Пісня про Львів

 

Місто моє ясночоле,

Подих захоплень і мрій,

Тебе не забуду ніколи,

Львове оновлений мій.

 

В якій не була б я дорозі,

В якім не була б я краю,

Місто моє у тривозі

За долю бентежну мою.

 

Стою на львівськім бруку –

Тепло його серце пройма.

Тут вперше міцну мені руку

Подав ти, немов жартома.

 

Місто моє світанкове –

Добрий мій затишний дім.

Ходить тут слово Франкове

Поруч з безсмертям своїм.

 

Звечора і аж до ранку

Час тут іде навпаки.

А на Високому Замку

Сплять відшумілі віки.

 

Стою на львівськім бруку –

Тепло його серце пройма.

Не вірю я в нашу розлуку,

Бо кращого міста нема.

 

«промінь», неділя, 19 квітня, 1998 рік крапковим шрифтом.

Нам Україну храни.

 

 

Пісня чи молитва

 

Лунала пісня… Плинна і могутня…

В єдиному пориві… Хто вони?…

“Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни!”

 

Ця пісня пройняла мене до болю.

Хто і коли сказав такі слова,

Що аж нарешті вирвались на волю?..

Молитва-пісня, вічна і жива.

 

І ще спинився гурт, стояли хвильно,

І слухали, з якої сторони…

А пісня линула бентежно й сильно:

“Нам Україну храни”!

 

А вулицею йшли байдужі люди,

Занурені у клопотах своїх.

І загадка про те, що є, що буде

Нітрішечки не хвилювала їх.

 

В ринкову економіку крокують,

Забувши у шаленстві, хто вони,

Окрім грошей, не бачать і не чують…

“Боже великий, єдиний

Нам Україну храни!”

 

Хто б ти не був, спинися у гонитві

Й до неба погляд свій палкий зверни.

Складімо руки в пісні чи Молитві:

“Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни!”

 

«школяр», журнал, 8 номер, 1999 рік крапковим шрифтом.

Кудлай.

 

 

КУДЛАЙ

     

      Я сиділа на зупинці і чекала автобуса. До мене підійшов собака і попросив: “Погладь мене”. Ну, звичайно ж, не словами попросив, а всією своєю істотою, собачими відданими очима. Я погладила… Раз… Потім ще… Ну чому ж не зробити приємність комусь і собі?

      – Ти чий? – спитала я.

      – Нічий, – відповіли мені худі ребра і весь його закудланий вигляд.

      – Їсти хочеш? – спитала я (досить безглузде запитання).

      “Їсти!” Собака знав це слово, але забув, як це робиться.

      – Булочку будеш? – запитала я.

Ну, звичайно ж, буде: і булочку, і залишок ковбаси. Жаль, що більше нічого нема… Собака віддано вклався біля моїх ніг.

      – Розумієш, – сказала я, – зараз прийде автобус – і я мушу йти. Зрозумів?

Собака розумів, але вперто лежав. Автобус явно затримувався. Я нервувала і врешті – решт зрозуміла, що спізнилася і вже нікуди не встигну. Я встала, щоб іти додому. Собака злякано глянув на мене і також встав.

      – Пішли? – запитала я.

      – Пішли! – радісно відповів мені верткий хвіст, вуха і вся собача постава.

      Я відімкнула двері. Собака запитально зупинився біля порога.

      – Заходь, – запросила я.

      – А можна? – спитали собачині очі.

      – Заходь, заходь… Тільки де ж у нас буде твоє місце?

“Місце! Місце!” Собака знає це слово! Це, коли дім, тепло, їжа… Боже мій, що я роблю? Хіба я збиралася заводити собаку?.. Ну, однаково… вже пізно. Я стелю маленький килимок. Собака втомлено і якось замріяно лягає.

      – Е, почекай, ще будемо купатися, – кажу я.

“Купатися!” Це також собака знає. Це, коли тепла вода і мило. Тепла вода – це добре, а от мило… А ще потім буде трохи холодно…

      – Не бійся: я тебе обгорну маленькою дитячою ковдрочкою… Ось так.

