МОЛИТВА
Тобі молюся, люба Україно,
За дочок і синів свойого краю,
Що там далеко, у чужих чужинах,
Шукають десь омріяного раю.
Прости їм, бо не відають, що творять,
Ще буде каяття і вороття.
Не посилай ні смутку їм, ні горя, –
Не дай лише, не дай лиш забуття.
Хай їм вночі запахне матіола
І чорнобривці проростуть навмисне,
І кожна річка, наче синь Дніпрова,
Їм хвилею дзвінкою серце стисне.
І мо, тоді забудуть про доляри,
Згадають нашу пісню солов’їну
Й повернуться. Не треба їм покари,
Лиш забуття не дай їм, Україно.
«школяр» журнал, 9-10, 1998 рік крапковим шрифтом.
Прозріння.
Перші проліски.
Мамина хустина.
Легенда старої тополі.
Пісня про Львів.
Прозріння
Очевидно за моє терпіння
Бог сліпій мені послав прозріння…
То нічого, що не бачать очі –
Серце в грудях б’ється і тріпоче,
Ніби пташка, піймана у сіті.
Не одна я у великім світі.
Є у мене світлобарви слова,
Є у мене пісня колискова,
Є земля, що гріє босі ноги,
Є поразки, є і перемоги.
Є і друзі, і коханий в мене,
І сини – як пагілля зелене.
Є життя, а що не бачать очі…
То не кожен має те, що хоче.
Кожен щось знаходить, щось втрачає –
Нам завжди чогось не вистачає.
Проліски
Стояли хлопці на трасі,
Продавали проліски в грудні.
Щось змінилося в просторі й часі,
У сучасному і в майбутньому.
А я їду до міста Лева
І везу вже грудневі проліски.
Де ж ти, вереда-королева?
Не ховайся у казку боязко.
Я тобі подарую квіти,
Що розквітли зимі на глум,
Ти їм будеш, як я, радіти
І забудеш і злість, і сум.
І не треба мені твого золота,
І не треба мені нічого.
Квіти в’януть не тільки від холоду,
Квіти в’януть від слова гіркого.
Мамина хустина
І мені сказала мати
На прощання навесні:
“Вже тебе, мого дитяти,
Не побачити мені”.
Й подивилась сумно-сумно:
“Я вже, донечко, стара…
Будь щаслива та розумна.
Ну, біжи, тобі пора”.
І дала мені хустину:
“Це на згадку: на, візьми”.
І вказала на стежину,
По якій ходили ми.
Я пішла по тій стежині
Аж у поле. за село,
А в хустині, а в хустині
Ворушилося тепло…
З того часу по стежинах
Я незвіданих ходжу
І матусину хустину
Біля серця бережу.
“Хто ж ростив, тебе, Настусю,
Наполегливу й міцну?”
“Це дала мені матуся
Ось… хустину чарівну…”
Легенда старої тополі
Ішли вночі ми якось полем.
Навкруг – чарівна тишина…
Додолу гнеться спілий колос
І ночі відгомін луна.
То сонно скрикне перепілка,
То десь комарик забренить,
То вдалині, немов сопілка,
Щось ніжно-ніжно продзвенить.
Йдемо. Обабіч від дороги
Про щось шепочуться жита…
А незабаром нам під ноги
Трава схилилася густа.
Що там стоїть посеред поля?
Що там так голосно шумить?
Широколистая тополя
Про щось із вітром гомонить.
Її історія забута.
Хто посадив її? Коли?
Які її стягали пута?
Які вітри в гілках гули?
Забуто все… Постій, будь ласка!..
Шепоче листя уві сні…
Ти чуєш? Слухай. Давня казка
Неначе мариться мені.
Колись давно, в минулі роки,
Як шляхту били козаки,
Коли Дніпро стогнав широкий,
В неволі плакали жінки,
Шумів, як море в непогоду
Кривавий бій на місці тім.
Не ради слави – за свободу
Життя тут кожен не жалів.
Синів відважних України
Хмельницький в бій повів
Богдан. І кожен бився до загину,
Та гинув лютий польський пан.
Татарські орди налетіли
І в спину вдарили борцям.
Віддать Україну хотіли
Султанам, ханам та мечам.
І кожен шаблю обернувши,
Колов татар, як комарів.
І коням падали під ноги,
Від правди гинули мечів.
Прогнали всіх: ляхів, татарів,
Хоч їх багато тут було.
Та од мечів і од рейтарів
Чимало наших полягло.
В могилі братній поховали,
Салютом в путь їх провели,
Курган насипали, щоб знали,
Які герої тут лягли.
І на могилі серед поля
На довгу пам’ять нам усім
Була посаджена тополя
Руками уцілілих сіл.
Легенду важко перевірить,
Час міг що-небудь і змінить,
Та я у неї дуже вірю.
Про це тополя гомонить.
…І ми пішли по чистім полі,
Ледь-ледь торкаючись трави,
Та дивна розповідь тополі
Мені не йшла із голови.
Пропонувати й зараз хочу
Найближчим подругам своїм:
Ходім зі мною серед ночі
Тополю слухати! Ходім!