Від кого ми навчились розпинати
своїх пророків у своїм краю?
Декотрі директори чи завучі питали, чи маємо ми дозвіл на виступ, декотрі намагалися з нами торгуватися, щоб зменшити нашу і без того мізерну оплату на якихось п’ять гривень. Всяке було. І від того робилося часом прикро, часом смішно. Та переважно залишалося радісне відчуття того, що робимо ми щось конче потрібне і важливе. І це була правда.
Після концертів до нас часто підходили діти. Їм кортіло зблизька подивитися на ті крапки, по котрих я читала пальцями свої вірші. Дивилися, пробували їх на дотик. Дехто цікавився бандурою. Діти були щирі і безпосередні. Я переконувалася, що навіть тоді, коли в залі було гамірно, нас однак слухали ті, хто хотів, кому це було цікаво. Для кожного або майже для кожного концерту ми робили свою режисуру, бо це був наш маленький спектакль. На сцені столик і два стільці, а на столику – мої вірші і книжки.
Іноді той столик – звичайна учнівська парта, іноді той столик був геть обдертий і обшарпаний. Іноді в деяких школах його покривали вишиваним обрусом. З пам’яті я своїх віршів читала мало: все більше з листків. І все пригадувала слова якогось-то поета:
«Я не настільки себе люблю, щоб самого себе вивчати напам’ять».
Я вірші міняла, і тому вчити їх всіх напам’ять було майже неможливо. Принаймні такою феноменальною пам’яттю я не володію. Можна було вважати, що становлення наше відбулося. Але це зовсім не означало, що нам стало легше. Морально – так, але фізично… Ми шліфували себе, бачили свої недоліки, яких може й стороннє око не могло побачити. Про нас вже знали, нас запрошували, але часто Лайош мусив і сам шукати виступи, бо ні реклами, ні продюсерів у нас не було. Всі ті обов’язки лягали на Лайоша.
Стелився наш кобзарський шлях. Від школи до школи, від організації до організації. І ми хотіли, щоб там, де ми пройшли, залишалася українська пісня та любов до неї.
ВІД «ПОВЕНІ» ДО «СОЛОСПІВУ»
Ще звучали в пам’яті оплески і добрі слова на презентації поетичної збірки «Повінь». Але хочемо ми того чи ні, а наше минуле рано чи пізно стає спогадом. Чи добрим, чи не дуже, а все ж спогадом. Коли я сама вдома, спогади напливають на мене і владарюють наді мною, як їм заманеться. А поряд з ними – проблеми. Серйозні і не дуже.
– І коли вже тих проблем поменшає? – Сказала я якось своєму чоловікові.
– Без проблем, Тетянко, не можна. Проблеми – це життя. Коли людині нічого не треба, коли у людини зникаюить проблеми – тоді це дуже зле. Тоді це означає. Що життя тієї людини підходить до кінця. То дай нам, Боже, все нових і нових проблем, але дай нам і розуму, щоб їх вирішувати.
Дзвінок у двері виводить мене з полону спогадів. Я неохоче повертаюся в реальність і йду відчиняти двері. Пошта. Лист.
– Ого! Вам з-за кордону пишуть!
Зрозуміло, тому й до хати принесла, що з-за кордону пишуть. Лист був від Миколи Мушинки. Дорогий наш академік за своїми клопотами не забув за нас. Підтримка такої поважної особи, його зацікавлення моєю творчістю – це такий стимул до натхнення, що кращого й не придумаєш. А тепер от лист… Дякую своїй листоноші Наталці, що принесла до хати, а то діти іноді зі скриньки можуть витягнути. Він їм ні до чого, а шкоду можуть зробити.
Я згадувала попередньо, що з академіком Миколою Мушинкою Лайош познайомився на якомусь лемківському заході. Лайош був запрошений як кобзар і співав лемківські пісні, і не тільки лемківські. На тому святі був присутній і Микола Мушинка з Пряшева, що зробив свій відчутний внесок у вивчення культури лемків. Отам і подарував Лайош пану Мушинці мою найпершу і на той час єдину книжечку віршів «Виклик долі». З того й почалося наше знайомство. Значно пізніше Микола Мушинка згадує: «…Це прізвище угорське (пан академік має на увазі прізвище Лайоша Молнара) людини, яка бездоганно співає українською мовою наші українські пісні, якось зацікавило мене. Я вирішив познайомитися з ним. І на прощання він мені подарував невеличку збірочку «Виклик долі» Тетяни Фролової. І лише так, ніби між іншим, сказав:
– Це моя дружина. Вона теж сліпа.
Ще в автобусі я випадково відкрив оцю невеличку збірочку на сторінці 15-ій, і мене страшенно вразив вірш, невеличкий вірш, але я вважаю його якоюсь такою вершиною інтимної лірики (йшлося про вірш «Яблуко»). Я прорецензував ту першу збірочку. Ми навіть з неї досить велику добірку опублікували в нашому літературному журналі «Дукля», що виходить вже сорок п’ять років у Пряшеві. І ці вірші викликали велике зацікавлення серед нашої громадськості. Не лише тим, що їх писала незряча поетеса, але тим, що в них є серце, що в них є душа, що в них є щира поезія, – те, чого нам сьогодні так страшенно бракує».
