Виклик долі

 

В’ється піснею перепелиною

Вузька стежка поміж жита.

Бігло, бігло тою стежиною

Босоноге моє життя.

 

Воно бігло, дзвінко співаючи,

Набираючись сил у землі,

Волошкові зриваючи радощі

І невиплакані жалі.

 

Але раптом з пітьми, із мороку,

Із німотної тишини

Вийшла доля й сказала коротко:

“Не співай, зупинись, замри!”

 

І погасли сонця всіх світів,

І засохли, пов’ялі квіти,

Обірвало життя свій спів

І завмерло, не сміючи жити.

 

Але це була тільки мить.

І в пітьмі, простягнувши руки,

Я пішла крізь незвідані муки

І сказала: “Я буду жить”.

 

Я пішла крізь колючі терни,

Так, із відчаю, без мети.

Босі ноги кололи стерні…

Та я знала, що мушу йти…

 

Заціпивши уста до болю,

Так я йшла крізь життєвий вир

І кляла ту злощасну долю,

Що забрала у мене зір.

 

Моя пісня жалю не просила,

Вона кликала в бій, до меча…

Вийшла казка, давня аж сива,

І торкнулась мого плеча…

 

І почула я спів пташок

І незнані ще запахи квітів…

Біля мене хтось тихо пройшов

(То, можливо, був просто вітер…)

 

О, тепер я була не сама:

Цілий світ був віднині зо мною.

І скорилась мені пітьма,

Переможниця я в двобої.

 

Різнобарв’я відчула красу,

Тепле сонце всміхнулося ласкою,

Тож віднині я пісню несу

Не просту, а даровану казкою.

 

А ще часом мені здається

(Може, це оптимізм у біді),

Що я більш відчуваю серцем,

Аніж бачила зором тоді.

 

… Ще і досі в’ється стежина,

Що вела мене через жита…

Сині очі у мого сина,

Як волошки мого життя…

 

«Високий замок»

Тільки б завше була Україна.

Хай святиться.

Повірт у себе.

 

 

Тільки б завше була Україна

 

     Я стою серед шляху, обнята віками,

     і питаю у себе, хто ж я така є.

     Нахилилося небо з своїми зірками

     і шепнуло мені, що усе це — моє.

     Я з Чумацького шляху взяла дрібку солі,

     а ще котиків трохи в старої верби.

     Щиро дякую Богу і дякую долі,

     що у мене такі невичерпні скарби.

     Що у мене степи і Дніпро величавий,

     що у мене Вкраїна з очима небес,

     дух козацької волі й козацької слави,

     що у дітях моїх та онуках воскрес.

     Україно моя, калинова любове,

     з гіркотою сльози і житами в полях.

     А вже кращих пісень і щирішої мови

     ще не знала моя предковічна земля.

     Я свій слід загублю у небесних просторах,

     і відлуння пісень десь розтане в гаях,

     тільки б завтра ти краща була, ніж учора,

     тільки б завше була, Україно моя.

 

 

Хай святиться

 

     Безбатченки, манкурти, яничари, —

     от скільки слів придумано людьми.

     Та скільки б ми серцями не кричали,

     вони між нами. Добре, що не ми.

    

     Та краще б не було їх. Кожна мати

     народжує дитину для добра.

     Та тільки як навчити шанувати

     ту землю, що від Тиси до Дніпра?

    

     Та тільки як навчити цінувати

     те небо, що над нами ллє блакить?

     В яких медах, в якій траві купати,

     щоб зрозуміли, як воно болить.

    

     На наших росах і на наших водах,

     на всіх дорогах і всіх стежках

     хай буде згода, а на полі — врода.

     Здолаймо разом наш тернистий шлях.

    

     Любімо нашу землю не закуту,

     ту Україну, що для всіх одна,

     оплакану, оспівану, здобуту.

     Нехай святиться й славиться вона.

 

Повір у себе

 

     Коли, здається, жити неспромога,

     коли, здається, більше сил нема,

     повір у себе — і твоя тривога

     розвіється, як марево, сама.

     Повір, у себе, ти багато можеш,

     не опускай безсило руки ти —

     і сам собі найкраще допоможеш,

     лиш тільки спробуй сам себе знайти.

     Коли здається, що земля і небо

     Супроти тебе стали надиби,

     повір у себе, знай, що жити треба,

     бо ми своєї долі не раби.

     “Повір у себе” — ці слова, як гасло,

     для себе назавжди запам’ятай,

     і, щоб ніколи віра та незгасла,

     завжди і скрізь ти зло перемагай.

     Повір у себе — і твоя тривога

     розвіється, як марево, сама.