Собака майже засинає.

      – Послухай, а як тебе звати? – раптом питаю я.

Цього собака не розуміє.

      – Ім’я твоє яке? – пояснюю я. – Ну, скажімо, Джульбарс, Дік, Лорд, Пушок… – почала я перебирати собачі імена. Собака, здавалося, зрозумів. Дивився на мене розумними очима, але серед названих імен його імені явно не було. Я вешталась по кухні і час від часу називала все нові і нові собачі імена., що приходили мені до голови.

      – Тузик, Джек, Рекс, – називала я, але вгадати було важко, майже неможливо. Собака дивився на мене уважно, ніби знав, як це важливо.

      – Бім, Пірат (прийде ж таке в голову). Бобик, Шарик…

І раптом собака якось дивно вискнув і загавкав. Я зупинилась.

      – Шарик? – здивовано запитала я. Відповідали мені і хвіст, і вуха, і вся собача істота.

      – Шарик… Ну і вбога ж фантазія у твоїх колишніх господарів. Ну який же ти Шарик? Ти… – я задумалась. – Ти… Кудлай. Зрозумів? Кудлай.

Собака спантеличено дивився на мене.

      – Нічого, звикнеш, – запевнила я.

      – А зараз, Кудлайчику, підемо гуляти.

Тут почалося щось незвичайне.

Кожна собака любить і знає це слово.

      Знав його і Шарик, тобто Кудлай. Так, він знав це слово. З ним його колись вивели з дому, завезли кудись і лишили. І з того часу він більше не мав ні свого дому, ні свого місця, ні своєї миски. Собака злякався того слова і почав… плакати. З очей котилися великі сльози, на обличчі… ні, ні, я не помилилася: не на морді, а на розумному собачому обличчі була розпука, відчай і приреченість. Собака встав. І тут я все зрозуміла. Зрозуміла те, чого не вміло розказати це розумне створіння. Я сіла на собачий килимок, обняла обома руками собачу шию і теж заплакала. Ми плакали обоє: собака і я. Плакали за людською добротою, бо ні собака, ні я не розуміли, куди вона часом дівається…

 

 

Школяр» серпень 1999 року крапковим шрифтом.

Малюк.

 

 

МАЛЮК

 

        Дівчинці Наталі подарували крокодила. Ні, не справжнього крокодила. Правильніше б сказати… Справжнього крокодила, але не живого, а опудало. І це не був величезний крокодил, а крокодиленятко, із справжньою пащею, гострими зубами, кігтями, хвостом. Ой, який страшний! Його привезли з Африки і подарували їй, Наталі. Ні в кого такого крокодила не було. Наталя спершу його боялася. Вона з острахом дивилася на його роззявлену пащу, гострі зуби.

        – Та не бійся ти його, – сміялася мама, – він не кусається.

Та дівчинка все ж боялася: а раптом він візьме і вкусить. Тоді що? Та врешті-решт Наталя зважилася і підійшла до крокодила. Та ні, це був не крокодил, а крокодильчик. Крокодиленятко. Воно стояло собі на піаніно, дивилося на дівчинку сумними очима і вже не здавалося таким страшним. І дівчинці раптом стало його жаль. Вона підійшла і легенько його погладила. Нічого, не вкусив.

– Бідненький, – сказала Наталя, – плавав би ти собі в своїй теплій африканській річці, бив би по воді хвостом, а від нього розходилася б хвиля. Вода в тій річці, мабуть, дуже тепла. Скажи, тепла  вода в вашій африканській річці?

І дівчинці здалося, що у крокодильчика  в очах заблищали сльози.

– Ти плачеш?

Дівчинка вже сміливіше погладила його.

– Не плач…  хочеш цукерку?

І вона обережно поклала цукерку в пащу малого крокодиленяти.

Але воно цукерку не їло.

