І от ми їдемо. З нами – мій Сашко і Мишко Класин. Їдемо в Київ, на зустріч з «Чумаками». Хоча вже було відомо, що ще планується виступ і в музеї Тараса Шевченка, і на одному з київських підприємств УТОСу. Їхали з хвилюванням: як то нас зустріне столиця?
Та поки що нас зустрічав Броніслав Литвин. Він домовився за готель і тепер спішив нас туди завезти, аби ми не блудили по незнайомому Києву.
Поселилися. Щойно я примостилася відпочити з дороги, як до нас хтось постукав. Хто б це міг бути? Виявилось – працівниця музею Тараса Шевченка Наталя Лисенко – симпатична, навіть дуже мила жінка, що була, як виявилось, далекою родичкою Тараса Шевченка.
– Я б вас просила, – сказала вона, – аби ви виступили на Пріорці. Там будуть діти з київської школи сліпих.
Ну, звичайно, ми погодилися.
Це була хата, де колись жив Тарас Шевченко. По-домашньому тепло і затишно, і на музей не схоже. Здавалось, ось-ось увійде господар і привітається. І зустріли нас тут, наче давно очікуваних дорогих гостей. Після виступу сфотографувалися з працівниками музею. Може й зараз десь там є наші фотографії. Наталя Лисенко була схвильована:
– Я вас дуже прошу, виступіть ще в головному музеї Тараса Шевченка. У нас там завтра… Словом, людей буде багато, і я б вас просила, аби ви виступили.
А нас і просити так довго не треба – ми з радістю.
Програма в Києві в нас була насичена. Окрім концертів, ми ще мали ходити в гості: до Валентини Незенко, що відтепер вже була Врублевська, і навіть були запрошені в гості до мого колишнього чоловіка, до Фелікса. Смішно? Може, якби я була трохи молодша та незаміжня, то я б і не пішла. Таки певно і не пішла б. А тепер, маючи чоловіка, дечого в житті досягнувши… А чого б і не піти? До його теперішньої вже четвертої дружини Валі я неприязні не почувала: не вона ж мене зрештою розвела з Феліксом. І ми пішли. І все-таки почувала я себе у тій оселі якось трохи ніяково. Ситуація була якась комічна чи драматична. Фелікс в ролі господаря і ми з Валею – дві його дружини, друга і четверта. І Лайош – мій чоловік. Приймали нас добре. За столом велися всякі розмови, легкі і невимушені, та щось було в тому… Штучне чи що. Фелікс розпитував про наших дітей. Розповідала. І на якусь мить, лише на мить, у мене блиснула сльоза – ніхто і не помітив. Таке воно, життя… У мене чоловік, і я ні за чим не жалкую. Хто це знає, може й на краще, що так сталося. Але скільки було випито гіркоти. Та цур їм, тим спогадам! Я в Києві зовсім не для того. Гості – це так, між іншим. І Фелікс – теж.
Київ втомлював своїми відстанями. Те, що у Львові здавалося далеко, тут у Києві вважалося зовсім близько. Наші з киянами поняття про відстань зовсім не співпадали. Метро, звичайно, ці відстані скорочує, але не настільки, щоб ми, львів’яни, того не відчули. До готелю добиралися зовсім втомлені, але повні вражень та гарних емоцій.
Концерт у Головному шевченківському музеї пройшов при повному залі – там саме відбулася якась конференція чи що. Був успіх, були оплески. А чого нам ще? З нами ще виступала одна дівчина бандуристка Таня Янишена. Вона схвилювала нас власною піснею про маму. А мами на той час у неї вже не було. Розумна і мила дівчина. До музею нас привезли. Завезли б і назад до готелю, але тут Наталя Лисенко сказала:
– Я домовилася, щоб вас записали на радіо. То, якщо хочете… Але тоді вже до готелю будете добиратися самі.
Звичайно, ми хотіли. Ще б пак: у Києві на радіо.
І нас записували. І потім Людмила Рубан зробила про нас з нашою участю передачу, але, на жаль, передача звучала по Києву і київській області, а ми вже на той час були у Львові і її не чули. Нам телефонували з Києва, вітали нас, з захопленням відгукувалися про цю передачу. І це був тріумф.
Але головна подія, власне, та, із-за котрої ми приїхали в Київ, була зустріч з хором «Чумаки». Співали пісні, а поміж ними читали мої вірші, вплелися і ми з Лайошем. Все було дуже хвилююче і для нас, і, по-моєму, для «Чумаків» також.
Ми поверталися у свій Львів. Були втомлені, щасливі, дуже хотіли додому, скучили за своїм Львовом. Майже нічого з продажу книжок не заробили, принаймні, більше потратили. Добре тільки, що у нас на поїздку були спонсорські кошти. Але ми дістали великий заряд позитивної енергії, і народилась впевненість, що виступати ми можемо і навіть мусимо. Ми повинні йти до людей і щедро ділитися з ними тим, що маємо.
