Спершу ту статтю надрукувала газета «Благовість», а потім «За вільну Україну» і «Високий замок». Після того, як з’явилася стаття у «Благовісті», мені подзвонив Павлишин і попросив до нього зайти. Зайшла – цікаво стало. Крутився, вертівся. І нарешті про статтю. Він вже знав, що вона має бути у «Високому замку» – очевидно свої люди у Павлишина і там були, але не настільки впливові, щоб заблокувати мою статю. Тому Павлишин попросив, аби я ту статтю сама забрала. Згідний був навіть дати спростування і вибачитись перед поетесою і читачами.

• Я вибачусь. Ну для чого тобі та стаття у «Високому замку».

Про «За вільну Україну», очевидно, він ще нічого не знав.

• Ні, – рішуче сказала я. – Я довго чекала вашого вибачення. А тепер я вар’ята з себе кропити не буду. Статтю я дала – і вона піде в газету.
• Зупинися, – сказав Іван Миколайович. – хай між нами буде чистий білий лист. Я прошу вибачення. Ти хоч нашим сліпим нічого не розказуй, – попросив Іван Миколайович.
• А як же я можу не розказувати, коли мене всі питають: скільки коштів виділив мені на книжку Павлишин?
• Питають? А вони…
• А ви думали, що вони газет не читають? Читають і все знають, про що в них пишеться. Питають – і я мушу їм щось відповісти. От я й відповідаю:
• Мені Іван Миколайович не виділив ні копійки. Ті, кому виділив, нехай його хвалять, а я не маю за що.

Трохи ніяково, мабуть, почував себе Павлишин. Він не сподівався, що все так обернеться. А от… чому він і справді не захотів мені допомогти? Того я не знаю. Адже кошти були. Десь тут був, як кажуть, пес заритий, але я того пса так і не знайшла. Та й, чесно кажучи, і не хотіла шукати. Нехай собі хитрі хитрують, шахраї шахрують, а нам працювати, творити і щось видавати по наших скромних можливостях.

А потім у ювілейному номері газети «Повір у себе» було вміщено вибачення редакції газети переді мною за недостовірну інформацію. І докір Пестову. Він ображений. Мені прикро. Мені його шкода. Він все таки до нас добре ставиться. Статті вийшли – і я тепер спокійна. Принаймні, думаю, що відбила охоту в Івана Миколайовича під мої збірки кошти виклянчувати.

 

Отака історія. Звичайно, все це – дрібниці. Особливо, якщо порівняти з тим, що… нема вже між нами Івана Миколайовича. Його поховали в дорогій шестигранній труні, що ніяк не хотіла лягати у звичайну стандартну яму. Може й так, що і сам Іван Миколайович був людиною сильною, діловою і нестандартною. Лишив після себе багатий фонд Брайля, довкола якого і досі точится боротьба і розбрат – дуже вже масненький шматочок. Та це вже не мої печалі. Думаю, що я для видання своїх книжок як не мала нічого з того фонду, так і мати не буду, бо то вже талан у мене і і в Лайоща такий, що нам нічого легко не дається. Кожна наша книжка – то творчість і Лайошева тяжка праця, аби її видати. Але хай буде так і нині, і ще довго. Нехай не карає нас Бог і не забирає у нас те, що ми маємо: натхнення, здоров’я і добрих людей. Тоді у нас буде все гаразд. А вам, Іване Миколайовичу, пухом земля, і нехай не вадить вам моє слово. Тепер між нами чистий білий лист вічності.

 

СЬОГОДЕННЯ

Назва моєї автобіографічної трилогії – «Поклонюся землі»: частина І – «Стежка від воріт», ІІ – «Під каштанами», ІІІ – «В той широкий світ».

І вже зовсім несподівано навіть для мене виник задум написати книжку про наше життя з Лайошем, про нашу творчість і наше сьогодення.