Я зацитувала Миколу Мушинку не з великого марнославства, хоча така висока оцінка такої знаної людини зобов’язує, а лише для того, щоб підкреслити, яку суттєву моральну підтримку в своїй творчості мала я від такої поважної особи. Я була окрилена: така людина оцінила! Значить, мої вірші чогось-таки варті, значить, є сенс писати їх і пробувати робити все для того, щоб по можливості їх видавати. Задумів у мене було чимало. Правда, з коштами було тісно. Та у мене був Лайош, котрий мусить шукати спонсорів. Це було важко, дуже важко, але йому якось вдавалося. Інколи мені здавалося, що Лайош і сам з того дивувався. Але попри все, підтримка Миколи Мушинки значила для нас обох дуже багато. Дякую вам, пане Миколо, що ви підтримали мене, тоді ще мало знану, бо хто знає, що було б з моєю творчістю… Коли, скажімо, одна з львівських письменниць на прохання мого чоловіка прорецензувати одну із збірок моїх віршів, сказала:
– Я не можу переступити через свій професійний рівень, – мені було дуже прикро. Звичайно, я не була ніколи марнославною, не прагнула, щоб мене всі тут-таки негайно визнали, але ж… Чи й справді мої вірші заслуговують такої вбивчої фрази?..
Пан Микола надіслав мені «Запитальник», і я відповіла на цілий ряд поставлених ним запитань, дивуючись, навіщо це потрібно пану академіку. А згодом написав мені Микола Мушинка, що, окрім поезії, мені слід би було зайнятися і прозою. А я й сама вже дещо пробувала писати: дитячі оповідання, казки… А от за більше щось братися не відважилася, хоча мрія була. Була у мене мрія написати про Юрія Даниліва – засновника капели бандуристів «Карпати». Бо знала його особисто, бо дуже боліло мені, що заснована ним капела забула його, забула і не згадує. Правда, то була вже не зовсім та капела: тепер вона вже стала професійною – нові люди, нові керівники… Але ж першопочатківцем був він, Юрій Данилів, учень знаного на Україні Юрія Сінгалевича. І мріяла я написати про нього і про тих сліпих хлопців, що після роботи в цеху приходили на репетиції, не маючи музичної освіти, освоювали інструмент і співали, співали. Вони несли пісню людям у ті нелегкі часи, коли це було не лише важко, а й небезпечно. От що боліло мені і про що я хотіла написати. А ще мріяла я написати книжку про саму себе, про своє життя, а найперше – про своє дитинство, про те, як росла я, сліпа дитина, у своєму рідному селі на Тернопільщині, про близьких мені людей. Не тому, що я так любила себе, ні. Я любила своїх батьків, своїх друзів, своїх односельців, і хотілося б, щоб вони жили довше, ну, хоча б у моїй скромній книжечці. Мріяла написати, та все чомусь боялася за таке братися.
А тепер, після підтримки пана академіка, зважилася і з трепетом приступила до своєї книжки. То мала бути перша частина автобіографічної трилогії «Поклонюся землі», мала вона називатися «Стежка від воріт», і охоплювала вона моє дитинство аж до того часу, поки не поїхала я вчитися у Львів, у школу для сліпих дітей. Писала і не знала, чи побачить вона колись світ. Все впиралося в кошти, яких у мене не було. Бідний мій Лайош, скільки ж він міг тих спонсорів шукати. Особливо тоді, коли вони й не дуже знаходилися. Ще ж була і поезія, і його, Лайоша, нотна збірка. Але я вирішила писати, якщо пишеться. А там – як вже буде…
Переписували з Клавдією Іванівною плоским шрифтом від руки. Потім і друкарку знайшли, грамотну і совісну, котра була нам по кишені. Отак і працювала.
А потім була стаття М.Мушинки в газеті «Наше життя» – «Незряча поетеса та співачка». А потім була в журналі «Дзвін» рецензія М.Мушинки на збірку «Виклик долі» – «Вірші, написані крапками». А потім була моя друга збірка поезій «Повінь», тепло зустрінута М.Мушинкою. А потім Микола Мушинка був у Львові і завітав до нас. Тримався просто і щиро, здавалося, що це не його голос колись, у дні свавілля і заборон, ми слухали по радіостанції «Свобода». І не вірилось, що цей високоосвічений вчений, академік, сидить у нашій скромній оселі і слухає нас з Лайошем – двох незрячих людей, що прагнуть показати йому свій найбільший скарб – своє мистецтво. Ми співали під бандуру, потім я читала свої вірші, котрі вважала найкращими. А він слухав, записував, фотографував… Для мене його увага – це був великий аванс. Тепер я могла писати. І я писала…
До «Солоспіву» ми вже попросили пана Мушинку написати внутрішню рецензію, що стала післямовою для моєї книжки.
У мене, якщо можна так сказати, подія: я почала вести свій щоденик, що має назву «Сповідь», не знаю, чи довго я витримаю. Це на мене не схоже. А якщо витримаю, то надалі буду до нього звертатися. А зараз для знайомства зі своїм щоденником приведу деякі записи. Це дуже суттєво.