І снуються спогади. Не спогади, а лише тіні від них. Бо спогади пригасли, почасти відійшли в небуття з тими людьми, що тоді ще жили, а тепер і самі стали спогадами чи тінню від них. З тих спогадів виринають страшні роки, перемежовані стріляниною і смертю.

Ніч на сільському цвинтарі. Тут  повно людей, особливо молоді. Дівчата і хлопці прийшли провести в останній путь п’ятеро загиблих хлопців-бандерівців. В селі стояв гарнізон. Тим, хто прийшов, загрожувала небезпека. Могла початися облава, їх всіх могли просто розстріляти. Причина була: а чого прийшли? Та ніхто чомусь про те не думав. Чи боялися? Може дехто і мав страх, але про те не казав нічого. Зараз не до страху було. Ховали загиблих. Чи героїв? Тоді про те також ніхто не думав. То найперше були хлопці, котрих вони знали, їхні друзі, а може в котрого й дівчина була. А певно, що була. І не в одного. Бо ж молоді були, як рута, а гарні ж… І от лежать… Правилося в капличці на цвинтарі. Священик теж ризикував, та він чесно виконував свій обов’язок. Співали тихо. Плакали. Домовин не було. Була яма, в ній щось там покладено, а потім постелено рядна – матері принесли. Поклали їх поряд, всіх п’ятьох, накрили ряднами, котрі мали їх зігрівати в сирій рідній землі. І виросла могила. Спільна для п’ятьох. Друзі по боротьбі теж тут стояли. Вони заспівали «Ще не вмерла Україна» і вистрілили, віддаючи честь і славу героям. Прокинувся схарапуджений гарнізон і почалася безтямна панічна стрілянина. Всі присутні розбіглися в різні боки. Кожен намагався якнайскоріше потрапити до свого дому.

Білозірко, Білозірко,

А де ж твоїх синів стілько?

Плачуть матері та сестри,

Бо не можуть болю знести.

Де поховані ви, повстанські поети та співці? Адже ваші пісні живуть і досі. Їх співають, їх пам’ятають. А де ваші сліди? Де ваші могили? Адже ви були. Ви є. В тих повстанських піснях. Нехай навіть безіменні. Слава героям! Слава вам!

І мимоволі виникає запитання:

– А чи тепер пішли б? Отак серед ночі, на цвинтар, попри заборону, наражаючись на небезпеку? Чи пішли б?

І відповідь:

– Ні.

Або

– Дуже мало знайшлося б таких.

На жаль, мушу з тим погодитися. Не хочу, та мушу. Збайдужів наш люд. На жаль… Мало серед нас українців, справжніх патріотів. Хоча говорити всі ми добре вміємо. Навчилися… Життя, скажете таке? А хіба в той час жили краще? Ні, краще не жили, бо й хліб не завжди був на столі. Я й досі не можу збагнути, що тоді керувало людьми і що тепер керує. Того, мабуть, я вже й не зможу осмислити. Так і не зможу. Ніколи.

 

ЩО РОБИТИ З КАЗКАМИ

Книжечка для дітей «Ой, хто, хто Миколая любить» – це був мій задум. Власне, нового тут нічого не було, окрім «Подарунок для святого Миколая». Просто я тематично об’єднала все, що в мене було про святого Миколая, включивши і віршовану казку, і сценарій. Думалося, що ця книжечка вийде з найменшими затратами. Але так не сталося. Лайош вирішив видати її через видавництво «Каменяр». Книжечка була зроблена фахово, та це потягнуло відповідні затрати. Дмитро Сапіга добре покерував виданням тієї книжечки. Вона вдалася. Вийшла гарна, але, на жаль, дорога. Мій Льоня дуже схвально про неї відгукнувся.

– Знаєш, мамо, такої гарної книжки в тебе ще не було.

Це прекрасно, але спонсорів у нас нема, своїх коштів також. А з друкарнею розраховуватися треба. Отже, книжку треба розвозити по школах. От і почухаєш потилицю. Багато було хвилювань, переживань, а головне те, що до свята Миколая залишалося мало часу.

– Пізно ми зворохобилися з тією книжкою, – бідкався Лайош. – Треба було раніше. Тоді я б її всю продав.

– Ну… Є, як є.

– Цей твій проект невдалий.

– Я б так не сказала. Тільки мабуть не треба було робити через видавництво «Каменяр».

