Коли Наталя прокинулася, ранок стояв у повному розпалі, погідний і чистий. Була неділя, і її ніхто не будив. Наталя відразу глянула на піаніно. Там спокійнісінько, наче нічого не сталося, стояв Малюк. Але дівчинці здалося, що він хитрувато підморгнув їй одним оком.
– Мамо, – покликала Наталя.
– Ти вже встала? – почувся мамин голос з кухні.
– Вмивайся і ходи снідати.
За сніданком дівчинка сказала:
– Давайте якось повернемо Малюка в його Африку. Він так скучив за своєю мамою.
– Але ж це неможливо: твій Малюк – це просто опудало.
І раптом дівчинка заплакала. У неї почалася справжня істерика. Крізь сльози вона казала:
– Ні, він не опудало, не опудало! Малюк живий, і він хоче до своєї мами!
Мамі ледве вдалося заспокоїти свою схвильовану доню.
Потім мама довго розмовляла з татом. Він нічого не хотів слухати і вважав все це дурницями.
– Що за вигадки! – сердито казав батько. – Хіба ти не можеш їй того пояснити?
– Пробувала. У мене нічого не виходить. Наталя впевнена, що Малюк живий. Треба прибрати того крокодила, бо інакше я не знаю, що буде з нашою дитиною. Це її травмує.
– Та ж вона вже велика. Ти мусиш їй пояснити, що казка – казкою, а життя – життям. Не може ж наша дочка у третьому тисячолітті жити серед ілюзій і фантазії.
– Ну, я тебе прошу… Зрозумій, інакше не можна.
Якось Наталя прокинулася – а Малюка на піаніно нема.
– Мамо, а де Малюк?
– Малюк повернувся в Африку. Ти ж хотіла?
Наталя непорозуміло подивилася на матір.
– А чому ж він зі мною не попрощався?
– Ти спала, а він поспішав.
– А як він? Літаком?
– Напевно. Дорога ж далека.
– Це добре, – мрійно зітхнула дівчинка, – тепер він буде зі своєю мамою.
Коли Наталя стала вже зовсім дорослою, вона не раз допитувалася у мами:
– Мамо, а куди насправді Ви поділи того крокодила?
– Як це “куди”? Він повернувся в свою Африку. І може й досі плаває десь там у теплих водах широкої ріки Ніл.
І доросла Наталя посміхалася, згадуючи свою дитячу казку чи фантазію.
«повір у себе», 1-16 січня, 1999 рік.
Ода жінці.
ОДА ЖІНЦІ
Похітливо дивляться чоловіки…
А жінка іде… крізь роки… крізь віки.
І горне до себе сповите дитя –
Дароване нею маленьке життя.
Несе його в світ чи у всесвіт, чи нам…
І донечкам рада, і рада синам.
Все кориться їй, все здолає вона,
От тільки б… от тільки б… якби не війна.
Війну ж починають чоловіки.
А жінка іде. Крізь роки… Крізь віки.
«Школяр» вересень-жовтень 1998 року крапковим шрифтом.
прозріння.
Мамина хустина.
Перші проліски.
Про собаку.
Легенда старої тополі.
Перші проліски
Тебе я стріла навесні,
Забилось серденько дівоче.
І перші проліски,
Чудові проліски
Мені дивились ніжно в очі.
Тієї дивної весни
Мені приніс ти перші квіти.
Ах, перші проліски,
Чудові проліски!
Вони найкращі в цілім світі.
І зрозуміла я тоді,
Що ти залишишся зі мною,
І перші проліски,
Ці ніжні проліски
Не зникнуть разом із вес ною.
Про собаку
На вулиці холод і мряка
І ніч розгорнула пітьму.
На звалищі виє собака –
Незатишно, мабуть, йому.
І холод, і голод, і мряка…
Виття переходить у плач…
Пробач мені, любий собако,
Якщо тільки зможеш, пробач.
Що люди тебе одурили,
За відданість і за любов,
Як бачиш, сповна заплатили…
Здається, сніг мокрий пішов…
Розумні собачині очі
Породжують смуток і щем.
Ще звикнеш, хороший, щоночі
Тремтіти десь там під кущем.
В під’їзди тепер не впускають,
І гицлі не їздять давно.
Про долі собачі знімають
Ще іноді гарне кіно.
А їсти так хочеться дуже…
А холодно, холодно ж як…
А людям байдужим – байдуже.
Що їм до бездомних собак.
Легенда старої тополі
Ішли вночі ми якось полем.
Навкруг – чарівна тишина…
Додолу гнеться спілий колос
І ночі відгомін луна.
То сонно скрикне перепілка,
То десь комарик забренить,
То вдалині, немов сопілка,
Щось ніжно-ніжно продзвенить.
Йдемо. Обабіч від дороги
Про щось шепочуться жита…
А незабаром нам під ноги
Трава схилилася густа.
Що там стоїть посеред поля?
Що там так голосно шумить?
Широколистая тополя
Про щось із вітром гомонить.
Її історія забута.
Хто посадив її? Коли?
Які її стягали пута?
Які вітри в гілках гули?
Забуто все… Постій, будь ласка!..
Шепоче листя уві сні…
Ти чуєш? Слухай. Давня казка
Неначе мариться мені.
Колись давно, в минулі роки,
Як шляхту били козаки,
Коли Дніпро стогнав широкий,
В неволі плакали жінки,
Шумів, як море в непогоду
Кривавий бій на місці тім.
Не ради слави – за свободу
Життя тут кожен не жалів.
Синів відважних України
Хмельницький в бій повів
Богдан. І кожен бився до загину,
Та гинув лютий польський пан.
Татарські орди налетіли
І в спину вдарили борцям.
Віддать Україну хотіли
Султанам, ханам та мечам.
І кожен шаблю обернувши,
Колов татар, як комарів.
І коням падали під ноги,
Від правди гинули мечів.
Прогнали всіх: ляхів, татарів,
Хоч їх багато тут було.
Та од мечів і од рейтарів
Чимало наших полягло.
В могилі братній поховали,
Салютом в путь їх провели,
Курган насипали, щоб знали,
Які герої тут лягли.
І на могилі серед поля
На довгу пам’ять нам усім
Була посаджена тополя
Руками уцілілих сіл.
Легенду важко перевірить,
Час міг що-небудь і змінить,
Та я у неї дуже вірю.
Про це тополя гомонить.
…І ми пішли по чистім полі,
Ледь-ледь торкаючись трави,
Та дивна розповідь тополі
Мені не йшла із голови.
Пропонувати й зараз хочу
Найближчим подругам своїм:
Ходім зі мною серед ночі
Тополю слухати! Ходім!
«Промінь» 24 серпня 1999 року крапковим шрифтом.
«Не мовчіть, кобзарі».