«Промінь» 24 серпня 1998 року крапковим шрифтом.
Імперію зруйновано дощенту
Імперію зруйновано дощенту
Імперію зруйновано дощенту.
Народу гнів – історії ріка…
Вже й Леніна зняли із постаменту,
Лишилась лиш протягнута рука..
Подайте, Христа ради, незалежній
Чи пак, залежній, бо хіба ж не гріх,
Що в нас на чорноземі на безмежнім
Не родить хліб, а родить глум і сміх?
Де сором наш? Не босі і не голі,
Та все ж на четвереньках стоїмо.
З чиєїсь волі чи з лихої долі
Нажебрані окрайчики їмо?
На них зростає покоління нове,
Із нас негідний приклад беручи.
Прокиньмося, братове чи панове,
Прозріймо, за собою ведучи!
Відкриймо дітям радісну дорогу
З роси на чистій вранішній траві,
Помолимось чи сонцю, а чи Богу,
А чи людині, чесній і новій.
Благословімо доньку, а чи сина,
Пахучим хлібом з рідної ріллі,
Тоді лиш незалежна Україна
Воскресне радо на своїй землі.
«бБлаговіст» жовтень 1998 року.
Перехожим.
Виклик долі.
Рядки для моїх синів.
Перехожим
Зітхають сумно перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
Невже їх втішити не може
Усмішка в мене на виду?
Мене питають: “Вам не гірко?”
І я кажу: “Запевне, ні”.
Турбот і справ у мене стільки,
Що плакать ніколи мені.
У мене щастя так багато,
Що, мабуть, вистачило б всім,
І я не хочу смуток втрати
У свій веселий нести дім.
У мене серце хвильно б’ється…
Я ледве втримую пісні…
То тільки вам чомусь здається,
Що страх, як боляче мені”.
То ж не зітхайте перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
В моєму серці квітнуть рожі,
Котрі не квітнуть у саду.
Виклик долі
В’ється піснею перепелиною
Вузька стежка поміж жита.
Бігло, бігло тою стежиною
Босоноге моє життя.
Воно бігло, дзвінко співаючи,
Набираючись сил у землі,
Волошкові зриваючи радощі
І невиплакані жалі.
Але раптом з пітьми, із мороку,
Із німотної тишини
Вийшла доля й сказала коротко:
“Не співай, зупинись, замри!”
І погасли сонця всіх світів,
І засохли, пов’ялі квіти,
Обірвало життя свій спів
І завмерло, не сміючи жити.
Але це була тільки мить.
І в пітьмі, простягнувши руки,
Я пішла крізь незвідані муки
І сказала: “Я буду жить”.
Я пішла крізь колючі терни,
Так, із відчаю, без мети.
Босі ноги кололи стерні…
Та я знала, що мушу йти…
Заціпивши уста до болю,
Так я йшла крізь життєвий вир
І кляла ту злощасну долю,
Що забрала у мене зір.
Моя пісня жалю не просила,
Вона кликала в бій, до меча…
Вийшла казка, давня аж сива,
І торкнулась мого плеча…
І почула я спів пташок
І незнані ще запахи квітів…
Біля мене хтось тихо пройшов
(То, можливо, був просто вітер…)
О, тепер я була не сама:
Цілий світ був віднині зо мною.
І скорилась мені пітьма,
Переможниця я в двобої.
Різнобарв’я відчула красу,
Тепле сонце всміхнулося ласкою,
Тож віднині я пісню несу
Не просту, а даровану казкою.
А ще часом мені здається
(Може, це оптимізм у біді),
Що я більш відчуваю серцем,
Аніж бачила зором тоді.
… Ще і досі в’ється стежина,
Що вела мене через жита…
Сині очі у мого сина,
Як волошки мого життя…
РЯДКИ ДЛЯ МОЇХ
Синів
XXX
Котик на кухні сметанку лизав, А Саша побачив і мамі сказав. Мама до котика віник взяла — Котик розсердивсь і втік зі стола. Жаль стало Саші кота-пустунця — Краще б сметанку він з’їв до кінця.
XXX
Хто це стука пальчиком у моє вікно?
- Спи, дитя, це дощик йде уже давно. Хто це хлюпає босоніж по калюжах прямо? Хто це, хто це, мамо?
- Спи, дитя, це дощик ніженьки полощить. Спи, це дощовиця вранці чепуриться. Ходить дощ по траві, носить ківш на голові. А в ковші — водиця, щоб росла пшениця, І жита, і картоплі, — все, що квітне
на землі.
XXX
Ходить ніч по берегах, Сушить коси по лугах, Тернами розчісує, По садках розвішує.
На креслаті ясени Почіпляла диво-сни. Розсіває сни, мов мак: Вибирай собі на смак.
А як ранок надійде, Туман в коси заплете Й помандрує з зорями По світах незораних, Назбирає снів в запас Та й повернеться до нас.
РОМАШКА
Було важко йти —
1 я втомився,
На ромашку білу
Задивився.
Сонце нею милувалось
Теж.
Де таку красуню
Ще знайдеш?
А ромашка в білому
Убранні
Усміхалась ніжно сміхом
Раннім,
Шепотіла в гомоні трави:
“Ти зірви мене! Зірви!
Зірви”.
Вітер пахощами захмелений
Гладив, пестив це біле диво.
Я ж дивився на неї звеселений
І від того ставав щасливий.
І зникали і смуток, і втома,
Накопичені в серці з роками…
Пахло теплим і затишним домом. Пахло маминими руками. І згадалась дитинства казка, Я ношу її завжди з собою, Чи не ту чудодійну ромашку Цілющою звали травою?..