Щоб став добрішим світ

 

     Без мене може обійтися світ,

     а я без нього ну ніяк не можу.

     Тому співаю й плачу стільки літ,

     людські серця хвилюю і тривожу.

     Моя душа від радості цвіте

     і важко тужить від людського болю.

     Мій світе, я люблю тебе за те,

     що я живу в тобі, живу тобою.

     Ми всі минемось, що там не кажіть,

     раніше хтось, хтось трішечки пізніше,

     та завше буде існувати світ,

     і як же треба, щоб він став добрішим.

     Цей світ Господь створив нам для добра,

     а ми самі всіх бід своїх причина.

     Пора, людино, вже давно пора

     осмислити, що ти таки людина.

     Я знаю, що без мене може світ,

     а я без нього ну ніяк не можу.

     Пісні свої я сію стільки літ,

     то, може, ними світу допоможу.

    

Що там у Львові?

 

     Що, голубе, мені сказати хочеш,

     що так туркочеш, під моїм вікном?

     Чи сповіщаєш щось? Чи щось пророчиш?

     Чи може весну чуєш під крилом?

     Ти не принось мені погані вісті.

     Бо хто їх хоче? Сам би зміркував…

     Ти краще розкажи, що там у місті,

     в моєму Львові. Певне ж, там бував…

     Чи й досі ще транслюють з телевежі

     убивче мерзопакосне кіно?

     Чи й досі п’ють багаті ситі лежні

     у львівських барах дороге вино?

     Чи продають на Галицькім тюльпани?

     Що ще нового зараз продають?

     Чи вулицями ходять гарні панни,

     що юнакам спокою не дають?

     І чи проблеми з теплою водою

     Ми вирішить не можемо самі?

     Чи й досі ходять легкою ходою

     прекрасні леви, грізні та німі?

     Не каже голуб, він про те не знає.

     Мене послухав — й далі полетів…

     А десь далеко тихо засинає

     казкове місто, дорогий мій Львів.

 

Побачення з дощем

 

     Дощ мене викликає, немовби на перше побачення.

     Він до мене прийшов з тихих вулиць і гамірних площ.

     Що було поміж нас, вже не має ніякого значення.

     Поцілунки твої змив закоханий лагідний дощ.

    

     Він постукав у шибку мою дощовими краплинами.

     Я підставлю долоню і їх наловлю, наловлю.

     Буду бавитись ними, як тими пустими хвилинами.

     Тільки часом здається, що я тебе все ще люблю.

    

     Але, чуєш, не треба просити у мене пробачення.

     Хай все буде, як є. А про інше покірно змовчу.

     Що було поміж нами, не має суттєвого значення.

     Зачиняю вікно — і виходжу в обійми дощу.

 

Сопілкар

 

     П’ята година. Ранкова пора.

     Спить наш будинок, як темна гора

     Хтось додивляється вранішній сон,

     вийшов курити на свій хтось балкон.

     В когось будильник дзвенів в тишині,

     хтось ще вагався, вставати чи ні.

     Щойно лиш ранок приходив у світ,

     в росах лишав свій невидимий слід.

    

     Прокинулась і затремтіла гілка.

     І раптом заспівала десь сопілка,

     схвильовано, бентежно і заклично.

     Було це несподівано й незвично.

     Той сопілкар був, мабуть, романтичний,

     порушив спокій, приспаний і звичний.

     Він не шукав для себе оборонця.

     Хотів, щоб всі побачили схід сонця.

     Сопілкаря того чомусь не знала,

     та заодно була я з ним віднині.

     Його сопілка день новий вітала,

     день неповторний і в житті єдиний.

     А мешканці обурювались гнівно

     і, кави наливаючи у склянку,

     сопілкаря картали, безсумнівно,

     що сон їх потривожив спозаранку.

     Не бачили нічого і не чули.

     А за вікном творилось дивне диво:

     день славили закохані зозулі,

     і сонце посміхалося грайливо.

          Чи вистачить сміливості, не знаю,

     аби здійснити ту примарну мрію:

     от вийду на балкон і заспіваю…

     О п’ятій ранку, завтра. Ні, не смію.

     Я заздрила тому сопілкареві,

     що зважився порушити канони.

     Хмарки снували, білі та рожеві,

     а я стояла мовчки на балконі.

 

 

«Веселка« січень-лютий 2004-2005 року.

Оповідання кудлай.