КНЯЗЬ ДАНИЛО У ЛЬВОВІ
По Львову ходить незримо
Князь Данило втомлено й гордо.
Не порівнюйте Львів із Римом,
Із Парижем чи із Торонто.
Ви живете у ріднім домі –
І не треба тут зайвих слів.
Як співається в пісні відомій:
“Львів то є Львів”.
І крокує по львівських вулицях
Невсипущий наш князь Данило,
Ніби містом своїм милується,
Ніби з нас збирає данину.
На алеях у Стрийськім парку
Він вдихає запах медвяний,
Де і люблять, і сваряться палко
І львів’янки мої, і львів’яни.
І стоїть, не промовивши слова
(Очевидно, ще не пора),
Неповторна окраса Львова –
Таємнича Замкова гора.
Не одне вона бачило свято,
І трагічну, й солодку мить.
Розказати б могла так багато,
Та мовчить вона, та мовчить…
Ніч над містом тихо схилилась,
Ніби мати над ліжком дитини.
Ходить містом нечутно Данило,
Оглядає кожен будинок.
Дорікає він нам стурбовано,
Так як батько невдахам-дітям:
“Те, що вами тут набудовано,
Не простоїть і століття.
Не додбали і розвалили.
Що та мода з вами накоїла…
Кожен дім – то ж затрачені сили!
Кожна вулиця – то ж історія!..
Хіба ж ви забули, діти,
Що я вам колись заповів?
Любіть над усе на світі
Наше місто – наш древній Львів…”
ЖІНЦІ-ЕМІГРАНТЦІ
Володимирі Гірняк
О милий Боже, що то може жінка!
Можливостям її немає меж.
А надто, як та жінка – українка.
Де ти на світі ще таку знайдеш?
Догляне дім, обереже родину,
Онукам наколише дивосни.
І їх навчить любити Україну,
Якої ще й не бачили вони.
Закинута за море, на чужину,
Освоїла той невідомий край.
Й створила тут маленьку Україну –
Маленький свій невигаданий рай.
І з тим змирилась чужина далека,
Щоб жінка не боялась самоти.
То український їй носив лелека
Дітей і внуків у чужі світи.
І не жаліла пісні ані слова,
Для них вона і у чужім краю.
Дзвеніла рідна українська мова,
Нагадуючи землю їй свою.
А там цвітуть і визрівають вишні,
Торкає ніжно вітер за плече…
Вона з майбутнім згадує колишнє…
Але той спогад гріє, не пече.
На світі так багато може жінка.
Про неї вітру гомонять гаї…
А надто, як та жінка-українка.
О Господи, благослови її!
ЗА ЩО ТИ, ЛЮДЕ, РОЗІП’ЯВ ІСУСА?
В глибінь віків заглянути боюся.
Та вже душі не стримати порив.
За що ти, люде, розіп’яв Ісуса?
Хіба за те, що Він добро творив?. .
Він всім прощав. А я прощать не буду,
Бо образ цей в мої приходить сни.
Бо я мала частинка того люду,
Що говорив Пилату: “Розіпни!”
Не спинені Чорнобильським відчаєм,
Ми славимо, о Господи, Тебе.
І кожен день Ісуса розпинаєм,
Як не Ісуса, то самих себе.
В розпусті, і у п’янстві, і в наживі
Добро творити ми не спішимо.
І молимось, щасливі й нещасливі,
Ми молимось і знову грішимо.
Паплюжимо Його дорогу Хресну,
Ту, що людей вела через віки.
І за гроші, зароблені нечесно,
Побожно в церкві ставимо свічки.
І молимось нещиро, неправдиво.
А так, про людське око, напоказ.
Щоб сотворив Господь велике диво –
І грішних нас помилував і спас.
Скажіть мені, я мушу теє знати,
Бо в тім провину бачу я свою,
Від кого ми навчились розпинати
Своїх пророків у своїм краю?
«Повір у себе» 1-16 серпня 2005 року.
Хто придумав меч?
Ззоря любові.
Цвіте черемха.
Черемхове танго.
День минув.
Дніпро влітку.
Навчися колискової.
Таки весна.
Долі.
Обери мене до пари.
ХТО ПРИДУМАВ МЕЧ ?
Колись жила людина,
що називалася мавпою.
Або не так: мавпа,
що стала потім людиною.
На двох ногах ходила,
користувалася палкою,
густими лісами блукала,
протоптаною стежиною.
Займалася полюванням
і перше зерно посіяла,
вогонь добувати навчилася, –
отак собі і жила.
А як же, скажіть, ця мавпа
першу війну затіяла ?
А як же, скажіть, ця людина
до масових вбивств дійшла ?
А хто придумав меч
з гартованої сталі ?
І навіть жолобок …
Аби стікала кров …
Чи з винаходом тим
мудріші люди стали ?
Навіщо ми тоді
говорим про любов ?
Історія мовчить,
історія не знає.
А якщо знає, то …
То все одно мовчить.
Загине від меча,
хто меч свій піднімає, –
такий людський закон,
так наша віра вчить.
А хто придумав вогнепальну зброю ?
Який між тим усім страшний місток …
Чи пам”ятник поставили герою
з людської крові і людських кісток ? ..
А хто придумав кулемет, гармату ?
А першу бомбу ? А водневу ? .. Стій.
Те все колись впаде на нашу хату.
Це ж бумеранг – звичайний і простий.
То може знов людині стати мавпою ?
Щоб жити знов без танків і ракет ?
На мамонта іти з простою палкою …
Я – за. Та все це видумав поет.
Все, крім меча і ядерної зброї.
Бо для війни поети не годились.
Тому і серед них нема героїв.
Вінки тернові їм частіш судились.
ХТО ПРИДУМАВ МЕЧ ?
Колись жила людина,
що називалася мавпою.
Або не так: мавпа,
що стала потім людиною.
На двох ногах ходила,
користувалася палкою,
густими лісами блукала,
протоптаною стежиною.
Займалася полюванням
і перше зерно посіяла,
вогонь добувати навчилася, –
отак собі і жила.
А як же, скажіть, ця мавпа
першу війну затіяла ?
А як же, скажіть, ця людина
до масових вбивств дійшла ?
А хто придумав меч
з гартованої сталі ?
І навіть жолобок …
Аби стікала кров …
Чи з винаходом тим
мудріші люди стали ?
Навіщо ми тоді
говорим про любов ?
Історія мовчить,
історія не знає.
А якщо знає, то …
То все одно мовчить.
Загине від меча,
хто меч свій піднімає, –
такий людський закон,
так наша віра вчить.