– Мамо, мамо, – загукала дівчинка, – а що їдять крокодили?

Мама засміялася.

– Вже було одне цікаве слоненя, котре теж хотіло знати, що їсть крокодил на обід, і ти знаєш, що з того вийшло. З тих пір у слонів довгий хобот.

– Та ні, мамо, справді, що їдять крокодили?

– Те, що їм вдасться вполювати. Це страшні хижаки.

– Ні, мамо, цей крокодильчик зовсім не страшний. І не злий він зовсім.

– Та звичайно не страшний, бо з нього зробили опудало. А побачила б ти його у воді та ще у дорослому віці. А цей, звичайно, вже тепер не страшний, і нічого його боятися.

– Мамо, а він… зовсім-зовсім не живий? Анітрішечки?

– Живим не можна бути трішки: або живий, або ні. А він, звичайно, не живий. Це тепер тільки опудало.

І дівчинці стало сумно. Їй не хотілося вірити, що це симпатичне крокодиленя зовсім не живе. І коли нікого не було поблизу, аби з неї не сміялися, Наталя підходила до крокодильчика і починала з ним розмовляти.

– Послухай, як тебе звати? Адже у крокодилів, напевно, також є імена. Ти не знаєш чи не хочеш мені сказати?.. А хочеш, я назву тебе Малюком? Це гарне ім’я. Хочеш?

І Наталі здалося, що очі в крокодиленяти повеселішали.

– От і добре, – зраділа дівчинка.

– Послухай, Малюк, а тобі у нас не холодно? Адже там в Африці, напевно, жарко.

І Наталя накинула на Малюка свій светр.

                     Потім мама зробила їй зауваження:

– Наталю, чому це твої речі валяються на піаніно? Що це ще за новини? Прибери негайно.

Дівчинка приклала до губ пальчик:

– Тихо, мамо, не сваріться. Це я Малюка прикрила, щоб йому не було так холодно. Уявляєте собі, як йому тут у нас після Африки?

     Мама засміялася:

– Фантазерка ти, доню.

–     Нічого не фантазерка. І чому ви, дорослі, нам, дітям, не вірите?

Перед сном Наталя підійшла до Малюка і тихенько шепнула:

– Я більше нічого не маю, навіть риби. Ти все-таки з’їж цукерку. Вона смачна.

     І дівчинка пішла спати.

             Коли вранці Наталя підійшла до Малюка, цукерки… не було. Дівчинці і в голову не прийшло, що цукерку просто могла прибрати мама.

– Ах, ти, хитрунчику. Я так і знала. Я так і думала, що ти прикидаєшся. Ти не бійся, я нікому не скажу. Це буде наша з тобою таємниця.

                              З того часу дівчинка довше затримувалася біля Малюка. Вона легенько гладила його, розмовляла з ним. А одного разу, щоправда, не без остраху, Наталя легенько поклала йому в пащу свій палець. І їй здалося… ні, не здалося. А може й здалося… що Малюк легенько притримав його зубами. Наталя відсмикнула руку і сказала:

– Ах, ти, пустун! Не можна так!

                              З того часу ніхто вже не міг переконати дівчинку, що її Малюк – всього лише опудало. Коли нікого не було поблизу, Наталя з ним розмовляла, і Малюк розумів її: іноді він посміхався, іноді був сумний-сумний, аж Наталі хотілося плакати. Тоді вона питала:

– Малюк, ти чого?

Та Малюк мовчав. Але одного разу він все-таки заговорив. Правда, це було у сні – так переконувала Наталю мама. Дорослі завжди так: ніколи не вірять у те, що відбувається з їхніми дітьми. А от Наталя вірить, що все це було насправді.

                              Того вечора мама смажила рибу. Дівчинка взяла шматочок і понесла Малюкові.

– Їж, – сказала вона, – це короп, дуже смачний. У вашій Африці, напевно, і не чули про таку рибу.

