Наша літературно-мистецька вітальня продовжувала існувати, і ми з Лайошем вирішили залучити Олександра Пестова і провести засідання вітальні, так би мовити, в ефірі. З нами на радіо пішли бібліотекарі Світлана і Марія, а ще Степан Підлужний з своїми віршами. Писав чоловік, і навіть мало хто про те знав. А на нашій вітальні якось розкрився, і раптом виявилось, що у нього справжні вірші, і римою він володіє, як добрий писар пером. От і прозвучали по радіо і вірш Степана Підлужного, і мій, і пісні у виконанні Лайоша Молнара. По-моєму, передача вийшла дуже симпатична. Потім О.Пестов подав у нашу новостворену інвалідську газету «Повір у себе» статтю про вітальню, а також наші вірші. І ми навіть дістали гонорар. Це вже було цікаво. І я собі подумала: а чому б мені трохи не зайнятися журналістикою, про котру я колись мріяла? І я почала регулярно подавати в газету матеріал. Друкували. Я чомусь аж здивувалася, що все вийшло так просто. Я, звичайно, дуже старалася, щоб матеріал був цікавий, і не шкодувала ні зусиль, ні часу, але часу якраз мені чомусь завжди бракувало. Тому, як тільки почастішали наші з Лайошем концерти, я якось відійшла від газети, хіба що зрідка щось подавала. Але смак журналістського пера я таки відчула. І може вкотре пошкодувала, що не пішла в свій час на факультет журналістики. Та що вже тепер шкодувати?
– Бери та й пиши, – казав Лайош. – Борис Данилович тебе друкує.
Борис Данилович Машталярчук – редактор газети «Повір у себе». Розумний чоловік і вміє цінувати слово.
Концерти у «Будівельнику» і «Львові» стали у нас щомісячними, – і це вже було добре, хоч щось. Ще декілька разів їздили в санаторій «Немирів», спершу безкоштовно, а потім вже й за невелику оплату. Але, очевидно, когось там «задавила жаба» – і нам відмовили. Ми з того собі трагедії не робили, а продовжували свої пошуки і виступали по можливості.
У вересні померла дружина знаного бандуриста Юрія Сінгалевича. Сінгалевич був колись вчителем нашого Юрія Даниліва, що започаткував у Львові капелу бандуристів «Карпати». Сам Юрій Сінгалевич загинув у автокатастрофі 29 липня 1947 року. Тепер ховали його дружину. Задум був такий, що біля її могили мали прозвучати кобзарські пісні. І співав сліпий кобзар Лайош Молнар біля могили Наталії Сінгалевичевої – сподвижниці і вірної супутниці Юрія Сінгалевича. І можливо саме в ту хвилину Лайош відчув себе справжнім кобзарем, бо щось-таки є у тому дивному світі, що єднає нас з тими, хто пішов уже з того світу.
Закарпаття, Карпати назавжди стали близькими для Лайоша Молнара: він там народився. Дивовижна та істота – людина. Здається, відірвалася від своєї гілки і помандрувала у світ, та однак тягне до себе та земля, до котрої доторкнувся босими ногами, відчув її тепло і животворну силу. Отак і Лайош. Спершу я ніяк не могла зрозуміти, чому він так хоче, щоб я поїхала з ним в санаторій «Синяк». Я зрозуміла це, коли приїхала туди, коли почула мову гомінкої річечки, шум смерічок, відчула притягальну силу гір, хоч їх красу я не могла побачити. Тут у нас була домова на платний концерт, а окрім того, ми могли собі кілька днів безкоштовно відпочити у тому прекрасному куточку. Повітря тут було чисте і пругке: здавалося, вливалося не тільки в легені, але й в душу, виповнюючи її по самі вінця. Я чомусь увесь час хотіла спати: мабуть-таки була втомлена. Свіже повітря п’янило, і в такий спосіб я відпочивала. Ми взяли з собою диктофон і вже записували ту річечку з усіх місточків, з усіх місцинок. Пача навіть по камінню перейшов до середини річки і записав її звідти, бо тут вона перехлюпувалась якось по-особливому.
Після концерту наші глядачі активно купували книжки, і тут закінчився продаж моєї найпершої поетичної збірки «Виклик долі». Все. Тільки для себе залишили скількись-то книжечок. Ми часто пригадуємо слова жінки, котрій вже не вистачило книжечки:
– Давайте вже мені, бо дораз і тих не буде.
Жінка переживала, що їй забракне моїх збірок. І було гарно на душі, як у чисто прибраній хаті.
Писалися вірші, щирі і романтичні. А поміж тими віршами я ласувала смачними грушками, котрих повнісінько було скрізь, бо жінки приносили їх здовкіл, аби продати курортникам. І біля санаторію, і в самому санаторії були справжні базари і базарчики. Тут можна було купити все: і одяг, і взуття, і ось такі смачнезні грушки.