Ще коли вийшла моя найперша збірка, я розіслала її в Білозірку: своїм сестрам і Ліді – товаришці мого дитинства, що працювала вчителькою в нашій сільській школі. А потім я дізналася, що, коли в Білозірці проходив кущовий семінар, якась вчителька використала мою книжечку. Це було своєрідно: я ж все-таки з Білозірки. Це не залишилося непоміченим. Мені потім сказали, що навіть хтось з райвно зацікавився цією книжечкою. Це тішило. І нам прийшла до голови ідея: виступити в Білозірці, в школі перед учнями. Отак поїхати з бандурою, з «мінусівкою», з віршами. А раптом і книжок трохи продасться. Та й рідню провідати не завадить. Мої сестри ще також нашої бандури не чули, та й нас з Лайошем у парі також. Ну, а Лайош, якщо вже щось придумає, то не звик надовго відкладати. В травні і поїхали, перед тим зідзвонившись з Білозіркою. Їхали машиною, домовилися з Пачиним батьком. Це було для нас щось зовсім нове і неймовірно цікаве. Я страшенно хвилювалася. Це ж тільки подумати: я у своєму селі, де народилася, де росла, де знали мене ще маленькою, а старші знали і пам’ятали моїх батьків.
Сприймали нас, як диво якесь. Дзвеніла бандура, ми з Лайошем співали у дуеті, і кожен з нас співав окремо. Звучали мої вірші. Ми були емоційні і натхненні. Найбільше мене схвилювало те, що вчителька з Москалівки привела своїх учнів, аби нас послухали. Були квіти, багато квітів. І оплески. Гарні слова і гарна погода, – і взагалі все було надзвичайно гарно. Продалося досить книжок. Цих грошей якраз вистачило, щоб заплатити за машину. Та ми з такої причини не сумували: дуже добре, що так вийшло, а то довелося б платити водієві із свого сімейного бюджету.
Тут-таки в школі накрили стіл. За столом сиділи ми разом з учителями. Сиділа тут і моя Ліда, перепрошую, Лідія Андріївна Окоменюк. І чоловік її Петро, що тут також працював. Все було так любо і щиро. І вже зовсім тихенько і скромно за столом сиділа вчителька Людмила Остапівна Максимлюк, що потім для нас стала просто Людою і багато зробила для нашої популяризації в Лановецькому районі. А тоді тихенько так собі сиділа за столом, слухала наші розмови, аж потім сказала:
– То добре було б, щоб ви виступили для села, у нашому Будинку культури.
Ми з Лайошем відразу ж загорілися: для села – це ж прекрасно. Я сказала:
– Але ж все це якось організувати треба: і щоб Будинок культури нам дали, і щоб люди прийшли. Ми ж все-таки живемо у Львові – не наїздимося.
– За це не переживайте, – пожвавішала Людмила Остапівна. – Це я візьму на себе.
– Якщо вдасться, то ми ще й жіночий ансамбль «Струмочок» привеземо. Добре співають наші жіночки. І я, між іншим, також там співаю.
– То їм же, певно, щось треба заплатити? – похопилася Людмила Максимлючка.
– Та ні, вони так поспівають, безкоштовно. Це ентузіасти, і співати дуже люблять.
– А обід ми приготуємо, не переживайте.
Ми їхали з моєї гостинної Білозірки. Прощально махали нам гіллям дерева і стара липа, що все ще росла на моєму батьківському подвір’ї. Ми їхали до Львова. І нас не могло засмутити навіть те, що по дорозі нам поламалася машина, бо то була вже досить стара і пошарпана колимага. З бідою ми якось дотягнули додому, але не дивлячись на дорожні прикрощі, настрій у нас з Лайошем залишався святковим і піднесеним.
Мій ансамбль дуже зрадів, коли я запропонувала їхати з концертом в моє село. Дівчата співали насправді добре, і репертуар був цікавий і не заїжджений. Співалося в основному все те, що напрацював з ансамблем Юліан Вовк, а це був талант неабиякий. Юліана, на жаль, вже не було, але ансамбль ще довго буде триматися на тому, що навчив Юліан. З концертами на той час було не дуже густо. А дівчатам хотілося, щоб їх чули, і слухачеві вкрай потрібна була саме така пісня, саме така, яку співав «Струмочок». Тому й зраділи мої дівчата і почали готуватися до поїздки. Ні, з піснями проблем не було. Головне – щоб дали автобус. А ще не менш головне – щоб той автобус та ще був справний, щоб ми з ним десь посеред дороги не застрягли, як це у нас іноді вже траплялося. Але цього разу все було гаразд: і автобус нам дали, і він був в порядку. Мені було дуже приємно, що ця поїздка хвилювала не тільки нас з Лайошем, а й моїх дорогих «струмчанок».
А в нас з Лайошем на цей час припала ще одна подія: виходила у світ моя друга поетична збірка «Повінь» – така дорога і така очікувана. Я тоді ще не знала, що, скільки б тих книжок не вийшло у світ, кожна з них, як улюблена дитина, дорога і очікувана. Перед цією поїздкою ми принесли з друкарні перших п’ятдесят книжок, щоб по дорозі до Білозірки в автобусі урочисто подарувати «струмчанкам», а решту роздарувати і, якщо вдасться, щось продати в Білозірці. Я їхала в село з своєю новою книжкою – і це був добрий знак. По дорозі взяли пасажирку. Вона зацікавилася, що це за книжки роздають і чому з такими радісними обличчями беруть їх люди до рук. Їй пояснили. І вона, одна з перших, купила мою «Повінь».