступи, а тут могла собі поспівати в гурті.

Пам’ятаю, «Струмочок» виступав в Ужгороді. Це був фестиваль інвалідів прикарпатських регіонів. В театрі було нестерпно холодно, та людей було багато. На сцені були інваліди всяких категорій. Вони грали, співали, танцювали, читали свої вірші, – словом, самоствержувалися. Доводили людям, що серед інвалідів також є свої таланти. Були також представники з Угорщини та Польщі. Ніхто не залишився без уваги і без подарунків. Дівчина на візку Ольга Могила читала свої прекрасні вірші. Це було вражаюче. Театр шаленів. І дійсно, авторка заслуговувала таких бурхливих оплесків. Добре виступив і «Струмочок». Його довго не відпускали зі сцени.

А потім до мене підійшла іногородня знайома і запитала:

– А чому ви, Таню, не читали своїх віршів? Вони ж у вас вартують того, аби їх чули.

– Ну… Не знаю. Не я ж програму подавала. Значить, так було треба.

– Але ж кожна організація намагається якось виставити свої таланти, гордиться ними.

Тут я засміялася.

– А хто вам сказав, що я – талант? Я… Просто жінка, котра пише вірші. От і все.

Потім дівчата, наші «струмчанки», якось всі дивувалися, чому воно так вийшло, чому я і справді не читала своїх віршів. Подивувалися, познизували плечима – та й забули. Та й я, чесно кажучи, на тому не зациклювалася. В концерти мене з віршами, як правило, не включали, хіба вже тоді, коли наполягали дівчата. Я посміхалася: Господи, як це жалюгідно. Але так було.

Якось «Струмочок» виступав, от вже зараз до ладу не пригадаю, чи то в Ямполі, чи в Пікуловичах. Здається таки, що в Ямполі. Жінка, що організувала цей концерт, вже чула мої вірші. Вона підійшла до мене і сказала:

– Це добре, що ви будете читати свої вірші. Сьогодні тут буде наш священик. А він дуже любить поезію.

– Але я сьогодні нічого не читаю, – відповіла я.

– Як це? Зовсім нічого?

– Так. Зовсім нічого.

– Такого не може бути. Це не можливо.

Я знизую плечима.

– Але чому?

Що я могла сказати цій жінці?

– Ну… Програму складала не я.

– А хто?

І жінка підійшла до Віталія. Я не хотіла до них наближатися, та чула, що між ними відбулася суперечка. А потім до мене підійшов Віталій і запропонував, аби я щось почитала. Я погодилась. А чого ж?..

І чому Віталію так хотілося не просто мене ігнорувати, а ще й неодмінно підкреслити це перед «Струмочком». Мені важко було зрозуміти його логіку. А може тут ніякої логіки й не було? Скорше за все.

Пригадую своє шістдесятиріччя. «Струмочок» їздив з нами в Білозірку і в Тернопіль. В Тернополі Лайош уладнав з готелем для ансамблю. Все було добре, всі були задоволені. Ясна річ, що концерт ми планували самі. Планували його так, як вважали за потрібне. Віталію важко було з тим змиритися, але мусив. Та без «шпильки» і тут не обійшлося. Коли закінчився концерт в краєзнавчому музеї, а це був солідний концерт з участю «Струмочка», Віталій сказав:

– А я тим часом роздивлявся воскові фігури. Прекрасно. Я одержав велике задоволення.

По-моєму, всім стало трошки незручно. А мені? Може ви й не повірите, але я посміхнулася і подумала:

«Хлопчисько. Хоч за віком мав би вже подорослішати».

Але я була не права. Тут вже відчувався вплив «жаби», вона таки його вже «душила», хоча він у тому нізащо б не зізнався.

І вже, ясна річ, коли знову проходив конкурс читців, мене обійшли. Боже мій, і знову це було жалюгідно. Для мене це важило багато, тому що я любила виступати перед нашими незрячими, і мене все-таки знали. Але я пережила це цілком спокійно. Я знала, що мої дівчата мене люблять, а це головне. І якщо навіть хтось з них ненароком зронить в мій бік якесь кривдне слово, я не ображаюся, бо ми свої. Бо між нами пісня. Я колись думала, ото наївна, що в мистецтві не може бути ні склок, ні інтриг, ні недоброзичливців. Ні, я вже давно так не думаю. Але впевнена, що справжній митець має бути вищим від всього того бруду, від ницості і сірості.

А зараз мені хочеться поміркувати про… «Жабу». І що це воно за звір такий, що багатьох здатен «душити»? От пишу я, приміром, вірші… Зірок з неба не хапаю, та все ж пишу: і вірші, і казки, і прозу. Силою Лайошевого характеру та почасти коштами спонсорів видаються книжки. Тільки він один, мій Лайош, знає чого все це коштує і як це йому вдається. І тут до декого з недоброзичливців приходить «жаба» і починає їх «душити». Чорна хижа заздрість охоплює тих, хто й не пробував ніколи писати ні вірші, ні прози. Що ж це таке? Чому їх муляють мої книжки? А хто ж його зна… «Жаба» – великий і хижий звір. І горе тому, хто дозволяє їй мати над собою владу. А на загал життя прекрасне. І я не заздрю тим, кого «душить жаба», бо вона їм добряче-таки псує настрій і відбирає втіху і насолоду від життя. А я на ту «жабу» пчихала. Вона мене ніколи не займала. Навіть тоді, коли я витрясала дрібні монетки з дитячої скарбнички, щоб купити хліба. Було й таке… Та що там згадувати? Ось поїду я незабаром у яснооку свою Білозірку – і народяться в моїй душі нові вірші, нові казки і проза. А «жаба» нехай «душить» тих, хто їй це дозволяє. Я їм не заздрю. Нехай вони, якщо хочуть, заздрять мені. Бо й справді, є чому заздрити. А якщо і є у мене свої біди і свої проблеми, то я їх не виставляю на показ. Тому здається, що я живу так, як ніхто, що мені живеться так добре, як нікому. То нехай так і буде.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two + fifteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.