ЗІРКОВИЙ ЧАС (ПРОДОВЖЕННЯ) ТА СТОРІНКИ ЩОДЕННИКА

Життя пливе собі, пливе, а іноді й закрутить у вирі, буденному чи святочному. Коли у святочному, то це добре, це весело. А от коли у буденному… тоді й здається, ніби й небуло нічого цікавого в світі. Цієї осені десь так жили і ми попри всі наші проблеми і клопоти, підготовку до зими, переживання з приводу презентації, робота, консервування і виступи в школах. До тих виступів ми вже звикли і тут не було нічого надзвичайного – це було наше життя, наше повсякдення. Про всі не пишу – боюся набриднути терплячому читачеві. Але виступи були, і було їх немало. Тепер лише про найцікавіші. От, скажімо, вісімнадцятого жовтня ми вирушили в Ужгород. Сконтактували з Йожефом Івашковичем – і поїхали. Це ж Лайош. Він на все дивиться просто і реально: не відмовляються допомогти, то треба їхати.

Приїхали вранці, зупинилися у Йожефа Івашковича, і нарешті я познайомилася з ним і з його чудовою мамою пані Ельвірою. Я про них багато вже чула від Лайоша, а тепер і сама переконалася, що це милі і приємні люди, угорці, котрі досить затишно почували себе на Україні. Віднеслися до нас тепло і щиро. Це Йожеф Івашкович організовував нам концерти і навіть про машину подбав. Пані Ельвірі дуже сподобалася моя «Стежка від воріт», і виглядало так, що ми знайомі вже давно. Жили Івашковичі в невеличкому затишному будиночку. Отакий собі свій мікросвіт. Все тут було цікаво. Був тут, приміром, пес, котрий не гавкав, коли до них хтось приходив, і терпіти не міг, коли гості вже йшли собі від них. Тоді вже він починав сердито гавкати. Жили тут також киця і котик. Киця виглядала дуже чемною, а котик – як котик: господар, самостійний і незалежий. Якщо йому, скажімо, захотілося на вулицю, він ніколи не чекав, заким відчинять двері, а стрибав на клямку – і двері відчинялися. Зачинити їх котик, звичайно, не міг, і пані Ельвіра на нього сердилася, що тепло з хати випускає.

Виступали ми в двох угорських школах. В Ужгороді і в селі Малі Геївці (Кіш Гевц), що поблизу Ужгорода. Було цікаво. Ми ніби проводили урок живої української мови, та ще й з кобзарем-угорцем. Було цікаво не лише нам, а й угорським дітям і вчителям. В Закарпатті є такі угорські поселення, де в побуті зовсім не користуються українською мовою. Вони в тому просто не мають потреби. Всі тут знають угорську – і їм того досить. Є угорські програми і по радіо, і по телебаченню. Українська мова вивчається в школі, але для дітей вона майже як іноземна. Так що в Малих Геївцях мене навіть перекладали на угорську мову. Я почувала тут себе іноземкою. Лайош ні, він добре знав свою мову і навіть заспівав під бандуру щось з угорських пісень. От коли я пошкодувала, що так і не вивчила угорської мови, так і не взялася за те серйозно – просто недбальство якесь: чоловік угорець, а я не знаю угорської мови. Аж незручно.

Поїздка вийшла дуже стисла. Щойно вранці ми вирушили до Ужгорода, приїхали, виступили, а вже увечері були у Львові. Зірвався виступ в Ужгородському університеті, а тому заробітків особливих не було. Але затрачені гроші ми повернули, та й не все, зрештою, вимірюється грішми. Ми привезли собі гарні враження, а тепле спілкування з цікавими людьми стане для нас світлим спогадом.

 

Коли в Білозірці проходила презентація «Стежки від воріт», ми одержали не зовсім звичайне запрошення. В Білозірці на базі школи мав відбутися семінар директорів. Звичайно, в таких випадках всі переживають, це дуже відповідально. Директриса білозірської школи запросила нас виступити на тому семінарі. Це було почесне запрошення. На нас покладалися великі надії. Звичайно, ми погодилися. З радістю погодилися. Потім час від часу дзвонила Люда Максимлючка, питала, чи ми часом не передумали, чи ми таки будемо. Тепер вже мали їхати – підводити людей не годилося. А погода, як навмисне, зіпсувалася: сніг, дощ, бозна-що.

