Прозріння
Очевидно за моє терпіння
Бог сліпій мені послав прозріння…
То нічого, що не бачать очі –
Серце в грудях б’ється і тріпоче,
Ніби пташка, піймана у сіті.
Не одна я у великім світі.
Є у мене світлобарви слова,
Є у мене пісня колискова,
Є земля, що гріє босі ноги,
Є поразки, є і перемоги.
Є і друзі, і коханий в мене,
І сини – як пагілля зелене.
Є життя, а що не бачать очі…
То не кожен має те, що хоче.
Кожен щось знаходить, щось втрачає –
Нам завжди чогось не вистачає.
Не ховай свої весни
Не ховай свої весни
Під осіннім покровом,
Не жени їх від себе,
Як зловісні примари!
Привітай Їх чудесним
Дзвоном, піснею-словом,
Ти віддай їм всю силу,
Все натхнення і чари.
Ти сама ще не знаєш,
Може ти і чаклунка…
Зачаруй Їх навіки,
Залиши їх з собою.
І життя з ними поруч
Крокуватиме лунко,
І ніколи вже серце
Не зазнає спокою.
Ти не бійся сум’яття
І не бійся тривоги,
Не заламуй в нестямі,
Не в’яжи собі крила.
Дякуй серцю і долі,
Що широкі дороги
Незборима весна
Лиш для тебе відкрила.
Зорею стати я не можу
Зорею стати я не можу,
Земною бути я не хочу.
Твоє чекання розтривожу,
Тобі кохання напророчу.
Тож зупинись в нестримнім леті –
Весна вирує на планеті
І воркування голубине
Над світом лине.
Тобі, єдиному, всміхнуся,
Немов до сонця потягнуся.
Чи засміюся, чи заплачу –
Тобі, єдиному, пробачу.
Тож не лякайся тої миті,
Зависни птахом у блакиті:
Хай воркування голубине
Над світом лине.
Не можу бути я земною,
Зорею стати я не хочу.
Тобі, єдиному, зі мною
Кохання й щастя напророчу.
Ми зустрілися…
Ми зустрілися, і я сказала: “Знаєш,
Я, між іншим, нещодавно вийшла заміж”,
Він жахнувся: “Що ти наробила!
Я любив тебе, а ти… ти не любила…”
Він розгублено стояв – додолу очі.
І вуста збіліли ніжні парубочі.
Все повторював: “Ну що ти наробила!
Я любив тебе, а ти… ти не любила…”
І пішов, забувши шапку одягнути…
Це любов, яку не в силі я збагнути…
І жахнулась я: “Ну що я наробила?
Він любив мене… і я… його… любила!..”
А ранок неодмінно стане днем
А ранок неодмінно стане днем.
Народжуються діти, щоб змужніти, Народжуються зорі, щоб згоріти
Далеким і непалячим вогнем.
Ти ж народилась, щоб зорею стать, Немеркнучою, вічною, ясною,
Буть матір’ю, земною й неземною,
Щоб в мирі жить, в бою перемагать.
Нехай сміються дзвінко малюки,
Долаються шляхи по-молодому,
Хай хліб і сіль твоєму буде дому,
Хай сонце осява твої віки !
«Повір у себе» 1-16 серпня 2005 року.
Виклик долі.
Князь Данило у Львові.
Емігрантці Володимирі Гірняк.
За що ти, люде, розіп’яв Ісуса?
Виклик долі
В’ється піснею перепелиною
Вузька стежка поміж жита.
Бігло, бігло тою стежиною
Босоноге моє життя.
Воно бігло, дзвінко співаючи,
Набираючись сил у землі,
Волошкові зриваючи радощі
І невиплакані жалі.
Але раптом з пітьми, із мороку,
Із німотної тишини
Вийшла доля й сказала коротко:
“Не співай, зупинись, замри!”
І погасли сонця всіх світів,
І засохли, пов’ялі квіти,
Обірвало життя свій спів
І завмерло, не сміючи жити.
Але це була тільки мить.
І в пітьмі, простягнувши руки,
Я пішла крізь незвідані муки
І сказала: “Я буду жить”.
Я пішла крізь колючі терни,
Так, із відчаю, без мети.
Босі ноги кололи стерні…
Та я знала, що мушу йти…
Заціпивши уста до болю,
Так я йшла крізь життєвий вир
І кляла ту злощасну долю,
Що забрала у мене зір.
Моя пісня жалю не просила,
Вона кликала в бій, до меча…
Вийшла казка, давня аж сива,
І торкнулась мого плеча…
І почула я спів пташок
І незнані ще запахи квітів…
Біля мене хтось тихо пройшов
(То, можливо, був просто вітер…)
О, тепер я була не сама:
Цілий світ був віднині зо мною.
І скорилась мені пітьма,
Переможниця я в двобої.
Різнобарв’я відчула красу,
Тепле сонце всміхнулося ласкою,
Тож віднині я пісню несу
Не просту, а даровану казкою.
А ще часом мені здається
(Може, це оптимізм у біді),
Що я більш відчуваю серцем,
Аніж бачила зором тоді.
… Ще і досі в’ється стежина,
Що вела мене через жита…
Сині очі у мого сина,
Як волошки мого життя…