«Шлемо привіт вам зі Львова: і Лайош, і я, і наша вся родина.

Дорогий пане Миколо, дуже шкодуємо, що так і не зустрілися з вами. Того дня у нас був виїзний концерт, який не можна було відмінити. Та й звідки ж нам було знати, що ви лише на один день? Це просто не припустимо – не бачитися з нами вже стільки часу.

Щиро дякуємо вам за підтримку: і моральну, і матеріальну.

Ще перед Великоднем у нас вийшла книжка «Дума про час». Про Михайла Барана. Його ви знаєте. Книжка написана з розповідей пана Михайла. Цю книжку я плекала кілька років. Почала вже її писати, а в Михайла Барана на той час померла його сестра, котру він так любив, і йому було не до книжки. Так я закинула своє писання на роки. А в цьому році Михайлу Барану виповнилося 75 років. З такої нагоди 4 травня в залі львівської філармонії відбулася урочиста академія. Я була щаслива, що таки встигла зі своєю книжкою. «Дума про час»… Хочу вірити, що назву я вибрала вдало.

По-всякому можна ставитися до Михайла Барана. Є у нього і друзі, і недоброзичливці. Але це історія нашої культури. Стільки молоді посадити на сцені з бандурами! Та ще в які роки! А його спілкування з кобзарями! Вірю, що та книжка поцінується людьми, якщо не тепер, то колись. Книжка вийшла без спонсорів. Ми вклали в неї свої кошти, хоча й розуміли, що не швидко ті кошти нам повернуться, бо такі книжки швидко не продаються. Однак я щаслива, що ця книжка вийшла, і вдячна Лайошу, що він не пішов супроти мене і моєї далеко не комерційної музи.

Надсилаємо вам цю книжку, аби ви могли потішитися разом з нами.

Життя у нас ніби й не міняється, але й не на місці: концертуємо, працюю з друкаркою, готуємо книжки, бо написаного значно більше, ніж вдається видати. Зараз вичитуємо поетичну збірку «Зачароване коло» і невеличку книжечку для дітей «Казки з моря». Пора братися за третю частину «Поклонюся землі» – «В той широкий світ», котра вже написана. Та аж лячно за неї братися: потрібно багато коштів. Однак треба. Треба робити, що вдасться, щоб більше встигнути, бо я вже й не молоденька. Ні, ні, я ще зовсім нічого, особливо в гарному оточенні. Та все ж… Надто пізно увійшла я в літературу. Ну, це реалії: і нема на те ради.

А поки що бувайте всі здорові! До побачення! Цілуємо вас з Магдою – вдячні ваші – Лайош і Тетяна».

 

СУМНИЙ ЕПІЛОГ

І Микола Мушинка таки відгукнувся на «Думу про час», тепло і щиро, як вміє тільки він. Писав, що йому здавалося, ніби перед ним проходив дивовижний фільм про життя родини Михайла Барана. Схвилювала книжка і учасників капел і ансамблів, якими колись керував Михайло Баран. Під його орудою долучилися вони до української пісні, а декотрі таки стали професійними бандуристками. Михало Баран продовжував мені дзвонити, а ми з Лайошем – йому.

– Я вже звик з вами довго розмовляти. Тепер вже не можу: чогось наче бракує, коли ми не поговоримо, – щиро зізнавався пан Михайло.

– Ви тільки копистку далеко ховайте, аби пані Зоня часом її не взяла до нас.

Сміємося на обох кінцях дроту.

– Ви знаєте, а мій онук ніколи не бачив копистку, – каже пан Михайло. – До недавна він не знав, що це таке. Довелося йому показати.

– На практиці?

– Та ні, він у мене хороший. Всі мої п’ятеро онуків, слава Богу, вдалися добрими дітьми.

– Тому й не знають, що таке копистка.

– Так, теперішні діти того не знають. А ми колись знали.

А ще Михайло Баран зізнався, що вже вкотре перечитував «Думу про час».

– Я тримаю її в руках – і від неї йде тепло, – сказав пан Михайло.

– Тому, що щиро вона писалася.

– Я знаю.

З Лайошем вони розмовляли собі, як два побратими.

– Пугу!Пугу!

– Козак з лугу!

Таким було їхнє привітання. А вже потім розмови, розмови. Про кобзарів, про кобзарське мистецтво, про минуле, про сучасне… Гай-гай! Скільки тих розмов.

Минав час. Хворів Михайло Баран. Лежав у лікарні. І ми переживали за його здоров’я, бо все було дуже складно – серце.

Але ось він знову вдома, і ми чуємо його ще слабкий, але збадьорений голос:

– Пугу!Пугу!

Радіємо. Бо за час написання книжки зріднилися з Михайлом Бараном і з його доброю затишною оселею.

– Дивіться ж мені, – казала я. – А то ми з Зонею візьмемо до вас кожна по копистці.

– Ой, – сміявся пан Михайло. – Я вже так боюся тієї копистки.

І вже серйозно просила:

– Бережіть себе, пане Михайле. Вже менше вникайте у всі громадські справи. Знаю, що це важко, бо ви звикли бути активним, але так треба.