– Тобі ж сказали, що книжка гарна. Чого ще?

– Гарна, але дорога.

– Тепер дешевого нема нічого.

– І все-таки «Каменяр» – це дуже дорого.

– Тобі не вгодиш. Я стараюся, а тобі все не так.

– Все так, Лойошку, але… Сам знаєш, про що я.

Хвилювання і непевність тривали доти, доки ми не розрахувалися з друкарнею. Книжка потрохи продавалася, але, якщо врахувати транспортні затрати, то ця книжка нам особливого прибутку не принесла. Отак. То чи є сенс видавати книжки?

– Ну… Не завжди ж так виходить. Буває й по-іншому. Просто зараз все катастрофічно подорожчало. Значить, треба книжки продавати дорожче.

– А хто ж ті книжки тоді купуватиме?

– Ну… Треба старатися, щоб купували. З нас погані реалізатори.

– Просто ми не можемо конкурувати з видавництвами. Вони потужні. А ми що?

– То що тепер? Зовсім не видавати книжок? Але ж вони пишуться – значить, їх треба видавати.

– Але ж не можемо ми видавати книжки у збиток собі.

– Не можемо. А видавати однак треба. Шкода, що я сліпий. Я б…

– Що про те, Лойошку, говорити? Треба виходити з того, що є.

– От я й виходжу. Видаю, як можу. А тобі не вгодиш.

– Давай не будемо сваритися.

– Давай не будемо. Але книжки видавати треба. І чому нам так все тяжко дається? А може всім тяжко? Ну, у кого є гроші, тому легше. Можна сказати, що у того взагалі ніяких проблем. Маєш гроші – видавай, що хочеш, чи треба воно, чи не треба.

Лайош робить колосальну справу: видає мої книжки, а потім ще їх реалізує. Якби комусь сказати, що це робить сліпий чоловік, ніхто б не повірив. Важко в таке повірити. А я ще на нього часом… Невдячна авторка. Лайош інколи мені так і каже. А я що? Пишу собі далі, не думаючи, чи будуть ті книжки виходити, чи ні. Пишу, бо така вже моя доля.

З друкарнею ми вже розрахувалися, а книжки ще подекуди продаються. Вони людям подобаються. Просто наш читач ще не звик до дорожчої книжки. А чекати, доки звикне, ми не маємо часу. А тому…

– А тому треба думати, що робити з казками, з тими, що вже написані, і з тими, що ти ще напишеш. Що робити – це зрозуміло – видавати. А от як? Як здешевити книжку і де взяти кошти?

– Ой, Лойошку. Мені інколи страшно стає, коли ми винні друкарні стільки грошей.

– Ти… Ти про те не думай. Якщо пан Мирослав про те не думає, бо він знає, що ми розрахуємося, то чого тобі тим журитися?

– А я однак журюся.

– То й журися, як тобі нічого робити. Це моя журба. Казав тобі. Головне – ти пиши. Хоча і справді, видавати книжки стає все важче. Все дорожчає. Ми не можемо конкурувати з потужними видавництвами.

– Добре й так, що ми ще й досі тримаємося на плаву.

– Тримаємось. А от що буде далі – важко сказати. Спасибі добрим людям, вчителям шкіл, що безкорисливо допомагають з реалізацією книжок. Бо інакше я й не уявляю, що б ми робили.

– Не видавали б нічого – от і все.

– Може й так.

Замовк Лайош, задумався. Важко йому, я знаю. Але зупинити його, нестримного і настирливого, не може ніщо і ніхто, навіть я.

 

Шкода казок. Вони лежать собі, а десь діти на них чекають. Цього разу ми вирішили об’єднати казки для найменшеньких. За такими казками часто питають мами та бабусі. Розумію, що це мають бути цікаві казки, а ще й гарні кольорові малюнки. Книжечка мала бути не дуже велика, мала вмістити шість казок і оповідок. Скомпонували. Ілюструвала Марія Василенька, бо фахові художниці так подорожчали, що до них простій людині і не доступитися. Поткнулися в друкарню – а там все так подорожчало, що та книжка буде золота. А хто ж її тоді у нас купить?

– Що будемо робити? – питає Лайош.

– Не знаю, – кажу я.

– Таку книжку видавати не можна. Ми не потягнемо. А потім… Як ми її реалізуємо?

