ХТОСЬ СКАЗАВ ЛЕЛЕКАМ
Хтось сказав лелекам
У краю далекім,
Що на нашій землі
І дорослі, і малі
Зустрічають весну.
Пробудились зі сну
Всі річки і ставки,
Що уже ластівки
У гурті гучному
Рушили додому.
Що тут галасу було!
Хтось вже пробував крило…
Хтось вже міряв силу
Дехто ще не вірив:
Може почекати б,
Може б поспитати.
І кричить лелеченя:
“Не чекатиму ні дня!
І само в дорогу
Вирушу, їй-Богу!”
Найбільш статечні та обачливі,
Спокійні, мудрі, передбачливі,
На перед виходили,
Крилами розводили:
“Що ж поробиш з нетерплячими,
Молодими та гарячими!
Нам теж додому хочеться,
Аж голова морочиться.
Та хто того не знає,
Як іноді буває:
Прилетиш — а там засніжено,
Запорошено, наїжено,
Там і голо, там і холодно,
Там і порожньо, і голодно…”
Знов гука лелеченя:
“Хто тут паніку зчиня?
Це кому не сором
Із таким докором?
Біля лісу, біля річки
Нас чекають годівнички,
Бо у кожному дворі
Є в нас друзі — школярі!”
Вище всіх злетів вожак
1 промовив гучно так:
“Годі галас вам зчиняти:
Слухайтесь лелеченяти,
Бо воно через роки,
Виб’ється у вожаки:
Буде вести зграю
До рідного краю.
Зараз всім відпочивати,
Бо ранесенько вставати.
На зорі у добру путь
Вірні крила понесуть,
Крізь тривогу й втому —
Вірні крила понесуть,
Крізь тривогу й втому —
До рідного дому!..”
«За вільну Україну» 3 жовтня 1998 року.
Я стою на сплетінні віків і епох.
То де ж ви, матері, покинутих дітей?
Пам’яті жертв голодомору.
Тарасові шляхи.
Молитва.
***
Я стою на сплетінні віків і епох,
Заглядаю крізь роки в минуле й майбутнє.
А чи знає, чи віда Творитель наш Бог,
Що моє покоління невпинне й могутнє?
Що пройшло воно гострий Чорнобильський гарт,
І не стане вже більш на зболілі коліна,
Бо інакше тоді йому жити не варт,
Бо інакше його проклене Україна.
***
То де ж ви, матері покинутих дітей?
Які ви фільми дивитесь схвильовано?
А донечки у вас, а лялечки у вас,
А хлопчики у вас, як намальовані!
Чи чуєте про них?
Чи знаєте про них?
Чи обпече сльоза щоку пудровану?
Чи похіттю, сміттям,
Чи п’яним забуттям
Серця і душі ваші замуровано?
У винному чаду,
У наркотичнім сні
Чи вам не сняться ваші діти сплакані?
В сурму сурмить мені?
Чи в дзвони бить мені,
Щоб тії сльози вам в серця закапали?
То де ж ви, матері покинутих дітей?
Вони не вами, кимось будуть зрощені.
Сміються між людей,
Живуть серед людей.
До них озвіться –
Ви давно вже прощені.
Для них ви все одно найкращі на землі.
Не знаючи, вони вас пам’ятають.
Вони вас бачать в сні,
Складають вам пісні…
Озвіться, матері, на вас чекають.
ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ
Дам кусень хліба й кухлик молока
Дитині, що померла в тридцять третім.
І не спитаю, хто вона така,
Яке її ім’я було до смерті.
Я їй скажу: “Прости мені, прости,
Що не було тоді мене на світі,
Що ти не зможеш більше підрости,
Що вимирали матері та діти”…
Хоча вини моєї тут нема.
То все було жахливе і потворне…
Голодомор… Страшна людська чума…
Всеукраїнське лихо… Рукотворне…
Моя земля – багата і свята:
Рук доклади – півсвіту нагодує.
Подай же кусень хліба й молока
Дитині, що сьогодні голодує.
О Господи! Скарай і не прости
Тих, що такі придумують закони,
Щоб нам сукупні ставити хрести
І відливати поіменні дзвони.
ТАРАСОВІ ШЛЯХИ
Ступила на Тарасові шляхи…
Зробила крок – і серце пойнялося:
Тут він ходив… І в час його лихий
Добро і зло у долю заплелося.
Ось тут він слухав кобзаря…
Отут він плакав в бур’янищі дикім…
І тут його світилася зоря,
Не знаючи, що стане він великим…
Чумацький шлях… Тарасові шляхи…
Допоможи, допоможи, Тарасе,
Аби не начіплялись реп’яхи,
Бо оббирати їх не маю часу.
Бо не нажатих стільки ще снопів,
Що в полі на серпа мого чекають,
А я ще мушу йти до тих стовпів,
Що українське небо підпирають…
Дай сили й підкажи той оберіг,
Щоб допоміг у добру, й злу годину
Серед Чумацьких і твоїх доріг
Знайти й свою заблукану стежину.