«Під каштанами» – книжка про моє навчання в школі, у львівській школі для сліпих дітей, про учнів і вчителів тієї школи. Книжка вже написана. Вона лежить і чекає свого часу чи, певніше б сказати, своїх спонсорів. В 2001 році нашій школі виповниться 150 років. Дуже хотілося б, щоб ця книжка побачила світ до тієї дати. Та поки що…

В друкарні лежали дві книжки: моя поетична збірка «Зачерпніть води в долоні» і Лайошева нотна збірка «Співаю серцем». Так склалося, що вони зависли. Все вже було вирішено. Ми надіялися, що ці дві книжки вийдуть найлегше, та нам нічого легенько не давалося. Посадова особа, що обіцяла нам профінансувати видання тих книжок, пішла на підвищення. Це було прекрасно, бо людина того вартувала, але наші книжки зависли. Лайошеві ходіння поки що нічого не давали. Щось йому обіцяли, тут-таки забуваючи про свої обіцянки, а потім відсилали до когось іншого, поки той інший, знову щось обіцяв. Це тривало довго, а книжки лежали в друкарні. А нам так хотілося, аби вони вже були з нами. В Лайошевій нотній збірці серед інших творів було і 18 пісень на мої вірші. І вони, як на мене, вартували уваги. Принаймні те, що ми співали, приймалося людьми добре. Та книжки чекали коштів. Вже й «Слід Сінгалевича» – скромна книжечка про Юрка Даниліва розходилася по світу, а ті дві наші з Лайошем книжки, були, як зачаровані. Треба було щось думати. І Лайош думав.

Та поки що випала така можливість видати книжку  моїх казок. Невеличка книжечка, та нехай хоч так. Долучилися добрі люди. Нехай же вам, люди добрі, стеляться рівні та щасливі дороги, хай обминає вас лихо. А книжка моя нехай несе добро своїм майбутнім читачам.

Писалися й вірші. Гірші чи кращі, але писалися. Наступну збірку, якщо вона колись вийде, мріялося назвати «Зачароване коло». Але вірші назбирувалися, і з часом треба було ділити їх умовно уже на дві збірки. Якщо всі зібрати разом, то буде надто об’ємна книжка, а отже дорога. Так виник задум зібрати окремо вірші про моє село, про тих людей, що там живуть і жили колись, про мою Лановеччину, про моє Тернопілля. Ця збірка мала б називатися «У вітру на крилі», і тепер я нею жила. Але для того мені ще треба було поїхати в моє село, щоб напитися води з того джерела, з якого пив колись мій батько, зустрітися з декотрими людьми, з приятельками мого дитинства. Та часу бракувало. Іноді відчувала, що бракує і сил. А так хотілося в тому житті ще щось встигнути. Встигнути, встигнути, що б там не стало, аби тільки Бог здоров’я дав. Було стільки всяких задумів, житття набирало таких обертів, такого розгону, що доводилося тільки жаліти, що я вже дуже немолода. Лайош – це вир, вулкан, він весь кипів, а я все-таки була вже на схилі. Хоч, якщо чесно, то і в молодості міцного здоров’я не мала, але молодість – це таки молодість. Та Лайош нічого не хотів знати і чути. Він нуртував. Був двожильний і від мене вимагав того ж.  Щойно тільки здійснювався один задум, і я зітхала з полегкістю, як у Лайоша народжувався наступний. І я мусила встигати за ним, бо інакше не можна було. Концерти, книжки, презентації… Все це вимагало часу і сил. Я була заслабка, щоб протистояти Лайошу, і беззаперечно корилася його волі. Якщо Лайош вважав, що так треба, значить, треба. Все це мені імпонувало, тримало мене на вістрі часу. Моя муза була на Лайошевому боці. Отак ми жили. Один день не був схожий на попередній чи наступний. І це було прекрасно, хоч і нелегко. Таким було наше сьогодення. Де там вже на щось скаржитися чи нарікати.

• Працювати треба, Тетянко, – казав Лайош.
• Хіба це праця? – заперечувала я. – це творчість, Лойошку.
• А концерти?
• Це теж творчість. Кожен концерт ми творимо.
• Ну, про організацію концертів того не скажеш.
• Маєш рацію. Це праця. І нелегка.
• Нарешті ти зі мною погодилася.
• Що ти працюєш, я ж не заперечую. Важко працюєш. Часом аж забагато.
• Яке там, Тетянко! Я нічого не встигаю. От якби мене було два.