– Це зрозуміло, – сердиться Лайош. – Ти скажи, що робити.

Знайшов у кого питати. Хіба ж я знаю?

– Давай якісь казки вилучимо. Книжка буде менша, отже, буде дешевша.

Мені вже було якось однаково, що вилучати. Я була розчавлена тими цінами і нашим безгрошів’ям. Все дорожчає: і художники, і папір, і друкарські послуги. Тільки труд автора нічого не коштує. І всім до того байдуже – хочеш – пиши, хочеш – не пиши. Хотілося плакати. Я не була в стані ні про що думати. А Лайош щось говорить, говорить. Я його майже не слухаю. Мені треба час, щоб я нарешті прийшла до тями.

Книжку компонуємо по-іншому, дещо вилучаємо. Все. Отак, здається, буде добре. Та мені чомусь не легшає: тупий біль пронизує  всю мене. Якась образа. Образа на кого? Не знаю. Тільки вона гірка. А ще думка: невже в Україні не треба моя творчість? А може й не треба. І сумно посміхаюся сама до себе:

– Значить, я справжня поетеса і письменниця. Бо таким чомусь у всі часи та епохи було важко. А мені – тим паче, бо я сліпа… Нікому ж не розкажеш, скільки мені треба сил і коштів, щоб все це набрати на комп’ютері, а потім вичитати. Ну-ну, – кажу сама собі, – не розкисай. Нюні розпустила. На що це схоже? Пригадай, як вчилася в університеті. Ні підручників, ні аудіозаписів, ні інтернету. Послуги читця…

Правда, це вже ні на що не схоже. Я аж ніяк не збиралася на щось скаржитися, нарікати на свою долю. Це просто мене вже дістав той прагматичний світ. Он як заговорила. Цілком по-сучасному. Говорити навчилася. А виживати? Не зовсім. Глузую сама з себе. Якби то допомагало.

Потім Лайош старанно вичитує ті казки за допомогою «розмовлялки», що є в комп’ютері, – озвучена програма для сліпих.

– От… Тепер вже можна нести на фірму. Нехай форматують, нехай готують до друку.

Заніс на фірму. Байдужа дівчина байдуже поставилася до тієї роботи. А що їй? Якась там книжечка. Це робота дрібна.

– Тепер нехай ваш редактор попрацює.

Який редактор? Як ти їй поясниш, що нема у нас ніякого редактора, і коректора нема, бо на видавництво потрібні гроші, яких у нас теж чомусь нема. Ми, двоє сліпих людей, самі робимо ті книжки. Я в ті комп’ютерні програми не дуже вникаю, я далека від тих реалій. Це сфера діяльності мого Лайоша. Він мені пояснив, що та дівчина з фірми не хотіла чи не вміла працювати з книжкою в тій програмі, в якій та книжка була набрана. Щоб не морочитися, вона набрала ту книжку в іншій програмі. От і все. Всі наші вичитки пішли коту під хвіст. А це ж такий колосальний труд як для нас. Кому ти що поясниш? Дівчина та наробила безліч помилок. Що робити? Вичитувати знову? А сили? А гроші? А час? Кого це цікавить? Я така, що вже закинула б все це до бісової матері – та й з кінцями. Добре, що Лайош не такий.

– А-а, нехай пропадає той варіант. Заплатимо, скільки там треба, а вичитаний варіант віддам в інші руки. Так нам дешевше обійдеться.

Так і зробив. Тепер вже книжечка в друкарні. Книжечка казок та оповідок – «Кому – казати, а кому – слухати». Лайош спершу хотів щось таке казати проти тієї назви, а потім махнув рукою: мовляв, нехай буде. Так і залишилася така назва, трохи химерна, трохи якась неоковирна, але нехай вже буде, як є. Я втомилася вже щось міняти і видумувати. Мене вже дорешти розчавив той прагматичний світ.

І книжка вийшла. З обладинки дивиться симпатична жабка з бантиками. Вона підбадьорює авторку тієї книжки, та авторці однак сумно. Трішки повеселішало, коли Сашко сказав, що книжку стала читати Юля. Це добре. Хоч відразу всю книжку вона не осилить, та хоч щось. Нехай звикає читати.

– А що робити з іншими казками, котрі мали увійти в ту книжку? – питає Лайош.

– Не знаю, – сумно, а може навіть байдуже кажу я. – Нічого не робити. Нехай лежать.

