1 9 9 8   РІК

10 грудня

Ідеї, добрі чи погані, приходять до мене чомусь вранці. От і сьогодні також, подумала я собі: всі, або майже всі порядні люди, вели щоденники. А я що, гірша? Чи я не поетеса, не письменниця? Навіть журналісткою була трохи (маю на увазі газету для інвалідів «Повір у себе», що трохи надрукувала моїх статей). В юності я чомусь паперу не довіряла ні своїх думок, ні вчинків. По-перше: їх міг би хтось прочитати, бо жила я або в інтернаті, або в гуртожитку, а це мені було б не дуже приємно. Та й вести щоденник – це не така проста справа, як спершу здається. По-друге: могли у моєму житті бути такі події чи вчинки, про котрі не хотілося б зізнаватися навіть собі (маю на увазі не злочини, крий Боже, а звичайно ж любов або почуття, що прирівнюються до неї). Отже, тим самим я зізнаюся, як на сповіді, що не завжди була ангелом, до чого і вас не закликаю. Тільки на сповіді  люди розкаюються в своїх гріхах, а я – ні, я лише констатую факт, що вони були. Бо, коли людина розкаюється в чомусь, то це б означало, що вона більше такого не робитиме. Такої обіцянки дати не можу, бо життя – є життя, а я – звичайна собі грішниця, з цілком людськими пристрастями і поетичною душею.

Але йдеться не про те, йдеться про щоденник. Отже, вирішила я, треба колись починати. І ще, відома істина: краще пізно, ніж ніколи. Так вирішила я – і почала. Отже, сьогодні, 10 грудня, написано, так би мовити, «замість передмови» до мого майбутнього щоденника, якщо, а це цілком ймовірно, мені не набридне ця ідея і не закину я все це дуже далеко. Але поки що такі добрі наміри у мене є, отже, – з Богом!

«СОЛОСПІВ»

Після «Повені» ми з Лайошем довго в ейфорії не перебували, на лаврах не відпочивали. Назбирувалися вірші – і треба було думати про наступну поетичну збірку. Я Лайоша не зупиняла, бо його не можна було зупинити. Це була неймовірна праця, котру Лайош добровільно взяв на себе. Це було так важко, що не кожен зрячий міг таке осилити. Це було під силу тільки моєму Лайошу.

І почав мій невтомний Лайош кропітку працю, аби вийшла в світ моя третя поетична збірка. Кудись ходив у будь-яку погоду, з кимось передруковував мої вірші, вишукував кошти. Мені не дуже й розповідав про свої невдачі, хвалився більше успіхами.

У Лайоша тепер було чимало нових проблем, з котрими він раніше не стикався. По своїй добрій волі, якщо можна так сказати, самотужки освоював ази поліграфії, щоб знати, що і як треба, аби видати мою наступну збірку, що вже жила в його задумі. Книжечка мала називатися «Солоспів» – моя власна мелодія в поетичному світі. Лайош, окрім кобзарських проблем, добровільно взяв на себе ще одну: щоб то не стало, видавати мої твори. Це було неймовірно важко, часи були складні, хоч правда і те, що вони ніколи не були простими. Лайош вірив, що все йому вдасться, – і це було головне. Йому дуже хотілося, щоб моя нова книжка чимось відрізнялася від двох попередніх. Лайошу хотілося, щоб вона мала ну хоча б кольорову обкладинку.  Я вже втомилася його умовляти і переконувати, що це дорого, що головне – аби книжка вийшла. Та, якщо вже Лайош щось надумав, то спинити його було майже не можливо.

– Ти, Тетянко, мені не заваджай. Книжки, як люди, не можуть бути схожими одна на одну. В кожної книжки має бути свій характер.

– Так це за змістом. Проти того я не заперечую.

– Але не тільки за змістом. А й візуально.

І, уявіть собі, знайшлася людина, що безкоштовно зробила кольороподіл. Словом, хтось чимось допомагав, але коштів все ще бракувало, і Лайош мав з цією книжкою ще досить мороки.

– І все-таки, Тетянко, часу обмаль. Стільки роботи, а я нічого не встигаю.

– Не говори дурниць, Лойошку. За цей час ти стільки роботи переробив.

– Мало, Тетянко, треба працювати значно інтенсивніше. Але біда в тому, що сліпому ходити самому і важче, і довше. Ото й не встигаю. Часу бракує.

Вже в друкарні моя третя поетична збірка «Солоспів». Ми з Лайошем хвилюємося страшенно. Якою вона буде? Академік Микола Мушинка написав до книжки внутрішню рецензію, що стала у книжці післямовою, бо «замість передмови» вже написала я.

А 13-го грудня до нашої хати завітав Микола Мушинка з артистом Григорієм Шумейком. Ми щиро раділи з таких гостей. А вони сиділи при столі невимушено й просто і говорили все більше про мою нову поетичну збірку, якої ще не було, але яка ось-ось мала бути. Говорили не стільки про книжку, як про її презентацію. У планах Миколи Мушинки це мала бути грандіозна презентація. У Григорія Шумейка про цю презентацію було своє уявлення, як у артиста: шоб все було красиво і урочисто. Обіцяв допомогти. Я лише посміхалася: поживемо – то й побачимо. Або хоч помріємо. А чого ж, помріяти я люблю. Але реальне життя наступало на п’яти, ставило свої реальні запитання, на які треба було відповідати, ставило проблеми, які конче треба було вирішувати. Я читала вірші, ми з Лайошем співали. Таке собі приємне спілкування, що мало б принести задоволення всім. Не знаю, як наші гості, а ми з Лайошем були надзвичайно задоволені. Не так вже й часто в нашій скромній хаті бувають такі поважні гості.