Ми під’їжджали до Білозірки. Були Зелені свята. Моє село зеленіло клечанням, пишалося найрізноманітнішими квітами. І згадалося чомусь дитинство, коли батько увечері перед Зеленими святами приносив до хати цілий липовий гай. І раптом запахло татарське зілля – неповторний запах Зелених свят і мого далекого дитинства. Коли наш автобус під’їхав до Будинку культури, там вже було багато людей. Нас зустрічали з квітами і сльозами. Чому сльози? Одні згадували наше дитинство, другі – свою молодість, а треті витирали сльози просто від надлишку емоцій.
Наш Будинок культури, що був досить просторий, раптом чомусь змалів і став тісний: людей найшло повно-повнісінько, вже й стояли декотрі: всім було цікаво. Виступали спершу ми з Лайошем, бо село нас ще не чуло, а потім вже співав «Струмочок». Ансамблю акомпанував знову ж таки Лайош. І дехто не вірив, що це той самий, що тільки-но грав на бандурі.
– Та він же був по-іншому одягнений.
– То переодягнувся.
– Та й коли ж він встиг?
– Ну… Встиг.
– Та ви не про те балакаєте. Ви краще скажіть, як сліпа людина може так грати.
– Ой, то правда. І на бандурі, і на баяні.
– Бог так дає.
– А що ви думаєте? І дає. Тут он очі мають – і штурпаки штурпаками. І в школі вчитися не хочуть, і до роботи їх не заставиш.
– Тихо, не заваджайте. Розбалакались. Надвір ідіть балакати.
– Слухаймо, слухаймо.
– Але вже гарно співають.
Стільки квітів ми ще ніколи не мали. А вже яке їх розмаїття! Десь, певно, в Білозірці всі квітники обірвали. А пахли ж як! Щойно зірвані, свіжі. Це не те, що з базару: там квіти прибутком пахнуть. А тут… Тут люди були щирі на добро і на квіти. Скільки ж їх! Певно, ціле рядно можна було б нав’язати.
Частували нас у кафе. Всім керував голова сільської ради. А Людмила Остапівна була десь там осторонь, скромна і непомітна, ніби й не вона все це затіяла і організувала. Сянько з Маруською сиділи обіч мене: дивіться, мовляв, яка в нас родина. Сянько навіть дозволив собі трішки випити, хоч останнім часом вже майже не пив. А коли випив, то й зовсім пожвавішав.
– Шкода, що ви вже їдете, – бідкався він, – а то ще б у мене в хаті поспівали. Хай би сусіди почули. А може, ще залишитеся? Ну, хоча б до завтра. Бараболі є, сало є, самогонки вистачить.
Всі весело сміялися.
Сестра Надя чекала мене надворі – повстидалася зайти в кафе, хоч її і кликали. Поряд з нею – старенька Олександра Миколаївна, що вчила колись ще моїх братів, а для мене була зразком всього вчительства. Боже мій, все це мені таке близьке і рідне: і ті, кого я знаю, і ті, кого не знаю. Дякую Тобі, Боже, що дарував ти мені таку хвилину. Дякую і вам, люди добрі, односельці мої, що з діда-прадіда шануєте ви своє слово і свою пісню, що пошанували і мене, і подруг моїх. А ще повсякчас не забуваю дякувати, іноді просто подумки, своєму Лайошу, бо це ж таки його заслуга, і я про це завжди пам’ятаю і мала б гріх, якби забула.
До Львова їхали з піснями. При доброму настрої пісень нам вистачало на всю дорогу, якою б довгою вона не була. Везли квіти і людське тепло. Не дивлячись на галас в автобусі, поруч зі мною солодко дрімав мій Лайош, мій чоловік, моя опора, що сьогодні дуже натомився, бо мав таки непосильне навантаження. Тоді в автобусі і написався вірш «Спи, засни, мій втомлений кобзарю». «Написався» – це не те слово. Він просто склався у голові, і я боялася, що, доки доїдемо додому, зовсім забуду його. Але не забула.
Спи, засни, мій втомлений кобзарю,
натрудився, наспівався нині.
Та твій труд за щастя, не за кару:
пісню кожній ти несеш людині.
Може, хтось зітхне, а хто й заплаче –
сколихнула пісня аж до денця.
Відпочинь, мій втомлений козаче,
людям ти віддав частинку серця.
Я постережу твій сон і спокій
І нічим тривожити не буду.
У мистецтві ти такий високий
І далекий від земного бруду.
Спи, засни, мій втомлений кобзарю,
бо нові пісні тебе чекають.
Ти мене обрав собі у пару –
і не пошкодуєш, я гадаю.
Потім ми з Лайошем ще не раз поверталися подумки до цього концерту, згадували його, бо це було моє становлення і як поетеси, і, коли хочете, як особистості. А що так пізно, то в тому не моя вина. І як же добре, що відбувалося те становлення саме тут, у моєму селі, де вчилася я колись робити перші кроки по землі. І потім я напишу вірш про Білозірку, і не один…
– Треба нам, Тетянко, їхати в Київ, – якось сказав Лайош, повернувшись з своїх чергових мандрів.
– Знову в Київ?
– А ти маєш щось проти такої поїздки?
– Та ні. Але, як згадаю, скільки треба коштів…
– А ти про це не думай.
– А хіба можна про це не думати?
– Можна. А от я не думаю.
– Не вірю, що не думаєш. Ти вже давно, певно, щось придумав.
– Та… Трохи придумав. Ми виступимо з тобою в «Кобзарській світлиці».
– В отій, що в «Українському домі»?
– В отій самій. «Кобзарська світлиця» поки що тільки одна.
– Та я ж не кобзарка.
– Ти – поетеса, тобі досить і того. Кобзар – я.
– І ти думаєш, що це можна буде здійснити?
– Думаю. І не тільки думаю, а й щось для того роблю. Я вже заручився згодою пана Списаренка, я вже маю на те офіційний дозвіл Лариси Хоролець. Наш виступ буде проанонсований, щоб люди знали, щоб прийшли.
– А кошти, Лойошку? Ти про них мовчиш.
– Ти, Тетянко, не хвилюйся, і про те я подумав. Кошти будуть. Принаймні на квитки. А жити будемо у твоєї Віри.
– У якої Віри? В Уліянової?
– Так. Вона запропонувала. Обіцяла нас прийняти.
– А це зручно?
– Зручно, Тетянко, все зручно. Людина запрошувала, то вже, певно, щось думала.
– Ой, Лойошку, – тільки й спромоглася сказати я.
– Ми там довго не будемо. Виступимо у «Кобзарській світлиці», зустрінемося з Литвинами, ще, може, залагодимо деякі справи, – та й додому.