2 лютого
Впритул засіли за «Думу про час» – книжку про Михайла Барана. Але потрібно з кимось працювати, а в нас з Ірою є ще й офіційна робота. Тому книжка напевно не вийде до сімдесятип’ятиріччя Михайла Барана. Але я надіюся, що вона колись-таки вийде. Хочеться в те вірити.
14 березня
Нічого не писалося, навіть щоденник. А треба вже закінчувати книжку про Михайла Барана, бо Лайош мені вже наступає на п’яти. В нього вже все готове: і набрано, й відскановано. А мені не пишеться. Ще якийсь там один чи два розділи залишилося написати, а не пишеться, хоч ти плач.
27 березня
Кипить робота над «Думою про час». Аби вже дочекатися її виходу. М.Баран і відзначення свого ювілею відклав до провідної неділі, тобто до 4 травня.
28 березня
Останні штрихи роботи над «Думою про час». Вже дуже хочеться, щоб вона пішла в друк. Я вже Іру зовсім замучила. Іноді працюємо по шість годин. А в нормальному режимі ми працюємо лише по три години. Я не люблю таку роботу. Це суцільні вичитки і вишукування помилок. Але й те мусимо робити. Бо ні на кого надіятися не можемо. Мусимо самі. Добре, що Іра сприймає все нормально, з усім мириться, виконує обов’язки і друкарки, і читця, і коректора.
29 березня
Дописую ще один розділ до «Думи про час». А потім захотілося ще про пані Софію написати – про дружину пана Михайла, про її вишивки. А Лайош приспішує, бо книжка вже має йти у друк. Він правий: до ювілею мусимо встигнути. І я також права, бо хочу написати так, як хочу, як мені на душу лягає. Не правий тільки пан Михайло, що так довго тягнув з матеріалами. Але що вже зробиш. Я втомилася. Та Лайош тут мені нові думки підкидає. Ну вже той Лайош! Вулкан енергії. Але про те потім. Дай мені, Боже, ту книжку щасливо закінчити. Аби тільки вона вдалася. Поки що ні про що більше думати не можу.
30 березня
Перевели годинники – і наробили, як завжди, багато плутанини. А у нас «Дума про час» йде до завершення. Маємо суцільний галоп. Всі наші розмови і помисли – про цю книжку. Треба встигнути до провідної неділі, тобто до 4 травня, бо саме тоді відзначає пан Михайло свій ювілей, своє 75-тиріччя. Ювілей у нього раніше, але він відклав до тепла, а може, щоб вже вийшла книжка. Почуваюся втомленою. Дуже хочу, щоб та книжка нарешті вийшла. Тільки тоді зітхну з полегкістю.
6 квітня
Все. Здається, з «Думою про час» нарешті вже все. Тепер – на плівку і до друку. Слава Богу, впоралися. Аби тільки добре вдалася. І щоб встигли її надрукувати до ювілею.
25 квітня
Передсвяткові приготування. Печу паски і переживаю, аби вдалися. А тут книжку привезли – «Думу про час». Вона таки вийшла. Перед самим Великоднем. Народилася, як народжуються всі книжки. І ми тримали її в руках, а пан Михайло з нетерпінням чекав, доки ми її йому привеземо. Він хвилювався. Я його розумію: йому дуже хотілося потримати вже її в руках – книжку про себе. Певно, завтра й завеземо. З Богом! Чекаймо Великодня.
Ми привезли Михайлу Барану цю книжку додому у Великодну суботу. Сашко, Лайош і я. Взяли таксі і завезли йому трохи книжок, аби мав що роздавати. Пані Софія клопоталася по господарству, як завжди клопочеться господиня перед Великоднем. А пан Михайло хвилювався, беручи до рук книжку – книжку про себе, «Думу про час». Руки йому тремтіли. Був стриманий, але не важко було зрозуміти, що був щасливий. Ми з Лайошем – також. Як добре принести комусь в дім радість. Тут-таки пан Михайло став читати кінець розділу «Софіїне свято» і «Післямову». Якось за останній час постарів пан Михайло, відчутно постарів. Добре, що ми його трохи потішили. Наступного року у них з Софією золоте весілля. О, пані Зоня – це жінка, віддана чоловікові і родині. Пошли їм, Боже, здоров’я і радості. А нам – аби щасливо продалася книжка, бо інакше ми з Лайошем сядемо в кальошу. Нам ту книжку зробили в кредит, і, якщо вона не продасться, ми будемо погашати той кредит своїми коштами. Ну, та вже якось буде. Дівка не без щастя, козак не без долі. Аби здоров’я. Головне, що книжка вийшла. Це був наш задум.
Ми знали, що, коли вийдемо з хати, подружжя схилиться над книжкою. Вони будуть розглядати кожну фотографію і згадуватимуть, згадуватимуть… Бо ж то їхнє життя. З роси вам і з води, люди добрі!
27 квітня
Христос воскрес! Воістину воскрес! Великдень.
