«Промінь» 31 грудня 2003 року крапковим шрифтом.
Щастя.
Я перестала злитись на зиму.
Щастя
“Що таке щастя” – задумалась юнка.
“Що таке щастя” – задумавсь юнак.
Серце відстукує дзвінко та лунко:
Так-так, так-так.
Вітер із сонцем у піджмурки бавиться,
Заховавшись в зеленім гіллі.
Щастя – це пісня, щастя – це праця
На моїй неосяжній землі.
Щастя у зорі чарівної юнки,
В пісні, що палко співає юнак…
Серце відстукує дзвінко та лунко:
Так-так, так-так.
Щастя – це прагнути і жадати,
Щастя – любити, в тривозі ждати,
Щастя – це трепетний шум вокзалу,
Це так багато і так це мало…
Щастя у тому, як слухає юнка,
Щастя у тому, що каже юнак…
Серце відстукує дзвінко та лунко:
Так-так, так-так…
Я ПЕРЕСТАЛА ЗЛИТИСЬ НА ЗИМУ
З давніх пір любила я весну,
Неба голубого глибину,
Ніжний цвіт черемхи і бузку
І гучне зозулине “ку-ку”.
Сама не знаю я, чому
Сердилась на сніг і на зиму.
На швидкі хурделиці танки
І на гри зимові гомінкі.
Та ішли з коханим якось ми
Крізь пухнасті віхала зими.
І мені так хороше було,
Наче знов вернулося тепло.
Наче був не сніг – черемхи цвіт…
І обнять хотіла цілий світ…
І з тих пір, не знаю я чому,
Перестала злитись на зиму.
Відтоді я полюбила сніг,
Що стелився килимом до ніг.
Під швидкий хурделиці танок
Дід Мороз одяг мені вінок.
Білий-білий, чистий мов кришталь…
Ах, мені його до болю жаль,
Бо не вічний ясний дар зими,
Бо не завжди з милим разом ми.
«Повір у себе» 1- 15 грудня 2003 року.
Вертай до Львова.
Не танцюйте під Гігу.
Щоб став добрішим світ.
Що там у Львові?
Ппобачення з дощем.
Сопілкар.
Вертай до Львова
Ти так любив
наш древній Львів,
вузенькі вулички його
і прохолоду вечорів.
Ти так любив.
І все згубив…
Кудись подався у світи
і загубився там десь ти.
А Львів стоїть
серед століть…
Зорею приспані вогні
і Крушельницької пісні.
І Білозіра…
А ти не вірив.
Як ти без Львова проживеш?
Без його вулиць, його веж?..
Вертай до Львова.
Гора Замкова
і всі львів’янки чарівні,
і князь Данило на коні,
князь чи король?..
Тут стільки доль…
І всі в одну переплелись:
ті, що тепер, ті, що колись…
А Львів живе!
Старе й нове
переплелось в його житті.
Дороги грішні і святі
ведуть до Львова.
Синь вечорова…
І ритм сучасний запальний,
і дзвін бандурної струни,
і рідна мова.
Вертай до Львова.
Бо тут історія сама,
бо тут всі друзі, лиш нема
тебе одного.
Чи не одного?..
Ти повернись, як блудний син,
і на колінах попроси:
“Прости, мій Львове,
моя любове!”
І посміхнуться леви враз,
і дорогий король чи князь
протягне руку
через розлуку…
Суцвіття вуличок тісних.
Ти тут ходив, ти ріс на них…
Тут тінь казкова…
Вертай до Львова.
Не танцюйте під Гігу
“На могилі моїй посадіть молоду яворину…”
Це співає наш Гіга. Йому вже не треба й реклам.
“Я любив Вас усіх, а найбільше любив Україну”.
І я вірю його непідкупним і щирим словам.
Завмирає душа, коли чую ту пісню відому.
В ній проймає усе, — і мотив, і прекрасні слова.
Із далеких доріг повертає та пісня додому.
Все найкраще, здається, у кожному з нас ожива.
І лунає та пісня, як сповідь, проста і велична,
і той голос безгрішний, здається, до Бога летить.
В ній таке щось людське і до болю, до щему правічне,
що так хочеться жити й, здається, довіку любить.
Та буває по-іншому… Сита компанія п’яна
розкрутила ту пісню на голий, спотворений крик.
Безсоромно танцюють під нашого Гігу Степана.
Хоч би хтось зупинив, хоч би хтось урезонив той рик.
“На могилі моїй посадіть молоду яворину…”
Та яка яворина! Про неї і гадки нема.
“Я любив Вас усіх, а найбільше любив Україну”.
Хоч би хтось зупинився і витер сльозу крадькома.
І танцюють під Гігу, танцює компанія п’яна.
Не хвилюють нікого перейняті болем слова.
Та невже ми і справді онуки того Тамерлана,
що про нього і досі та пам’ять недобра жива?
І танцює орда, перевита завзяттям веселим.
І здається мені: під ногами — могили батьків.
То давайте ж, братове, ми, навіть збадьорені хмелем,
не забудемо, зрештою, хто ми насправді такі.