Цей вірш Ігор Білозір поклав на музику — і він став піснею. Ця пісня збереглася на шпальтах газети “Повір у себе”. Продовження цього вірша написано значно пізніше.
Облиш свою невтишену тривогу,
і хай тобі допомагає Бог.
Тож, помолившись, вирушай в дорогу,
А якщо можеш, вирушай удвох.
Повір у себе! Всоте і вдвохсоте!
Повір у себе! Хто ж, коли не ми?
Землі корінням соки в себе всотуй.
Господь створив навіщось, нас людьми.
І хто сказав, що ми — неповносправні?
Лиш тільки спробуй, сам себе знайди.
Для нас також земля квітує в травні,
від плоду гнуться і для нас сади.
Прийшли ми в світ цей не з своєї волі.
У кожного покликання своє.
Терпляче зносим прикрощі і болі.
Любіть нас отакими, як ми є.
Ми послані на землю з волі неба,
Щоб світ цей від жорстокості спасти.
Ми віримо у бога і у себе.
і хочемо, щоб в нас повірив ти.
«повір у себе», 1-15 листопада, 2000 рік.
підкуй,ковалю, мені Пегаса, бо я не маю часу чекати.
Підкуй, ковалю, мені Пегаса,
Бо я чекати не маю часу.
Далекий шлях наш – аж до Парнаса.
Підкуй, ковалю, мені Пегаса.
Пегас в дорогу давно готовий,
Та погубив він свї підкови.
Може, хто знайде, тому придасться:
Кожна підкова – то чиєсь щастя.
Коваль той, видно, був тямкуватий:
– Нащо Пегаса тобі кувати?
Він має крила то хай літає.
Либонь коваль той справи не знає.
Ой, ти, ковалю, дужії руки,
ройшов ти, певно, свої науки.
А віршувати – то хитра штука.
Своя тут праця й своя наука.
То добра справа – літати небом,
Та по землі, бач, ходити треба.
Той, хто у небі лиш зорі бачить,
Для свого краю не вельми значить.
Землі тут жменька, грудочка кожна.
Так п’янко пахне й щемить тривожно.
Підкуй, ковалю, мені Пегаса,
бо я чекати не маю часу.
«Повір у себе» 1-16 березня 1999 року.
Молитва.
Я ще не все сказала про любов.
Яка у тебе поетична школа?
огляньтеся…
МОЛИТВА
Тобі молюся, люба Україно,
За дочок і синів свойого краю,
Що там далеко, у чужих чужинах,
Шукають десь омріяного раю.
Прости їм, бо не відають, що творять,
Ще буде каяття і вороття.
Не посилай ні смутку їм, ні горя, –
Не дай лише, не дай лиш забуття.
Хай їм вночі запахне матіола
І чорнобривці проростуть навмисне,
І кожна річка, наче синь Дніпрова,
Їм хвилею дзвінкою серце стисне.
І мо, тоді забудуть про доляри,
Згадають нашу пісню солов’їну
Й повернуться. Не треба їм покари,
Лиш забуття не дай їм, Україно.
***
Я ще не все сказала про любов,
Я про любов не все ще написала.
Вже й ніби досить… Але ніби й мало.
Та тільки серце б’ється знов і знов…
І я уже сама до тебе йду
І тішуся своїм непевним кроком…
А час пливе, спливає рік за роком…
І я уже не мрію, тільки жду.
А поруч хтось і юний, і стрімкий,
А поруч хтось сміється чисто й дзвінко.
І тихо мовить: «Зупинися, жінко,
У тебе сивина…» «Ти хто такий?!»
Кому велиш спинитися? Мені?
Спинитися? І про любов ні слова?..
Ну, ні, жартуєш! Сто раз тільки «Ні».
Я за любов боротися готова.
«Я – юнь твоя, що за тобою йду.
Залиш для нас любовні переспіви».
«Я не зібрала ще свої посіви,
Хоч я уже не мрію, та ще жду…
Я вистраждала право на любов,
Я виросла в її купальських росах
І, хоч уже з сивинами у косах,
Її здобуду – і заквітну знов.
І, що судилось, доспіваю я…
А ви собі нових пісень складіте,
Бо скільки ще мелодій тих на світі,
Та в кожного мелодія своя».
“Яка у тебе поетична школа,”-
”-Мене питають. Знизую плечима
Не знаю. Вкрай незрячими очима
Я просто бачу, бачу все довкола.
Я чую серцем і вбираю слухом,
Виловлюю і запахи, і сльози –
І пишу. Ще боюся впасти духом
На тій життєвій непростій дорозі.
А поетична школа ? Шелест хвилі,
і вітру повів, і бджоли зумріння,
Й спекотне полудневе безгоміння,
І люди – і крилаті, і безкрилі.
Якщо мені вдалась якась дрібниця,
І щось комусь лягло у спраглу душу,
Я школі тій завдячувати мушу,
Бо я її невтомна учениця.
«Повір у себе» 16-31 грудня 1999 року.
Повір у себе.
Повір у себе
Коли, здається, жити неспромога,
коли, здається, більше сил нема,
повір у себе — і твоя тривога
розвіється, як марево, сама.
Повір, у себе, ти багато можеш,
не опускай безсило руки ти —
і сам собі найкраще допоможеш,
лиш тільки спробуй сам себе знайти.
Коли здається, що земля і небо
Супроти тебе стали надиби,
повір у себе, знай, що жити треба,
бо ми своєї долі не раби.
“Повір у себе” — ці слова, як гасло,
для себе назавжди запам’ятай,
і, щоб ніколи віра та незгасла,
завжди і скрізь ти зло перемагай.
Повір у себе — і твоя тривога
розвіється, як марево, сама.
Цей вірш Ігор Білозір поклав на музику — і він став піснею. Ця пісня збереглася на шпальтах газети “Повір у себе”. Продовження цього вірша написано значно пізніше.
Облиш свою невтишену тривогу,
і хай тобі допомагає Бог.
Тож, помолившись, вирушай в дорогу,
А якщо можеш, вирушай удвох.
Повір у себе! Всоте і вдвохсоте!
Повір у себе! Хто ж, коли не ми?
Землі корінням соки в себе всотуй.
Господь створив навіщось, нас людьми.
І хто сказав, що ми — неповносправні?
Лиш тільки спробуй, сам себе знайди.
Для нас також земля квітує в травні,
від плоду гнуться і для нас сади.
Прийшли ми в світ цей не з своєї волі.
У кожного покликання своє.
Терпляче зносим прикрощі і болі.
Любіть нас отакими, як ми є.
Ми послані на землю з волі неба,
Щоб світ цей від жорстокості спасти.
Ми віримо у бога і у себе.
і хочемо, щоб в нас повірив ти.
«Повір у себе» 1-16 січня 1999 року.
Самотність пахне полином.
Жінка, тиха і покірна.