Але все колись закінчується. Закінчувалося і наше короткочасне перебування у тому благодатному куточку. Треба було їхати у Львів. Після концерту ми з бандурою пішли до річечки, вона була для нас, наче жива істота, лагідна і мила, з котрою треба було неодмінно попрощатися, щоб знову колись зустрітися. Пача приволік якусь колоду, і ми з Лайошем, вмостившись на ній, заспівали разом з бандурою. Співали для себе, для тієї гомінкої річки, для тих людей, котрі, побачивши, що ми йдемо з бандурою, й собі пішли за нами. Наш цілком пристойний диктофон зафіксував і наш спів, і плескіт річечки, і тепер ми маємо собі гарну згадку. Слухаємо цю касету так, наче гортаємо альбом з фотографіями, тільки тут все у пісні, у плюскоті хвиль, у прохолоді, що підвечір повіяла з гір, але її вже наш диктофон не записав. Прощай, річечко, ми ще до тебе повернемося, неодмінно повернемось.
Львів вшановував козацьку славу Максима Кривоноса – відкривали йому пам’ятний знак. Все на тому святі було цікаво і незвичайно. Були козаки, була навіть гармата, був на тому святі і кобзар. Бо що то за свято без кобзаря? Святочне дійство починалося у центрі Львова біля пам’ятника Тараса Шевченка. Потім вся громада мала йти пішки на Високий Замок, де й відбувалося головне святочне дійство. Саме тут, у центрі Львова, і підійшли до кобзаря Лайоша Молнара Віра Іванівна Вишенська і її учениці. На свято вони приїхали з Рави-Руської, а тепер захотіли познайомитися зі справжнім живим кобзарем. Лайошу таке знайомство було вельми приємне, і він пообіцяв обов’язково виступити в їхній школі. Забігаючи наперед, скажу, що ми в тій школі таки виступили, і вже кілька років поспіль буваємо там раз чи два рази у році. Я собі жартую, що у мене тут в директорському кабінеті є знайома грубка, біля котрої я взимку люблю грітися. Люди тут, включаючи директора школи, привітні і цікаві, і небайдужі до кобзарського мистецтва. Особливо Віра Іванівна. Вже ті учениці, що започаткували знайомство з кобзарем, давно закінчили школу, а Віра Іванівна має класне керівництво у п’ятому класі, а дружба наша триває. Ми познайомилися з новим її класом і вже кілька разів зустрічалися з маленькими її підопічними. Так що ми завжди з радістю приймаємо кожні їхні запросини і їдемо у школу №1 у Раві-Руській.
І почалася наша з Лайошем активна праця, а радше це була творчість. Почастішали наші виступи в школах. Іноді ми все-таки ще виступали безкоштовно, та переважно, хоч і за дуже мізерну, та все ж за оплату. Я тепер спокійно могла працювати з секретаркою, бо вже для неї щось могли виділити із свого заробітку. Ми також могли безболісно щось платити тому, хто з нами їхав: то міг бути Пача або мій Сашко. Він також іноді з нами їздив. Та Сашкові вже треба було думати про якусь роботу, з якою тепер чомусь було так складно. А ми мали виступати, бо це було наше покликання, а можливо й обов’язок. І ми були від того щасливі. Діти, а часто і вчителі, мали різний ступінь підготовленості. Від того залежало, як нас сприймали. Тут особливо відчувалася робота вчителів і їх ставлення до кобзарського мистецтва. Іноді на наш виступ брали всіх учнів з тих класів, перед котрими ми мали виступати. І вчителів можна було зрозуміти: якщо взяти тільки бажаючих, тільки кращих, то куди ж подіти решту дітей: пустунів, неслухів, тих, хто окрім школи, і не чув української мови, а тим паче української пісні? Тоді виступати було важче. Тих десять чи п’ятнадцять дітей не слухали самі і заваджали іншим. Я намагалася не розгубитися, але в таких випадках після концерту була зовсім знесилена. Та в більшості випадків діти, та й вчителі, були наче якось заскочені зненацька, сиділи тихенько і ловили кожне наше слово. Тоді ми окрилювались, і вже концерт проходив на найвищому піднесенні. А іноді бувало так, що в залі сиділи лише бажаючі. Тоді стояла абсолютна тиша, і, якби не оплески, то можна було б подумати, що в залі порожньо.
Ми йшли до людей. Виступали у Львові і поза межами Львова. Їхали електричками і автобусами в будь-яку погоду. Виступали в холодних неопалюваних залах. Якщо не було залів, виступали у великих класах чи в коридорах. І ми знаходили ті спраглі душі, котрі ловили наше слово і нашу пісню. Відчувалося, що від сучасних модних «хітів» і «децибелів» якось трохи вже потомилися і здивовано дослухалися до живого голосу кобзаря і до його бандури – інструменту унікального звучання. Лайошева «Львів’янка» з перемикачами була дуже чутлива до зміни температури, але ж зате як звучала. Іноді після концерту декотрі вчителі підходили до нас із зволоженими очима, дякували.
– Це так потрібно нашим дітям.
Звісно, що потрібно. Та все ж у деяких школах ми не знаходили підтримки і розуміння.
– Це вже застаріло, – казали нам. – Гей та ой, козак плаче… Ні, це нам не підходить.
І робилося сумно. Хто ж навчить наших дітей нашої історії, нашої пісні і, врешті-решт, нашої мови? От і було над чим плакати одвічній тузі в наших піснях. І я читала свої вірші, нищівні і правдиві:
Ще десь живуть і ходять по землі
оті, що Україну розпинали…
По-різному їх сприймали: хто як. Та я однак читала: