«Голос Лановеччини» 28 червня 1997 року.
Прозріння.
Імперію зруйновано дощенту.
Перехожим.
Яблуко.
Матусю розкажи мені про зорі.
Люблю життя сумне, ачи веселе.
Вже заросла та стежка бур’янами.
Я стою на забур’яненім подвір’ї.
Жоржини.
Прозріння
Очевидно за моє терпіння
Бог сліпій мені послав прозріння…
То нічого, що не бачать очі –
Серце в грудях б’ється і тріпоче,
Ніби пташка, піймана у сіті.
Не одна я у великім світі.
Є у мене світлобарви слова,
Є у мене пісня колискова,
Є земля, що гріє босі ноги,
Є поразки, є і перемоги.
Є і друзі, і коханий в мене,
І сини – як пагілля зелене.
Є життя, а що не бачать очі…
То не кожен має те, що хоче.
Кожен щось знаходить, щось втрачає –
Нам завжди чогось не вистачає.
Імперію зруйновано дощенту
Імперію зруйновано дощенту.
Народу гнів – історії ріка…
Вже й Леніна зняли із постаменту,
Лишилась лиш протягнута рука..
Подайте, Христа ради, незалежній
Чи пак, залежній, бо хіба ж не гріх,
Що в нас на чорноземі на безмежнім
Не родить хліб, а родить глум і сміх?
Де сором наш? Не босі і не голі,
Та все ж на четвереньках стоїмо.
З чиєїсь волі чи з лихої долі
Нажебрані окрайчики їмо?
На них зростає покоління нове,
Із нас негідний приклад беручи.
Прокиньмося, братове чи панове,
Прозріймо, за собою ведучи!
Відкриймо дітям радісну дорогу
З роси на чистій вранішній траві,
Помолимось чи сонцю, а чи Богу,
А чи людині, чесній і новій.
Благословімо доньку, а чи сина,
Пахучим хлібом з рідної ріллі,
Тоді лиш незалежна Україна
Воскресне радо на своїй землі.
Перехожим
Зітхають сумно перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
Невже їх втішити не може
Усмішка в мене на виду?
Мене питають: “Вам не гірко?”
І я кажу: “Запевне, ні”.
Турбот і справ у мене стільки,
Що плакать ніколи мені.
У мене щастя так багато,
Що, мабуть, вистачило б всім,
І я не хочу смуток втрати
У свій веселий нести дім.
У мене серце хвильно б’ється…
Я ледве втримую пісні…
То тільки вам чомусь здається,
Що страх, як боляче мені”.
То ж не зітхайте перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
В моєму серці квітнуть рожі,
Котрі не квітнуть у саду.
Яблуко
Моє серце сьогодні зігріла
Ніжна, трепетна радість, до сліз…
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочка приніс…
І бере мій палець дитина,
І показує: “Ось корінець…”
По голівці гладжу я сина
І кажу йому: “Ти молодець!”
… В мого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках…
Його бачити дуже хочу
Та несила, бо ніч в очах.
Тільки що тая ніч, мій синку!
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблучко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює,
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш,
Що усмішка твоя принесе.
Матусю, розкажи мені про зорі
Матусю, розкажи мені про зорі!
І про глибоку синь ясного неба.
Чи правда, що їх тільки бачить треба,
А чуть не можна у імлі прозорій?
А ще скажи, чому бабусі плачуть,
Коли удвох проходим ми з тобою?
Невже тому, що я зірок не бачу?..
Ти знов зітхаєш з болем та журбою…
А мені здається… А мені здається…
Коли я чую “Місячну сонату”,
То бачу, річку. зорі й нашу хату,
А серце б’ється… так нестримно б’ється.
Матусю, ти того не знаєш…
Вночі, коли всі сплять, то я… літаю…
Я чую, як співають небеса
І як на землю падає роса…
А хочеш, я про зорі заспіваю?..
***
Люблю життя, сумне, а чи веселе,
З перчинкою, і з хроном, а чи з хмелем.
Люблю його за радощі чи муки,
Люблю його за зустрічі й розлуки.
Люблю життя, невтомне і кипуче,
Наперекір усім смертям живуче.
Люблю за шум вітрів, за тиху пісню…
Лиш не було б воно без смаку, прісне.
XXX
Вже заросла та стежка бур’янами, І їх покрили вже сріблисті роси, Де лопотіло босими ногами Полатане дитинство русокосе. Я позбираю ту росу перлисту І прополю неходжені дороги, Нарву я чорнобривців і любистку І заквітчаю мамині пороги. Ніхто не вийде з маминої хати І не покличе у теплінь затишну. Понахилялись явори крислаті І виросли мого дитинства вишні. Йду по селу, чужа і всім далека, Мене з лиця не впізнають знайомі. Лиш дивиться услід сумний лелека Й запрошує до батьківського дому. Ось річечка мала жбурляє воду, Над нею верби заплелися віттям… Як добре не питаючися броду, В дитинство мандрувати з багатоліттям. Несе мені дрімота колисанку,
І кида сон у втомлені зіниці
Моє дитинство босе до світанку.
XXX
Я стою на забур’яненім подвір’ї.
Тут колись я народилась і зросла.
У якомусь нещасливому сузір’ї
Заблукала тиха зірочка моя.
Тут деревця молоді мене не знають,
Схвилювалась тільки липа престара,
Шелест я її на край землі впізнаю —
Цей найкращий символ щастя і добра.
Постаріла і знищіла рідна хата,
Та, здасться, зберегла своє тепло.
Руки добрі, працьовиті мами й тата
Залишили тут і душу, і тепло.
Я стою і вітер гладить мої коси,
Ноги чують дужу силу від землі,
Я стою, а серце квилить, серце просить,
Щоб хтось вислухав усі його жалі.
Жоржини
Де синіють гори, де цвітуть жоржини,
Де сади бентежить солов’їний дзвін,
В’ються понад річку дві вузькі стежини,
Там удвох ішли ми мріям навздогін.
Скоро знов ти пройдеш по вузьких стежинах
І побачиш річку голубу мою.
Поклонись від мене ти сумним жоржинам
І скажи, що я їх над усе люблю.
Заспівай жоржинам пісню про кохання,
Ту найкращу пісню, що співала я.
Передай жоржинам ти моє вітання
І скажи, що я вже більше не твоя.
Де синіють гори, де цвітуть жоржини,
Де сади бентежать співом солов’ї,
Так і не зійшлися дві вузькі стежини,
Розділились мрії на твої й мої.
«благовість», 29-30 жовтня 1997 рік.
Перехожим.
Виклик долі.
Котик на кухні сметанку лизав.
Казка про осінь.