«ДУМА ПРО ЧАС»
«І що це зі мною сталося? Не дають мені спокою оті кобзарі, оті особливі люди».
Так починається моя нова книжка «Дума про час» – книжка про Михайла Барана. Того статечного бандуриста я знала здавна, чула, як він співає і сам, і разом зі своїми синами. Я захоплювалася їхнім тріо «Жайвори», а потім мала жаль на Михайла Барана, коли він не хотів допустити мене до участі у вшануванні Маркіяна Шашкевича, бо я ще тоді не мала вишиванки. Мала жаль і за те, що Михайло Баран ніяк не міг змиритися з моїм російським прізвищем і навіть пропонував, аби я те прізвище поміняла. Та що той жаль?.. Пишу про те для того, аби хтось часом не подумав, що книжка ця написана з якимсь домішком чи на замовлення. Ні. Просто, ця постать зацікавила мене ще тоді, коли Михайло Баран поїхав з нами в Раделичі і вів з нами вечір-спогад про Юрія Даниліва, що став одночасно і презентацією моєї невеличкої книжечки про нього – «Слід Сінгалевича». Це була спершу звичайна людська цікавість. Але, коли я вперше переступила поріг оселі пана Михайла (мій чоловік мав до нього якусь пильну справу), я зрозуміла, що буду писати, буду писати книжку про Михайла Барана.
Вдома сказала про те своєму чоловікові.
– Послухай, Лойошку, це ж жива історія. Михайло Баран знав особисто Євгена Адамцевича, Грогуленка, Закору, Сарму-Соколовського… І кого він тільки не знав! Господи, це ж так цікаво. Впевнена, що колись архіви пана Михайла вивчатимуть новітні дослідники. А навіщо потім, коли можна написати зараз, тепер? Можна написати, почувши живу розповідь з уст того цікавого чоловіка.
Я говорила довго і захоплено. Лайош слухав, посміхався, а потім сказав:
– Словом, я все зрозумів. Шукай, Лойошку, кошти для видання нової книжки – книжки про Михайла Барана.
Я знітилася.
– Я думала – ти зрадієш.
Лайош продовжував посміхатися, і важко було зрозуміти, чи він схвалює мою нову задумку, чи ні.
– Та я радію, радію. Тільки це трохи несподівано, навіть для мене.
– Ну… Така я вже непередбачувана. Я іноді й сама гаразд не знаю, чого від себе чекати. То все не я, то моя муза.
Сміємося разом.
– Чи ми вже тобі набридли – і я, і моя муза?
– Ні, не набридли, бо я вас обох люблю.
– І кого більше?
– Не знаю. Мабуть-таки, тебе. Бо, коли ми з тобою зустрілися, тоді я ще майже нічого не знав про твою музу.
– Як це не знав? А передача по радіо? Хіба ж не ти захотів написати пісні на мої вірші? От і виходить, що звела нас таки муза.
– Ну… Так.
Враз він посерйознішав і цілком в іншому тоні сказав:
– Ти, Тетянко, пиши. Пиши і не хвилюйся, ні про що не думай. Головне – ти пиши. Як сказав наш знайомий Джек Макдональд з Калгарі: «Коли книжка потрібна, то гроші колись самі впадуть просто з даху». Десь приблизно так він сказав.
– Ой, Лойошку, знаю, що не впадуть.
– А звідки ти знаєш? А може, впадуть.
І почалася праця. Ні, не праця. Не люблю вживати того слова, коли йдеться про мої книжки: чи то про поезію, чи про прозу. Це не праця. Це – творчість.
Коли я сказала Михайлу Барану, що хочу про нього писати, то не скажу, що він зрадів і вхопився за мою ідею. Ні, мені здалося, що він якось не дуже в те повірив. Спершу я подумала, що це недовіра до мого хисту. А вже потім зрозуміла, що не те. Просто хтось вже брався за цю справу, взяв деякі матеріали і – з кінцями. І матеріали щезли. От звідки недовіра. Я взялася переконувати. Трохи зусиль – і я маю згоду пана Михайла не тільки на те, щоб я писала книжку, а й на нашу співпрацю. Бо ж без розповідей Михайла Барана я просто нічого не зможу написати. Я не хочу нічого вигадувати: писати з живих уст. Це важче, відповідальніше, зате достовірно. Нічого не вигадувати. А спробуй-но вигадати, коли персонаж ось тутечки, перед тобою або на другому кінці дроту. Про придуманих персонажів і вигадувати можна: що–завгодно можна на них начепити – добре чи зле. А я занурювалась у світ Михайла Барана. Мала від того втіху. Кожен його спогад хотілося зафіксувати. Кожнісінький. Бо спогади живуть доти, доки живемо ми, а потім… А щоб продовжити їх життя, треба ті спогади записати – і, хто знає, може, вони ще комусь зігріють душу. Пам’ятаю, розповідав мені якось пан Михайло про лебедя, про домашнього лебедя – гусака з довгою шиєю, що любив дивитися, як мати корову доїть.