………………………………………………………………………………
До нас зателефонував Михайло Баран. Він сказав, що «Дума про час» в його родині дістала високу оцінку. Пан Михайло вже мріє про наступну книжку. А в нас з Лайошем поки що своя мрія: погасити кредит за «Думу про час». Біда Лайошу з тією жінкою-письменницею. Та ще коли від її книжок замість прибутків самі тільки збитки. Мусить бідний терпіти.
Ні, що не кажіть, а Лайош у мене таки добрий чоловік. Він, практичний і поміркований, людина здорового глузду, пішов на поводу у моєї музи. Ми видали «Думу про час», накладом в 1000 примірників. І все це без спонсорів, у кредит. Розрахунок був тільки на те, що книжка добре продасться під час святкування ювілею. Але могла й не продатися. І ми це знали. Чекали і хвилювалися.
3 травня
І чого та природа з нами тільки не витворяє! А таке, як сьогодні… Старші люди кажуть, що такого не пам’ятають. Град. Страшний град. Як картоплі. А про менші і не казати. Він лежав суцільним товстим шаром на нашому балконі. Думала, що поб’є нам вікна. Бог милував. А по інших місцях наробило чимало біди. Там пронісся смерч з градом, то подекуди і дахи позривало, і людей покалічило. Нехай Бог боронить від такого.
Урочиста академія відбувалася 4 травня в залі львівської філармонії. Ми хвилювалися вже з самого ранку, бо таки чекали того дня. Почували себе причетними до того свята, мали бути задіяні і ми. А ще сьогодні мала продаватися наша «Дума про час». Від того, як вона буде продаватися, багато чого залежало. Проблем з тією книжкою для нас може бути багато. Я майже впевнена, що так воно і буде. Лайош би вже зі мною сварився за мій скептицизм. Але ж треба дивитися на речі реально. Реклами ніякої не було, тим паче про книжку ніде нічого не говорилося.
Сьогодні ще Лайош мав невеликий виступ перед художниками: створити їм відповідний настрій, аби вони працювали над скульптурою, що буде відкриватися 22 травня. За Лайошем прислали мерівську машину, а потім привезли його додому. І вже саме час було їхати в філармонію.
Людей прийшло багато. Вечір пройшов надзвичайно урочисто. Ми з Лайошем добре влилися в загальну течію. Був наш Олександр Пестов. Він сказав, що хотів принести мені цвіт черемхи, але цей цвіт побив вчорашній град. Підходили до нас і Казимир Плаксюк, і Володимир Шалайський. А потім я на сцені прочитала привітання пану Михайлу і урочисто подарувала йому «Думу про час». А Лайош заспівав «Гімн кобзарів».
Як я і передбачала, книжка продавалася не дуже активно. Чи то була погано розрекламована, чи ще щось. Це трохи вплинуло на наш з Лайошем настрій. Після фуршету поверталися додому, везли з собою море непроданих книжок. Отаке-то, поетесо чи письменнице, чи як там тебе ще. Треба бути прагматичнішою і знати, про що писати. Ринок, ринок, голубонько. Та я далека від розрахунків. Я пишу те, що пишеться, і не думаю про зиск. І не шкодую. Очевидно, дехто собі подумав, що нам за цю книжку заплатили неабиякі гроші, а воно ж не так. В таке ніхто й не повірить, бо таких безкорисливих людей, як ми з Лайошем, практично в наш час знайти важко.
Я люблю свою «Думу про час». Я вклала в цю книжку частинку своєї душі. Але вона не для байдужих, не для тих, хто зачерствів серцем. Ця книжка для тих, хто любить українську пісню, шанує кобзарське мистецтво і не має упередженого ставлення до Михайла Барана.
Але після свята, коли подавалися репортажі, про «Думу про час» чомусь ніхто нічого не сказав. Її наче зумисне обминали чи ігнорували. Я і досі не розумію, чому. Лише значно пізніше Володимир Шалайський все-таки сказав про книжку. І добре сказав. Та що вже тепер?.. Тепер реклама тій книжці була не конче потрібна. Вона була потрібна перед святкуванням ювілею.
Книжок продалося мало. Ми вклали свої кошти – і розрахувалися з друкарнею. Але я не шкодую, що написала цю книжку. Я пишу не те, що комерційно вигідно, а те, що під серцем, без того не можемо ми з музою. Це може й зле, але такі ми вже є. Пробач мені, мій Лойошку.
«… Кладу руку на свою книжку і вимовляю щиро, як клятву:
«Писала її без принуки, без надії на якийсь зиск чи винагороду. Писала її за велінням власного серця, за покликом своєї музи».
Вірю, що ця праця поцінується людьми. Якщо не тепер, то колись. А якщо ні, то, значить, забракло мені хисту, і в такому випадку доведеться мені просити вибачення у того великого і чесного роду. А зараз я доземно кланяюся Михайлу Барану і пані Софії і дякую їм за те, що вони є».
Офіційних відгуків на книжку ми ще не маємо. Та й не думаю, що матимемо. А от Микола Мушинка, мабуть, відгукнеться. Та й ті, що читали, в захопленні. А навіщо б їм брехати? Що ж, поживемо – то й побачимо. Але я таки вірю, що та книжка поцінується. Якщо не тепер, то колись…