Пан Михайло обіцяв, але було зрозуміло, що це тільки так, на словах. У нього роїлося ще стільки задумів. Неодмінно хотілося йому зібрати кобзарів і бандуристів, щоб вшанувати пам’ять Миколи Чорного-Досінчука.

 

На львівське радіо прийшов Лайош зі своєю лірою. Передачу зробила Олена Онуфрів. Гарна була передача. І перший, хто привітав Лайоша, був Михайло Баран.

– Ми з Зонею так тішилися, аж гопкали об стелю ногами.

Зима. Йдеться до Різдва. А на Різдво пан Михайло нам чомусь не подзвонив.

– Щось пан Михайло нам не дзвонить, – дивувалися ми.

– Дивно. Він завжди любить вітати зі святами. У нього завжди знайдеться привітання у віршах.

– Та може зібралися родиною та й заклопотався.

– Хоч би не захворів.

У свята ми вже його не турбували, а 10 січня таки зателефонували.

– Та я вже цього року нікому на свята не дзвонив, – сказав пан Михайло якось трохи сумно.

– А чого так?

– Та, знаєте, на свята повинен вітати здоровий чоловік, а я все-таки хворий. То я й не дзвонив.

Так ось воно що!.. І стиснулося серце.

– А мені «Дзвінга» таке свято влаштувала, – розчулено оповідав пан Михайло. – Прийшли до мене колядувати. Та такі вже гарні дівчата! Та так гарно повбирані! А як вони колядували! Як віншували! Я аж заплакав. Знаєте, молодість згадалася. І мої капели.

І я подумки дякую «Дзвінзі», тій прекрасній капелі бандуристок, і Богдану Баличу. Бо це він, очевидно, повів дівчат до Михайла Барана, щоб йому заколядувати. І добре зробив, що повів.

А 15 січня… Ні, краще я звернуся до свого щоденника, до записів, зроблених в той час.

 

15 січня

Сьогодні нас приголомшила сумна звістка: помер Михайло Баран. Нам подзвонив його син Тарас. Це страшно. Знали, що він хворий, але надія була, що ще трохи проживе. Ще недавно ми з ним розмовляли, жартували. І от його нема. Ми з Лайошем сиділи ошелешені і пригнічені. Ні говорити, ні щось робити не хотілося. Це завжди вражає. До цього не можна звикнути. Особливо, коли людину добре знаєш. Ще так недавно Михайло Баран тішився, що йому заколядувала «Дзвінга». І от його нема. У нього ще було стільки планів: видати книжку про кобзарів, дитячу книжечку з віршами… Синам не до того: у них свої плани, свої проблеми. А Михайло Баран вже не зможе. Ніколи не зможе. Що б там хто не казав, а він таки зробив багато. Стільки молоді посадити на сцені з бандурами!

– Як там вони грали, – каже дехто з недоброзичливців Михайла Барана. Я не знаю, як вони грали. Чути мені їх не довелося. Але долучити в ті роки стількох людей до бандури і до української пісні – як на мене, це дуже багато. Та що про те говорити? Я написала про те у своїй «Думі про час».

 

16 січня

Ми з Сашком прийшли трохи посидіти біля Михайла Барана. Колядували старенькі жінки. Я не могла колядувати. Мені захотілося написати вірш – щось щемке і гарне. Адже пан Михайло так любив писати всім привітання: чи з святами, чи з уродинами. Прийшла додому і написала…

А все-таки треба було, щоб Лайош прийшов з бандурою та й поспівав йому на останок. Але ми закоплексовані: а як сприймуть? А що подумають…

«Світлій пам’яті Михайла Барана»:

Коли вмирає бандурист,

Бандура сплакана сумує.

Її життя втрачає зміст,

І цілий світ для неї всує.

І в спогадах її зрина:

Потужний голос, руки вправні

І ті пісні, прадавні, славні…

Нема Михайла Барана.

Він жив з людьми і для людей.

Лишив синів, лишив дружину

І море задумів-ідей

І ліг спочити на хвилину…

Холодна вічність і німа

Глибин своїх не відкриває.

Він був – і вже його нема.

Його ще голос тут витає

І слово-жарт, і щирий сміх…

І от замовк, замовк для всіх…

Та промовляє до дружини

І до обох синів своїх.

Він каже: «Я вас так любив…

Себе нічим я не зганьбив.

Я чесно жив. Що міг, робив,

Щоб не вмирала наша пісня.

Сини мої, прийміть її

І доспівайте вже без мене.

А як Господь мені дозволить,

То й я свій голос долучу,

Нечутний голос. Прощавайте!

У тому суєтному світі

Мене і пісню пам’ятайте.

Я вас любив. Моя дружино,

Весілля наше золоте

Ти відсвяткуєш вже без мене.

І не картай мене за те.

Від нас нічого не залежить.

Ти не сумуй, моя єдина,

В житті жили ми, як належить.

Лишаю вам свою любов,

І пісню, і свою бандуру,

Свою гетьманську булаву.

Мене нема, та я живу.

Я з вами помислом і духом».

Що ж, хай земля вам буде пухом.

Для нас настане завтра ранок.

Для вас – лиш тиша безгомінна.

Від нас – молитва і пошана,

І пам’ять… Вічна і нетлінна.