– Ні, це не годиться. З решти казок треба зробити ще одну книжку. Так ми одуримо долю.

– Долю чи самих себе?

– Ну… Так ніби дешевше. Розіб’ємо ціну на дві книжки.

– Лойошку, але ж ми ще за «жабу» з друкарнею не розрахувалися.

– Розрахуємося, Тетянко. За все розрахуємося.

– Ні, Лойошку, я проти. Не можемо ми залазити в такі шалені борги.

– Та виліземо ми, Тетянко.

– Ні, розрахуємося за «жабу» – тоді будемо далі про щось думати.

– А за цей час все знову подорожчає.

– Той будемо без тієї книжки. Хай їй грець!

– Ну що за авторка така? – Лайош посміхається. – Її хочуть видавати, а вона не хоче, пручається. Малюнки ж є. Треба тільки до «кухлика» щось намалювати.

– А обкладинку?

– І обкладинку. Нехай малює Василенька. Ти тільки ще не сказала, як книжка має називатися.

– Не знаю. Мені однаково.

– Тетяно, – Лайош сердиться. А я й справді не знаю, як та книжка має називатися. Та Лайош чекає. І я кажу перше, що приходить мені до голови:

– «Кому казку, а кому – бубликів в’язку».

Бачу, що Лайошу така назва щось не дуже.

– Якась така назва… А якось коротше не можна?

– Не знаю. Нічого не приходить до голови.

– Ну добре. Нехай буде так. А вступ напишеш?

– Та щось напишу.

– Тільки не тягни, я тебе прошу, як ти це вмієш.

Мовчу, бо знаю, що не напишу я той вступ ні завтра, ні після завтра. Але колись я його неодмінно напишу. Лайоша моє мовчання насторожило.

– Написати треба вже. Книжка має вийти якнайскорше, щоб я ще встиг розвезти її по школах. Вже й так пізно. Навчальний рік закінчується.

І я пишу вступ. Якщо чесно, то пишу без настрою, без душі. Але треба. Не може ж книжка вийти без анотації, а ще й без вступу. Не дуже вникаю, що там намальовано. Якась я збайдужіла і холодна, наче це не моя книжка має вийти у світ. Настрою нема, грошей нема, а книжка виходить.

І вийшла. А я не знаю, чи добре намалювала Василенька. Наді мною тяжіє те, що ми ще не розрахувалися з друкарнею. Це мене гнітить. От розрахуємося – тоді може й я повеселішаю, порадію за свою книжку. Але це ще буде не скоро. Аж коли почнеться новий навчальний рік, коли книжки розвезе Лайош по школах, коли вчителі допоможуть ті книжки продати. Отоді.

– Знаєш, Тетянко, я вже не знаю, куди ті книжки розвозити. Ми вже всю Львівщину твоїми казками наводнили.

– Зате їх в бібліотеках нема, – сумно зауважую я. – Нічого, Лойошку. Діти ростуть. Одні дорослішають, підростають інші, – невпевнено кажу я. Бідний мій Лойошку! Скільки ж ти маєш проблем і клопотів з тією поетесою, письменницею і казкаркою, тобто зі мною. Не каїться Лайош. Щось там ворожить, аби видати нову поетичну збірку. А що я? Та пишу.

А тут чую по радіо: письменники за прилавком – продають свої книжки. Дивина! Та я вже, дорогі мої, давно за прилавком, власне, за столиком на сцені після наших концертів та й на Форумі видавців. Тільки мені значно складніше: я своїх книжок сама продавати не можу, бо я сліпа. Та книжки якось продаються, розходяться між людьми. Ого! Скільки вже їх розійшлося.

– Однак… Я не знаю, Тетянко, що робити з іншими твоїми казками, – журиться мій Лайош. – У тебе ж їх стільки.

– Нехай лежать, Лойошку, – кажу я. Бо й справді не знаю, що з ними робити, з тими казками, котрі вже написані, і з тими, котрі ще, я вірю, колись напишуться. Нехай лежать до кращих часів. Зараз не до них. А коли вони настануть, ті кращі часи? І чи настануть колись? Треба вірити, що так. А чи доживу ще я до тих кращих часів? Того не знаю. На таку сумну ноту я зійшла, так і не придумавши, що робити з казками. Час підкаже, придумає, що з ними робити. А може ще скорше придумає мій невгамовний Лайош.