А хто придумав вогнепальну зброю ?
Який між тим усім страшний місток …
Чи пам”ятник поставили герою
з людської крові і людських кісток ? ..
А хто придумав кулемет, гармату ?
А першу бомбу ? А водневу ? .. Стій.
Те все колись впаде на нашу хату.
Це ж бумеранг – звичайний і простий.
То може знов людині стати мавпою ?
Щоб жити знов без танків і ракет ?
На мамонта іти з простою палкою …
Я – за. Та все це видумав поет.
Все, крім меча і ядерної зброї.
Бо для війни поети не годились.
Тому і серед них нема героїв.
Вінки тернові їм частіш судились.
ЗОРЯ ЛЮБОВІ
Коли зима пливе над світом,
стежки засніжить у саду,
до тебе я весняним цвітом
з далеких споминів прийду.
І залуна пташиний щебет
і ніжна пісня жайворів,
а я із споминів до тебе
прийду під шелест яворів.
У кожній пісні, в кожнім слові,
щоб серця пломінь не погас,
нехай живе зоря любові,
допоки ми і після нас.
ЦВІТЕ ЧЕРЕМХА
(Черемхове танго)
Черемхова печаль …
Найперший біль чи зрада.
У розпачі вона
Пахтить на цілий світ.
Ще мить – і облетить
Черемхова принада,
Ще мить – і опаде
Черемхи білий цвіт.
Цвіте черемха.
Цвіте черемха біла-біла.
Замовкли в диві,
Здається, навіть солов”ї.
Цвіте черемха,
Вона весь світ заполонила,
І всі вдихають
Солодкі пахощі її.
Ті пахощі її –
Солодкий гріх спокуси,
Дурманить і п”янить,
Всевладна та ясна.
А хто ще не кохав,
Той покохати мусить.
На те вона і є,
Черемхова весна.
Цвіте черемха.
Вона стоїть, як наречена.
Цвіте черемха,
Заполонила цілий світ.
Цвіте черемха,
Цвіте для тебе і для мене,
Одна-єдина
З давно минулих наших літ.
ДЕНЬ МИНУВ
Ще один день минув
знахідкою доброю.
Він рукою втомлено махнув
мені з-за обрію.
І об зірку – дзелень !
Ще один день
мого життя –
без вороття.
Ще мені гукнув: – тепер мене
вже ніхто не наздожене !
І засміявся останнім блиском.
І здавалось: він зовсім близько.
День покликав зорю вечорову
знову.
Я гукнула йому: – постій !
Та він вже зник.
Це був день зовсім простий,
як простелений мамин рушник.
А завтра настане день новий,
і знову мине,
і ніхто його не поверне
і не дожене.
Так спливає життя,
життя минає.
І куди воно йде, того
ніхто не знає.
ДНІПРО ВЛІТКУ
Старий Дніпро сумирно спочивав.
Об його груди хвиля розбивалась,
До хвилі сонце лагідно сміялось,
Із лук доносив вітер запах трав.
Старий Дніпро, величний і широкий.
Подекуди гойдалися човни,
Не ті, котрі скрекочуть, як сороки,
а з веслами. Здавалось, що вони
зійшли з картини й ожили напрочуд.
А небеса прозорі та ясні,
немов кобзарські думи та пісні
про славу, і нелегку, і пророчу.
Дідусь Дніпро любив таку пору.
Яснів, сміявся поміж берегами.
Купати галасливу дітвору
у купелі, що хрещена батьками.
Літають чайки, голосно кричать …
Це, може, з правіків козацькі душі ?
Виблискує Дніпро. А там, на суші
вервечка гуртувалася дівчат.
Немов птахи збиралися у вирій.
Дніпро дивився у задумі щирій
і шкодував, що він такий старий.
Хоч хвилю підганяй, хоч берег рий,
а молодість не вернеться. Гай – гай !
Йому вже стільки років і віків,
що й сам би їх злічити не зумів.
Грай, синя хвиле, дужче вигравай.
Бо є ще сила в сивого Дніпра,
бо є ще порох у порохівницях.
А все ж йому козацька воля сниться –
його найкраща золота пора.
Якби спитали, він би розказав …
Та шепіт хвиль не кожен розуміє.
Дніпро задумавсь, наче засинав,
лиш хвиля берег риє, берег миє.