Сміємося. А мені інколи здається, що я заздрю сама собі.

Книжки, виступи… а робота? Так, є й робота. І добре, що є, бо без неї було б зле. Але вона забирає так багато часу. Хтось сказав, що час – це гроші. Я б так не сказала. Час – це творчість. І як жаль марнувати його, переводити такий дорогоцінний час інколи на якусь нікчемну, нікому не потрібну роботу. Не карай нас, Боже, не забирай  у нас наше сьогодення, трудне, але таке цікаве. А ще… даруй нам розуму і сил. А далі ми вже докладемося самі. Як зможемо, як зуміємо. Найменше будемо думати про матеріальні статки, про життєві негаразди, а спробуємо долучитися до одвічного кобзарського мистецтва, до пісні і до поезії. Спробуємо розбудити в людських серцях те, що там живе, приспане страхом і гнобленням. Ах, як же хочеться, щоб згадали нарешті ми про наших славних дідів-прадідів. І тоді нарешті зрозуміємо глибину нашого коріння, розкрилимося, полюбимо до самозречення нашу пісню і нашу мову. Бо без того ніяк не можна. Озвіться на повний голос, заспівайте на всю потугу, щоб аж за морем почули, що ми є. Ми є і завжди будемо. І  в тому запорукою є кобзарське мистецтво.

 

«ЗАЧЕРПНІТЬ ВОДИ В ДОЛОНІ»

Рвійно і натхненно читаю зі сцени вірші, котрі ще не надруковані. Їх ще нема в жодній збірці. Тобто є. Але та збірка в задумі, а колись там ще буде в друкарні. А може колись і побачить світ… Без сумніву побачить світ. Та вірші вже живуть. Живуть, нуртують і звучать. Ними хочеться поділитися, вихлюпнути їх у чиюсь душу. І я читаю, читаю, і мене важко зупинити. Бо це так чудесно! Писати вірші, а потім їх читати Лайошу, зі сцени, друзям по телефону. Написаний вірш – то одне, а прочитаний – це зовсім інше. Тоді, здється, я й сама свою поезію краще розумію. А найкраще, коли мої вірші читає хтось інший. А ще, і це дуже важливо, коли добре читає. Та про те говорити ще рано. Збірки ще нема. Тобто… вона вже живе, дихає, але тільки у задумах. Її не можна взяти в руки, читати і перечитувати. Але ми з Лайошем віримо, що книжка таки буде. Книжка мала називатися «Зачерпніть води в долоні». Як на мене, то назва оригінальна. Я вже виплекала ту назву і не збиралася її міняти. Чим же ця збірка вирізнілася з-поміж інших? Критики мовчать і будуть мовчати. Їм не до мене. А я аналізувати книжку не хочу. Невдячна справа. Нехай своє слово про неї скажуть читатчі. Та все ж кілька штрихів відзначу. Найперше те, що я в тій збірці розширила жіночу тематику. А ще зачепила полотна – розгорнула сюжети. Особливо дорога мені поема «Прийміть мене до вашого коша, або Іван – онук Феська».

Та ще, як завжди, мали мороку з обкладинкою.

• Що ти хотіла б, аби було на обкладинці? – питав Лайош.
• Я… Не знаю. Але там мусить бути вода. Хоч якась вода.
• А як води не буде?
• Мусить бути. Бо що ж я тоді зачерпну в долоні?
• Ну… мусиш. Якщо ти вже так назвала свою збірку. З тими назвами у тебе завжди щось не так.
• Все у мене так. Гарна назва. Ну попроси художника. Невже так складно намалювати воду? Нехай це буде криниця, річка, озеро. Аби була вода. Що ж я зачерпну в долоні?

Та чомусь намалювати воду художникам не вдавалося. Вже кілька обкладинок ми забаракували. Не було води. Нарешті одна художниця зовсім іншого профілю пожаліла нас, що ми б’ємося над тією обкладинкою, та й намалювала нам те, що було треба. Ми втішилися. Тепер вже можна було думати про збірку.