Поезія не тільки публікована у пресі Тетяни Фролової

Поезія публікована у пресі.

                        «вільна Україна», неділя 22 жовтня, 1972 рік.

Зустріч з майбутнім.

 

Зустріч з майбутнім

Як весну принесуть лелеки

І розквітне вона в саду,

Я до вас, нащадки далекі,

Через тисячі років прийду.

 

На оновлену землю стану

Й подивлюся в усі кінці –

Ні найменшого смутку, ні рани,

Ні одної сльози на щоці.

 

Заклопотані тати й мами

Кличуть з Марса дітей у двір.

А вони – пустуни-пустунами –

Грають в піджмурки поміж зір.

 

Людно, гамірно в місті Лева,

І на площах свято гуде…

І красуня, немов королева,

Хоровод дівочий веде…

 

Українська лунає мова,

Українські звучать пісні…

Старовинні вулиці Львова

По-новому всміхнулись мені.

 

Храм новий приваблює очі.

А будівлі! Обличчя людей!

І хлопчина якийсь неохоче

Щось доучувать в школу йде.

 

Я скажу: «Постривай, хлопчинко,

Чи ти чув, що таке війна?»

А воно засміється дзвінко

Й скаже: «Вчора  цього не знав.

 

І за те на уроці історії

Мені вчитель поставив двійку.

А сьогодні ось вчу. Все теорії.

Все  це вигадки, мабуть,  і тільки.

 

Кажуть: люди людей вбивали.

А завіщо – ніяк не збагну.

Дуже важко історію вчити,

Особливо ж, як про війну».

 

Я погладжу йому голівку

І здивованому скажу:

«Я – людина двадцятого віку.

Я історію бережу.

 

Ти зумів, друже мій, зворушити

Давню тугу, чиюсь і мою…

Дуже важко історію вчити,

А ще важче було в бою.

 

Не розкаже твій вчитель нині,

Бо і сам з підручників зна,

Що тут діялось на Україні,

І що таке смерть і війна.

 

Я прийшла в дивовижне те місто

Розказати тобі сама,

Щоб ти знав, як хочеться їсти,

Коли й кусника хліба нема…

 

Щоб ти знав, як боролись за волю,

І мою, і його, і твою,

І як серце німіло від болю,

Коли падав хтось у бою…

 

Катували нас і вбивали,

Засилали в страшний Сибір…

Та державу ми все ж збудували,

Ту, в якій ти живем до сих пір…

 

Треба, треба історію знати,

Щоб  на нашій чудовій землі

Над сином не плакала мати

Й не сивіли хлоп’ята малі…»

 

…Як весну принесуть лелеки

І розквітне вона в саду,

Я до вас, нащадки далекі,

Через тисячі років прийду.

 

Щоб були ви повік щасливі,

Я в музей експонат принесу –

Дитяче волосся сиве

І материну сльозу.

 

 

            «вільна Україна», понеділок 30 квітня, 1973 рік.

Квітневий вальс.

КВІТНЕВИЙ ВАЛЬС

Квітень землю підійма до сонця.

А вона під променем пестливим

Простягає пагілля зелене,

Мов ручата матері маля.

Світить радість з кожного віконця,

В кожнім серці сміх дзвенить щасливий

І той промінь лащиться до мене,

Бо для нього я — також земля.

Бо і я — крихтинка того світу,

Що з землі бере корінням соки

І мені життя дарує весни

1 цвітіння нездоланних сил.

1 мене отой бентежний квітень

Підійма у зоряні висоти

І сміється, наче мій ровесник,

Що на вальс несміло запросив.

Я пливу у вальсі над землею

Під пташині здружені оркестри.

І вальсують і сади, і плеса,

І мене вітають журавлі.

Пахне сонцем, хлібом і ріллею…

І моїй планеті заздрить всесвіт,

Бо немає в ньому кращих весен,

Ніж на нашій сонячній Землі.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 − 10 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.