І пішла геть, бо знала, що при ній він ніколи не їстиме. А коли дівчинка лягала спати, риби біля Малюка вже не було. З’їв! Потім мама переконувала її, що рибу з’їла їхня кицька Мурка. Дорослі завжди так…

                              А коли Наталя лягла спати… Ні-ні, вона ще зовсім не спала. Вона тільки заплющила очі… І до неї підійшов Малюк. Було видно, що йому дуже незручно ходити по підлозі, адже всі знають, що крокодили плавають у воді. Але Малюк підійшов і сказав:

– А ти хочеш побачити мою африканську річку і мою маму?

– Хочу. Дуже хочу. А хіба це можливо?

                     – Так, можливо. Тільки ти мусиш стати маленькою-маленькою, ну, як, приміром…   ластівка.            

                                       – А ти?

– Я також.

– А коли ми повернемося? Я не хочу хвилювати свою маму. Так далеко вона б мене не відпустила.

– До ранку й повернемося.

               – Скажи, Малюк, а звідки ти навчився розмовляти?

– Звідки! Звідки!.. А хіба ж не ти зі мною кожного дня розмовляла? От я й навчився. Хіба ж я телепень якийсь? Та вже ходімо, а то не встигнемо.              

     Тихенько, щоб нікого не розбудити, вони вийшли на подвір’я. І тут дівчинка відчула, що вона стає зовсім маленькою і у неї виросли… крила. І вона полетіла. Спершу їй стало страшно, а потім  вона глянула на Малюка – він теж летів! І їй стало гарно і весело отак летіли над землею. Вони летіли дуже швидко. Вітер свистів у вухах. І раптом внизу в місячному світлі блиснуло море.

– Ой, море, – пискнула Наталя.

– Ні, це не море, це – океан, – радісно сказав Малюк.

– Ой, мені страшно! Я хочу до мами!

– Я теж хочу до мами! – сказав Малюк. І дівчинці здалося, що в його тоні прозвучала погроза. І їй стало лячно по-справжньому. Це вже був зовсім інший страх. Наталя й про океан забула. А що, коли ті крокодили її не відпустять додому? Отак і будуть тримати її у своїй Африці, як вони тримають у себе Малюка? А ще, чого доброго, візьмуть та й зроблять з неї опудало. І Наталя заплакала.

– Ти чого? – глянув на неї Малюк.

– Я хочу додому!

– Та ти не бійся. Ніхто тобі кривди не зробить. Ти ж була до мене доброю. Тому я й взяв тебе з собою. Я кожної ночі сюди літаю. Хіба ж тобі не цікаво побачити мою річку, мою маму?

– Цікаво. Дуже цікаво. Але, знаєш, мені соромно. За людей соромно перед твоєю мамою.

– Ну, це вже… знаєш, ми також хижаки.

               І тут дівчинка побачила широченну ріку.

– Ой, – вирвалось у Наталі чи це від здивування, чи від захоплення.

– Оце і є моя ріка, – радісно сказав Малюк. Таким щасливим дівчинка його ще ніколи не бачила.

– Ріка Ніл… А ось і моя мама.

І Наталя побачила здоровенну крокодилиху. Вражала її страшна паща.

– Ого! – тільки й спромоглася сказати дівчинка.

– Ти політай, а я трохи поплаваю. Нічого не бійся.

І Малюк опустився на воду. Він розпрямився, наче аж виріс. І поплив! Він плив легко і граційно, аж дівчинка замилувалася ним. Ось він підплив до своєї мами – і вони весело закружляли по воді, наче у якомусь незбагненному танку. В тому танку була їх мова, вони розуміли одне одного з кожного жесту, з кожного плюскоту теплої хвилі. І Наталі знову стало страшно. А що, як Малюк назавжди залишиться зі своєю мамою, а вона, Наталя, так і буде літати маленькою ластівкою над тією широченною рікою, що зветься Ніл? А ще дівчинка подумала: “А чому мені нічого не каже його мама?.. А-а, вона ж не вміє по-нашому розмовляти!  Це ж тільки Малюк вміє!”