В Тернопіль добиралися електричкою. Вийшли – а під ногами вода зі снігом, снігова каша, а внизу – лід. Нам треба було перейти через базар, щоб сісти на лановецький автобус. Роздивившись добре, Пача зрозумів, що втрьох по тій хляпі ми не пройдемо. Довелося йти по черзі: спершу Пача перевів Лайоша, а потім вже мене.

Сипало сніговою крупою, котра плавала у воді під ногами. Пача, звичайно, був без шапки і в туфлях. Господи, і чому я не подивилася, в чому їде та дитина? Я вже картала себе, як тільки могла. А що толку? У мене самої чоботи протікали і ноги вже були мокрі. Визулася і напхала в чоботи газет.

Коли ми приїхали в Ланівці і вийшли з автобуса, то опинилися на чистому і сухому клаптику землі, захищеному «грибком». Пача сказав:

– Я звідси вже нікуди не йду.

Але йти було треба. На нас чекали в Білозірці. Ми не могли підвести людей. Тепер ми були білозорянами, і на нас покладалися великі надії. А зараз я знову звернуся до щоденника, до свіжих вражень. Все-таки добре, що той щоденник є.

23 листопада

……………………………………………………………………………

В Ланівці за нами виїхала машина. Люда приїхала – ото вже невтомна жінка. Приїхали до моєї Маруськи. Відігрілися горілкою. Бо інакшої ради не було. А завтра – виступ у школі перед директорами шкіл Лановеччини. Директорка школи на нас покладає велику надію. Всі переживали, чи ми приїдемо по такій погоді.

24 листопада

За ніч ще підсипало снігу. Добре, що хоч хляпи нема. Прийшли до школи. Спершу виступали діти. Вони читали мої вірші, уривки із «Стежки». Готувала їх Люда. Це було надзвичайно хвилююче. Я ледве втрималася, щоб не розплакатися. Нарешті – ми з Лайошем. Я хвилювалася, але, по-моєму, більше хвилювалися слухачі. Потім було багато теплих виступів, слів подяки. Говорили, що заздрять Білозірці, що у неї є такий літописець. Ну, це вже занадто, бо літописець з мене ніякий. Кожен, хто хоч трохи працював в Білозірці, тепер гордився тим. Було дуже добре. І Ліда виступала, і плакали лановецькі начальники, і не захотіли вже нічого обговорювати. І директриса була нами дуже задоволена, була нам вдячна. І квіти були, живі квіти взимку. Потім ми собі балювали в Людиному кабінеті, окремо від всіх: Ліда з своїм Петром, Люда і ми. Ближче познайомилися з Мартиненковою невісткою. Вона, виявляється, татарка. Дуже приємна жінка. Ми з Лідою багато згадували, навіть трохи поспівали пісні з нашого дитинства, котрих тепер не співають. Дивно, що ми їх і досі пам’ятаємо.

Але на тому наші пригоди не закінчилися.  Коли ми прийшли до Маруськи, то там вже була Галя – сестра нашого священика – жінка вже старша, хвороблива, але велика патріотка – україністка. Вона подарувала мені матеріали з історії нашої церкви і ще ряд вирізок з газет. Цікава особа. А тут приїхав Коля – внук моєї Наді. Приїхав саньми, щоб забрати нас в гості. І ми поїхали. Дістали велике задоволення не так від забави, як від поїздки.

25 листопада

Встали о четвертій. Йдемо в центр села. Там на нас має чекати машина. Машина була. Була й Люда, і Ліда, і директриса. Певно, пхали машину. Ми щасливо добралися до Лановець. Але автобуса на Львів, на який ми так надіялися, не було. Довелося добряче померзнути. Але далі було все нормально. Втомлені і задоволені, ми повернулися додому.

Подзвонила Люда. Вона переживала, бо дізналася, що автобуса на Львів в Ланівцях не було. Сьогодні Люда була в Ланівцях на нараді. Там тільки й розмови, що про нас. Всі нас чекають у своїх школах.