«Ет-ет, – думаю собі, – чого про те писати?.. Згадує собі чоловік…».
То, ви не повірите, лебідь той кілька днів за мною ходив, доки я таки про нього не написала.
– Ти тільки подумай, – казала я Лайошу, – коли я не напишу про того Лебедя, він помре, щезне. А так він ще житиме. Це – як картина.
Лайош посміхався, мабуть, дивувався з мене, та нічого не казав. А може й не дивувався, бо вже звик до моїх химерних вигадок.
«… У мами ж пісні інші були, все сумні та тужливі. І що то зі мною робилося від тих пісень – і сам не знаю, бо ще малий був і не знав, як той щем у серці називається. І тепер того не знаю… Особливо одна пісня була:
Летіла куля через гору,
Вдарила куля у грудь мою…
Я аж боявся тієї пісні. А біля нас саме гора була. Ото я й дивився на ту гору: чи не летить часом з-за неї куля?.. А з-за гори сходив місяць. І мама співала. Доїла корову і співала. І лебідь підходив до мами… Ні, не дикий, домашній, свійський гусак, з тих гусей, довгошиїх красенів. У нас їх лебедями називають. А цей особливо гарний був і якийсь незвичайний, цікавий такий, мені він дуже подобався. Так-от: підходив той лебідь до матері, клав їй голову на коліна і дивився на струмінь молока, що падав у дійницю, повертав за ним голову і, здавалося, теж слухав мамину пісню. І молоко видзвонювало, падаючи в дійницю, і мамина пісня зливалася з тим дзвоном, і місяць з-за гори виходив, щоб послухати пісню моєї мами. А може це він зупинив ту кулю, що летіла через гору? То добре, що зупинив…» («Дума про час»).
Писала натхненно. Читала написане пану Михайлу по телефону. Схвалював. А коли щось заперечував, я покірно переписувала. Не одну годину наших телефонних розмов можна було б зафіксувати. Іноді його розповіді записувалися на магнітофон, просто з телефону, а вже потім прокручували удвох з Лайошем, і я робила нотатки своїм крапковим шрифтом. Іноді для таких розмов я приходила до Михайла Барана додому, теж з магнітофоном із своїм письмовим приладдям. Нас зустрічала привітна пані Софія. Іноді й вона долучалася до розповідей. Але все більше розповідав пан Михайло. Цей чоловік у своєму домашньому архіві зберігав все: книги відгуків на виступи його ансамблів та його капел, тисячі фотографій, листи, безліч листів, тисячі вітальних листівок, запрошення на всякі заходи і навіть деякі квитки в театр. З роками всього того накопичилося стільки, що вже й сам господар не міг у тому всьому розібратися. Але все це було йому дороге, все це було його життя, його спогади. Якби я всі ці матеріали могла використати, то моя книжка переросла б у великий том, а може й двотомник. Та стримувала думка про кошти – я мусила бути реалісткою.
Писалося легко. Я горіла і творила. Я любила свою «Думу про час», ще не написану і таку бажану. Здається, пан Михайло нарешті також повірив, що книжка таки напишеться, але десь, здається, трохи побоювався, щоб мене часом не відговорив хтось з його недоброзичливців. Вирішили про «Думу про час» поки що нікому не говорити: нехай її вихід буде для всіх несподіванкою. Тепер у наших родин була своя маленька спільна таємниця. Таємниця до часу.
І раптом все зупинилося. Пан Михайло перестав збагачувати мене своїми розповідями, ніби втратив інтерес до тієї книжки, здавалося, такої бажаної.
– Щось трапилося, – сказала я Лайошу. – Пан Михайло нічого мені більше не розповідає.
– Ну… Ти якось його приспіши, вплинь якось на нього.
– Не можу. Якщо чоловік не хоче, не можу ж я його змусити.
– Але ж книжка вже пишеться. Стільки праці – і марно.
– А що я можу зробити?..
– Може, хтось йому щось недобре про нас сказав? Всякі люди є на світі.
– Може. Але мені від того не легше. Та й пан Михайло вже не хлопчисько, щоб слухати всякі теревені.
– То що тепер? Книжка не писатиметься?
– Не знаю. Мабуть, ні.
– Шкода.
– І мені шкода. А що поробиш?..
Я була розгублена. Віддала ж Михайлу Барану один екземпляр написаного – хвалив, наче подобалося. І що трапилося?..
– Не що інше, як хтось йому щось сказав… Заронив якийсь сумнів. Ти так натхненно писала ту книжку.
