Молюся до Тараса
Портрет Шевченка був між образами.
Я думала тоді, що він — святий.
І якось тихо запитала в мами:
— Матусенько, скажіть, хто це такий?
— То наш поет. — А хто такі поети?
І мама пояснила, як могла.
А я стояла посеред планети,
розгублена, здивована й мала.
У хаті пісня татова журилась.
І мама повторила: — То — поет…
Я, склавши руки, голосно молилась
і все дивилась на його портрет.
Я ще так мало розуміла в світі,
і мама неписьменною була.
Та поки я пішла до школи вчитись,
я до Шевченка на поклін прийшла.
А до Тараса я молюсь ще й досі,
щоправда, мовчки, подумки молюсь…
Минають роки і сивіють коси…
Я, може, скоро з росами зіллюсь…
Та поки маю силу і наснагу,
допоки іскра ще в мені жива,
повторювати буду, як присягу,
колись Шевченком писані слова:
“… Та не однаково мені,
як Україну злії люде
присплять, лукаві, і в огні
її, окраденую, збудять.
Ох, не однаково мені”.
(Т.Г.Шевченко)
«Світ Карпат» березень квітень 2006 року.
Яблуко. (В мого сина голубі очі).
В глибінь заглянути боюся.
Яблуко
Моє серце сьогодні зігріла
Ніжна, трепетна радість, до сліз…
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочка приніс…
І бере мій палець дитина,
І показує: “Ось корінець…”
По голівці гладжу я сина
І кажу йому: “Ти молодець!”
… В мого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках…
Його бачити дуже хочу
Та несила, бо ніч в очах.
Тільки що тая ніч, мій синку!
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблучко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює,
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш,
Що усмішка твоя принесе.
ЗА ЩО ТИ, ЛЮДЕ, РОЗІП’ЯВ ІСУСА?
В глибінь віків заглянути боюся.
Та вже душі не стримати порив.
За що ти, люде, розіп’яв Ісуса?
Хіба за те, що Він добро творив?. .
Він всім прощав. А я прощать не буду,
Бо образ цей в мої приходить сни.
Бо я мала частинка того люду,
Що говорив Пилату: “Розіпни!”
Не спинені Чорнобильським відчаєм,
Ми славимо, о Господи, Тебе.
І кожен день Ісуса розпинаєм,
Як не Ісуса, то самих себе.
В розпусті, і у п’янстві, і в наживі
Добро творити ми не спішимо.
І молимось, щасливі й нещасливі,
Ми молимось і знову грішимо.
Паплюжимо Його дорогу Хресну,
Ту, що людей вела через віки.
І за гроші, зароблені нечесно,
Побожно в церкві ставимо свічки.
І молимось нещиро, неправдиво.
А так, про людське око, напоказ.
Щоб сотворив Господь велике диво –
І грішних нас помилував і спас.
Скажіть мені, я мушу теє знати,
Бо в тім провину бачу я свою,
Від кого ми навчились розпинати
Своїх пророків у своїм краю?
«Повір у себе» 1-15 серпня 2006 року.
Гей, вітре, на крило мене візьми.
Не була я ваша учениця (Білозірській школі).
Моє Тернопілля.
Соколи (Моїм синам).
Сумний вірш (Савченко ГН. П.
* * *
Гей, вітре, на крило мене візьми –
і помандруєм вдвох з тобою ми
у те найкраще, у моє село,
де б’є живе сріблисте джерело.
Там щебетом заходяться пташки,
а наосонні гріються грушки,
зозулі щедрі, не шкодують літ,
і я колись там залишила слід.
своїх маленьких босин ноженят…
Було це так давно… дуби стоять…
роса спада на мамині грядки,
а ніч снує зажурені гадки.
Гей, вітре на крило мене візьми,
і помандруєм у дитинство ми,
де моя мама втомлено іде
і все життя когось чекає-жде.
То батька все очікує з війни,
то розлетілись із гнізда сини,
то дочки щось у гості не ідуть,
а внуки… що ж, нехай собі ростуть…
Гей, вітре, наспівай мені пісні,
що батько їх наспівував мені.
Коса дзвеніла, батькова коса,
дерева тут росли під небеса.
Гей, вітре на крило мене візьми,
і не кажи, що постаріли ми,
що вже не наше літо на межі…
Тут, вітре, ми з тобою не чужі.
Я залишила тут свої сліди
і повернулась, втомлена, сюди
як блудна донька… з батьківських могил
нових я хочу зачерпнути сил.
Не була я ваша учениця
(Білозірській школі)
Не була я Ваша учениця.
Але ж як хотіла, Боже мій!
То чому так часто мені сниться
Цей дзвінок і вечір випускний?
Вчителька, котра мене не вчила…
Ах, які ті дні були трудні…
Ну, кому і чим я завинила,
Що не можна вчитися мені?
Сивий і суворий математик,
Що його боялись хлопчаки…
І в торбинки полотняні мати
Клала кусень хліба і книжки.
– Ну, візьміть, візьміть мене до школи!
Та мене не брали, бо сліпа.
Що ж ти наробила, моя доле!
Ти таки недобра і скупа.
Я ж була розумна і слухняна
І нікому не робила зла.
Чи моя торбинка полотняна
На заваді вже б тобі була?
Я не вчилась в Білозірській школі
у найкращі роки молоді.
І, напевне, перший виклик долі
я зухвало кинула тоді.