ЗІРКОВИЙ ЧАС

(Продовження)

Тепер у мене вже була моя поетична збірка «Виклик долі», і я почувала себе справжньою поетесою. Книжечка була дуже маленька і дуже скромна, але вона окрилювала мене, підіймала над світом. Збірочка потрохи розходилася поміж людьми, але, щоб люди купували цю книжечку ще невідомої нікому поетеси, треба було виступати, щоб глядачі чули вірші, щоб пройнялися ними. Але для виступів у Лайоша було часу обмаль: у нього була робота в капелі. Це його все більше сковувало, обмежувало, гнітило. Він прагнув до самостійності. Була в нього думка – залишити роботу в капелі. А мене брав страх: як це – без роботи? Як же тоді жити? В мені сиділо міцне переконання з ранніх літ, що кожна людина мусить працювати. Бо як же інакше? А Лайош був певний, що він зможе заробити значно більше, ніж має в капелі. Я в таке не дуже вірила, і у нас іноді виникали суперечки. Лайош не міг мене переконати у своїй правоті. Я знала, що, коли є робота, то за неї треба триматися з усіх сил, навіть якщо вона тобі не дуже до смаку. А тим паче інтелектуальна робота. Бо де сліпому її потім знайти? Лайоша запрошували – і він виступав, безкоштовно, за самі  лише оплески. Ми раділи, як діти, з кожного концерту,  з теплих слів глядачів.

Михайло Баран з великим розмахом організовував 180-річчя з дня народження Маркіяна Шашкевича. Були запрошені бандуристи з багатьох областей України, були поважні і шановані люди, гості з закордону. Перший і великий концерт мав відбутися біля пам’ятника Маркіяну Шашкевичу в центрі Львова. Мали виступати кобзарі. Лайош конче хотів, аби виступила і я зі своїми віршами. Михайло Баран несподівано запротестував: ні – та й усе. По-перше, що я була Фролова – моє російське прізвище мені тепер завдавало багато мороки, а по-друге: у мене не було вишиванки.

– Не хочу, щоб Ви своїм шляхетним одягом псували наші козацькі кунтуші.

Так сказав Михайло Баран, і мені було образливо до сліз. І я вже нічого не хотіла, навіть виступати. А поміж людьми ходила Лайошева донька Люба і продавала «Виклик долі». Тут теж не обійшлося без розмов.

– Фролова? Вона що, москалька?

– Ні, це прізвище її першого чоловіка.

– Ну… Все одно… Хай би була дивилася, за кого заміж іде.

І смішно, і сумно водночас… Однак Лайош не міг з тим легко змиритися. Він таки «вибив» мені право на виступ. Він поступився своїм номером. І я таки читала свої вірші, і вони мали, можна сказати, грандіозний успіх, і це не похвальба. І, думаю, забулося моє російське прізвище, і вже якось само по собі згладилося те, що була я без вишиванки, а в старенькій сукні. Знімали цей концерт на відео, але ми так і не викупили цієї плівки через дороговизну. А жаль. І був з нами на цьому виступі Мишко Класин – хлопець, що мав «криву» долю і матір-пиячку, а тому ріс собі, як йому рослося, а душу мав добру і чуйну.

Була одна незручність: у мене страшенно боліли ноги – муляли туфлі. Концерт відбувався на вулиці, отже, всі глядачі стояли. Мишко звідкілясь приніс мені стільця, і я тепер сиділа, щаслива і зворушена. Виступів було багато, цікавих і не дуже цікавих, але всі вони були щирі і схвильовані. Приїхав і Михайло Коваль з Черкащини. Це був дуже цікавий чоловік – вчитель і кобзар одночасно. Мав і свої власні пісні. Він сам навчився грати на бандурі, сам її налаштовував, як умів, а тому вона в нього мала свій власний стрій, як ні в кого. Михайло сам собі вишивав сорочки, ткав пояси і майстрував брилі. А пісень тих скільки знав – силу-силенну, цікавих, що й мало де можна було їх почути. Словом, я не переставала дивуватися. Переді мною розкривалася справжня галерея людських здібностей, людських талантів. Скільки ж їх, бандуристів, кобзарів, цікавих і самобутніх, відомих і не дуже або й зовсім невідомих. Я вбирала в себе те розмаїття пісень і бандур, і так хотілося мені бути з ними, не дивлячись на те, що носила я російське прізвище і що в мене не було вишиванки. Вишиванка колись буде, а от з прізвищем було гірше: його я не збиралася міняти, бо те прізвище носили мої діти, мої всі три сини, носила його і моя збірка «Виклик долі». Прикрий осадок поступово розвіявся, і я насолоджувалася концертом. Сашко і Мишко, бачила я, також були зненацька заскочені, бо такого вони ще не бачили і не чули. Це був зовсім інший світ, котрий був поруч з нами, але водночас чомусь далекий від нас.

Потім люди ще довго впізнавали мене на вулиці, бо пам’ятали цей виступ і мої вірші. І, признаюся Вам, хоч я не була марнославна, але мені було приємно.

Другого дня їхали в Підлисся. Лиса гора ще такого не бачила. Було освячення Хреста, було море людей, а по всій горі сиділи кобзарі і співали. Молоді і старші, львівські і приїжджі. Атмосфера незвичайна, бралося на сльози. Та все зіпсував дощ. І під тим дощем тривав концерт. Бандуристи виступали під парасольками. Тут я вже не читала своїх віршів. Потім сиділи за столами у величезному військовому наметі, а Теодор Кукуруза роздавав усім свої касети і книжки.

Розмови, знайомства, дощ і Лиса гора. Очевидно, дух самого Маркіяна Шашкевича десь витав серед нас. Добре все продумав і організував Михайло Баран. І як це йому вдалося? І це нічого, що він чомусь увесь час забував моє російське прізвище. Я на нього не серджусь. Ми ще подружимося з паном Михайлом, але це буде потім, колись, значно пізніше.

Повертаємось у Львів. На вечерю у ресторан ми не йдемо: розхворілася Лайошева Люба. Та й ми потомилися і померзли. Трохи жаль, але їдемо додому, наснажені, очищені, ніби після причастя. Що ж, пане Маркіяне, Вам нарешті віддали належну шану. І згадалася моя незабутня тьотя Міла. Вона читала мені літературу для заліку і вже для себе відкрила Маркіяна Шашкевича. А потім якось прийшла і розповідає:

– Знаєш, я була сьогодні на цвинтарі, поклала квіти на могилу Маркіяна Шашкевича.

І я була їй вдячна. А сьогодні вдячна Михайлу Барану і всім, хто взяв участь у тому святі. Значить, ми ще не збайдужіли остаточно. То, може, з нас ще щось і буде. Тримаймося ж.