– Ну… Я просто марила нею. А знаєш, мені іноді здається, що у Михайла Барана знайшовся ще хтось, маститіший, котрий взявся про нього писати. Тому й пропав інтерес до моєї «Думи про час».
– Може й так. Певно, так воно і є. Що ж, шкода.
А виявилося все значно пізніше. Відхилила мені завісу пані Софія, коли прийшлося до слова. В той час, про котрий йдеться, у пана Михайла померла сестра Стефанія, котру він дуже любив. Їх двоє лишилося. І от вона померла.
– Я так за нього переживала, так за нього боялася, – зізналася пані Зоня. – Він міг годинами сидіти в куті і ні з ким не розмовляти, ні за що не братися. Став, як дитина. Два роки минуло, поки він трохи відійшов.
Звідки мені було про те знати?.. А якби й знала, то що? Та нічого… Без розповідей пана Михайла я б не могла писати свою «Думу про час». А в той час ми з Лайошем шкодували затрачених сил, шкодували ще ненаписану книжку, котра могла б бути цікавою. Ми були впевнені, що хтось інший пише про Михайла Барана.
– Але краще за тебе про пана Михайла не напише ніхто, – впевнено і зі смутком сказав Лайош. Я посміхнулася.
– Перестань. Ну вже ти вигадаєш! Чому там не напише?
– Бо ти тією книжкою дуже перейнялася.
Робити було нічого. Я закинула свою «Думу про час» на роки і вже не знала, чи ще колись до неї повернуся.
Та повернувся до неї Михайло Баран. Повернувся, коли я вже втратила всяку надію, що наша співпраця продовжиться. Повернувся аж у 2003 році, коли збирався святкувати свій ювілей – своє 75-річчя. І знову я була здивована. Пан Михайло хотів, щоб книжка вийшла до його ювілею. Часу було обмаль: всього кілька місяців. А роботи над книжкою ще непочатий край. І все залежало не тільки від мене. Треба було працювати з друкаркою. А потім комп’ютерник, а далі вичитки, вичитки безконечні.
– Ні, я не встигну, – чесно зізналася я Михайлу Миколайовичу. – Часу мало.
– А якщо свято відкласти? Ну, ближче до тепла.
– Тоді… Тоді не знаю. Гарантувати не можу. Якби все залежало тільки від мене, то я б працювала, скільки сил моїх, а так… Мені потрібне око…
– Розумію. Але ви все-таки спробуйте, аби книжка вийшла до ювілею.
– Та спробую.
Але я була не певна, що з того щось вийде. У мене ще була робота в школі, а ще були наші з Лайошем концерти, від яких ми не могли відмовитись навіть заради «Думи про час», не кажучи про домашні клопоти, що мусила хоч вряди-годи ними займатися. Творча частина книжки – це я зможу, це я напишу хоч і вночі. А от все те, що залежить від ока… Я не хотіла підвести того статечного чоловіка, тому ніяких гарантій не давала, ніяких зобов’язань не брала. Як вже буде. Було жаль втраченого часу. Та мені дуже хотілося встигнути. І почалася праця. Так, це вже була праця. Підбирання і розташування фотографій, вичитування, вичитування, вишукування помилок, своїх і чужих.
Була велика спокуса писати про всіх тих людей, цікавих і неординарних, відомих і мало знаних кобзарів, з котрими спілкувався Михайло Баран. Але я мусила встояти перед тією спокусою, бо я ж не кобзарознавець, я мусила дотримуватися своєї теми. Жаль було того багатющого матеріалу, котрий не міг увійти в книжку. Жаль було, що я так і не використала «книги відгуків» Михайла Барана, жаль було відсіювати кожну фотографію, бо про кожну з них у Михайла Барана була ціла розповідь: де і коли, при яких обставинах та фотографія була зроблена. Та мусила себе гальмувати і обмежувати, бо тоді розростеться книжка. А якщо вона розростеться, тоді ми її не осилимо. Часу було обмаль. Спонсорів шукати було ніколи, тому книжку ми видавали за власний кошт. Була надія, що на ювілейному святі трохи книжок реалізується. А якщо ні? Тоді не вдасться повернути затрачені кошти. Про гонорар чи прибуток вже не йшлося. Добре, що мій Лайош в таких справах не йде всупереч зі мною, бо інакше… Бо інакше не було б тієї книжки – «Думи про час». А Лайош? Лайош мовчки робив звичну для нього справу: робив все для того, аби книжка вийшла.
Моя друкарка Іра не ремствувала, що доводилося багато працювати. Ми з нею зустрічалися після роботи і у вихідні дні. Працювали, скільки було треба. Іру також захопив творчий процес, вона також з нетерпінням чекала виходу цієї книжки. Вона також переживала за «Думу про час» і перейнялася повагою до Михайла Барана та його родини.