19 березня

Майже два місяці не бралася за щоденник. Не бралася – та й усе. То якісь родинні негаразди, то… Словом, не хотілося писати. Попри все, якась затяжна депресія. Була думка взагалі закинути той щоденник. А потім стало жаль. Словом…

Огляд подій нашого життя за останні два місяці. Найцікавіше, так би мовити. Хронології не буду дотримуватися.

Таки відбулася поїздка в Білозірку і трохи по Лановеччині. Бензин спонсорський, а машину найняли. Поїздка була прекрасна, хоча ми і дуже потомилися. По дорозі до Білозірки заїхали у Вижгородок. Там виступили в школі. Потім поїхали в Печірну. Там прекрасно нас прийняли. А директор школи – справжній поет. У нього чудові вірші, цікаві і незвичайні. Тільки після того ми поїхали в Білозірку.

Наступного дня виступали в Білозірці, в школі. Потім поїхали в Москалівку. На нас тут чекали. Сам директор зустрічав нас на вулиці. Тут зробили виступ для школярів і для села. В залі серед школярів сиділи і зовсім старенькі люди. Декотрі плакали. Біда наша в тому, що, окрім шахраїв (маю на увазі гори-циркачів), по селах ніхто не їздить.

Після виступу в школі влаштували справжній бенкет. Тут вже і Оля Парасина (сусідка моєї Марусі) доклала рук. Вона тут працює. У Москалівці голова родом з Білозірки, так що нам виділив трохи продуктів. Решту завантажили в Білозірці. Так що додому їхали не порожніми. Виїжджали третього дня. За планом був виступ в Іванківцях, а вже потім в Ланівцях, в училищі. Та виступ наш відбувся не в училищі, а в Лановецькому міському будинку кульутри. Встигли запросити і пресу, і радіо, і райдержадміністрацію. Після виступу обідали в барі, вже не знаю, за чий рахунок: чи господаря бару, чи адміністрації. Пообідали смачно – в Ланівцях готувати вміють. А вже потім – на Львів. Добре, що шофер невередливий попався. Ми задоволені: і продукти привезли, і книжок досить продали, і моральне задоволення від спілкування з людьми одержали. Люда Максимлючка все-таки керувала організацією наших виступів. А що продюсер Лайош Молнар – це і так зрозуміло.

………………………………………………………………………………

Мали багато виступів, і цікавих, і не дуже. До цікавих належить виступ в інституті регіональних досліджень. Люди надзвичайно тепло нас прийняли. Там ректор – пан Долішній, той, що «Стежку» з Ужгорода привозив.

До цікавих виступів можна віднести і виступ у Трускавці, у санаторії «Весна». А ще на Пустомитівській птахофабриці. Виступ нам вдався. А головне – директор – дуже ерудована людина, знається в літературі. Після виступу сиділи в його кабінеті за кавою і не тільки за ковою. Його секретарка сказала, що й сама планувала поїхати за кордон, а після вірша «Роксолани чи Насті…» не поїде. Ну. Не знаю… А може й злукавила. Думаю, що зв’язок з птахофабрикою триватиме. Приїхали ми додому машиною і були від того дуже задоволені.

………………………………………………………………………………

А ще виступали в Богдана Ривака, на саме восьме березня. Попросив виступити, а відмовлятися не хотілося: нас там не чули, а люди наші, сліпі. Чомусь найщиріше нас сприйняв Костя Латипов, особливо пісню «Ой, ти, дівчино, ой ти». Ми її два рази співали під бандуру, а потім ще раз – під баян. Костя сказав: «Ця пісня, така гарна, весела, життєстверджуюча. Але чому вона витискає слези?»

………………………………………………………………………………

Далеко не всі виступи я фіксую у своєму щоденнику, лише деякі. У Лайошевих записниках зафіксовано всі. Скільки вже їх? Я не веду підрахунку, бо це не в моєму стилі. Але впевнена, що вони таки щось дають. Вірю, що наші виступи не проходять безслідно, а залишають в людських серцях любов до української пісні чи принаймні зацікавленість нею.