Яблуко
Моє серце сьогодні зігріла
Ніжна, трепетна радість, до сліз…
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочка приніс…
І бере мій палець дитина,
І показує: “Ось корінець…”
По голівці гладжу я сина
І кажу йому: “Ти молодець!”
… В мого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках…
Його бачити дуже хочу
Та несила, бо ніч в очах.
Тільки що тая ніч, мій синку!
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблучко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює,
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш,
Що усмішка твоя принесе.
«високий замок», вівторок 22 жовтня, 1998 рік.
Зупиніться, оглянтесь!
ЗУПИНІТЬСЯ, ОГЛЯНЬТЕСЬ
Роксолани… Чи Насті… Чи просто Марії
Йдуть стежками у світ, манівцями бредуть…
Кожна мала свої і надії, і мрії,
Кожна йшла у розпусний, безтямний свій путь.
Кожна думала: “От зароблю трохи грошей…
Ну, а там… Ну, а там свій у кожної слід…
Перед ними був світ… Непомірно тривожний,
Прагматичний, жорстокий, оманливий світ.
Всі вродливі були, бо ж поганих не брали
(Вже не знаю, кому поталанило більш),
Їхню вроду дільці продали за доляри,
За знівечену душу платили лиш гріш.
Будуть ночі брудні і натомлені ранки,
І сльоза обпече ваші душі не раз…
Добровільні, одурені скривджені бранки,
Роксолани мої, мені страшно за вас.
Зупиніться, огляньтесь, красуні Вкраїни,
Може краще обмежитись хліба шматком,
Ніж потому картати себе до загину,
Свою долю клясти під чужим смітником.
Козаки, чи ви є, чи вас більше немає?
Може, виродилась чоловіча в нас стать,
Що не можете ви в потолоченім краї
За своїх Роксолан одностайно всі стать.
Я не знаю… Та щось таки треба робити.
Зупинити це лихо. Якось зупинить…
Шанувати їх більше, чи більше любити…
Чи у власнім краю назавжди полонить.
«Благовіст» серпень 1998 проку.
Не треба мене жаліти.
Прозріння.
Мова дзеркала.
Не треба мене жаліти
Не треба мене жаліти,
Не треба зітхати тривожно.
Я хочу горіти – не тліти,
Змахнути крильми переможно.
Над світом грошей і буднів,
Над світом злочинств і насилля
Я хочу ударити в бубни.
Святкуючи наше весілля.
Співаючи пісню закоханих,
Солов’їну, чи лебедину,
Я над бідами заклопотаних
У нестримному леті полину.
І над бідними, й над багатими,
І над буднями, і над святами.
Я їм крикну з-поміж блакиті:
“Ви живете на білому світі!”
Я зберу всі дощі і зливи,
Всі веселки і всі зорепади,
І знову крикну:”Які ж ви щасливі,
Люди добрі, я так вам рада!”
І якщо хтось гляне у небо,
Хоч один, забувши про будні,
Мені більшого щастя не треба –
І я знову вдарю у бубни.
Прозріння
Очевидно за моє терпіння
Бог сліпій мені послав прозріння…
То нічого, що не бачать очі –
Серце в грудях б’ється і тріпоче,
Ніби пташка, піймана у сіті.
Не одна я у великім світі.
Є у мене світлобарви слова,
Є у мене пісня колискова,
Є земля, що гріє босі ноги,
Є поразки, є і перемоги.
Є і друзі, і коханий в мене,
І сини – як пагілля зелене.
Є життя, а що не бачать очі…
То не кожен має те, що хоче.
Кожен щось знаходить, щось втрачає –
Нам завжди чогось не вистачає.
Мова дзеркала
Я мови дзеркала не чую і не знаю:
І мертве, і німе переді мною,
Немов відгороджене стіною
Від всього світу… Мовчки засинаю.
Лиш чую кроки.
Стукають, мов птиці.
У серце… роки…
Це мої? Чи сниться?
– Вам скільки літ? – дівча питає.
– А стільки, скільки й зим, –
відповідаю. Відповідаю і сміюся:
І дзеркала ніскільки не боюся.
Бо що мені та мудрість задзеркальна!
Що суд той непідкупний і правдивий?
Сміюся у гладінь його печальну –
І перший раз воно завмерло в диві.
Всі перед ним тремтять: і королеви,
І жебраки. Потвори і красуні.
Крізь окуляри дивлячись рожеві,
Схиляються у клопотах і сумі,
Бо віку свого бачити не хочуть…
А я стою, от примхи злої долі!
Стою й одверто так собі регочу,
Бо не завдасть воно мені вже болю.
Не бачу я ні дзеркала, ні віку.
І дзеркало сміється безпорадне,
Бо над душею, бач, воно не владне.
Душа ж немає паспортного віку.