ЛИСТ ДО СВЯТОГО МИКОЛАЯ
Я ніколи не писала листів до святого Миколая, бо мої батьки не мали грошей, щоб купувати мені подарунки. А потім була школа-інтернат. Там ні про якого Миколая не йшлося, тим паче про святого, бо то були радянські часи, а тоді атеїстична робота велася на належному рівні. Особливо в школах-інтернатах. Який Миколай? Все це забобони! Нема Бога, нема Ісуса Христа, нема святого Миколая. А тим часом всі варили кутю, колядували і святили паску. І не могла утриматися торгівля, щоб трохи під Великдень не заробити. В магазинах перед Великоднем продавалися паски. Правда, називалися вони «весняними кексами». Але це вже не мало ніякого значення, як вони називалися. Люди посміхалися і купували ті «весняні кекси». А чому ж не купити? Вони гарні і смачні, зроблені по-домашньому. А що партія? А партія на те закривала очі і поблажливо посміхалася. Нехай, мовляв. Дозволимо маленьку розкіш тому нужденному народу, тим пролетарям, котрі мають єднатися у всіх країнах. Бо на селах люди самі пекли паски. А в містах… А в містах, як кому вдасться: хтось пік, а хтось купував «весняний кекс». А ми, інтернатські діти? А ми чекали, кому щось з дому привезуть. У нас всі щедро ділилися тим, що мали. Але всі дівчата чітко знали, що треба скуштувати 12 пасок, аби до року вийти заміж. І хоч нам до замужу було ще далеко, але кожна рахувала паски, які вдалося скуштувати. Але я знову не про те.
Отже, листів до святого Миколая ми не писали. І, ясна річ, нічого той старий добрий святитель нам не приносив. А що, якби так приніс? Ну хоч що-небудь. Ото б диво було! Але не приносив.
Зате тепер мої внуки, Юля і Сергійко, діти мого Сашка, пишуть листи святому Миколаю і сподіваються, що він прочитає ті листи і виконає їхні бажання. І виконає, неодмінно виконає. Ото втіхи буде.
«Дорогий Миколаю!
Пише до тебе маленький хлопчик Сергійко. Я був цілий рік майже чемний. Хочу, щоб ти приніс мені машинку, цукерки і розмальовки. Зарання кажу Тобі дякую».
«Дорогий Миколаю!
Пише до Тебе дівчинка Юля. Я трошки була нечемна, але я вже виправляюся і обіцяю молитися до Тебе кожен день і вчитися на 11-12 балів. Я буду дуже старатися, щоб Тебе не обманути. Буду слухатися маму і тата. Прошу Тебе, повір мені. Будь ласка, подаруй мені ляльку і дитячу косметику».
І раптом мені, старій бабі, так захотілося, ну просто таки до сліз захотілося написати лист до святого Миколая. Якщо вже так захотілося, то чому ж не написати? От сяду та й напишу. Цікаво, чи святий Миколай прочитає лист, написаний шрифтом Брайля? А чому ж не прочитає? Мав би прочитати. Він же чудотворець. Не буду ж я і справді комусь диктувати свій лист. Засміють. Скажуть:
– Здуріла баба.
І не здуріла. Просто мені захотілося здійснити те, чого я була позбавлена в далекому дитинстві.
– Так… А що ж мені попросити у святого Миколая? Можливості ж у нього необмежені. Але й обмежені. Це ж стільки дітей треба обдарувати. Так… Дублянка у мене є – Льоня купив, кульчики купив Лайош, Сашко подарував мені ведмедика з сумними очима, що ще? Мені потрібен мільйон. Щоб видати свої твори. Може б і вистачило б. Але соромно таке просити. Та й нема у старого таких грошей. А як і є, то що? Не буде ж і справді святий Миколай викидати такі шалені гроші на якусь стару бабу. А лист написати так хочеться. Якщо хочеться, то й напишу. А чому б не написати? Але нікому у цьому не зізнаюся.
«Святий отче Миколаю!
Я ніколи не писала Тобі листа, ніколи не зверталася до Тебе з своїми проханнями. А от тепер, на схилі літ, вирішила написати Тобі. Не картай мене за це…»
А що попросити? А-а, знаю вже.
«Святий отче!
Ти – чудотворець, Тобі під силу майже все. То подаруй мені, святий Миколаю, натхнення і сильне слово, таке, щоб проймало людські серця. Більше мені нічого не треба. Тільки натхнення до кінця днів моїх».
От і все. Лист написаний. А тепер треба чекати. Чого чекати? Ясна річ, натхнення. І я буду його чекати, але не сидітиму склавши руки. Буду щось творити по силах і можливостях моїх. А може і подарує мені святий Миколай нове натхнення і дуже слово. Я ж у нього ніколи для себе нічого не просила. То буду сподіватися.
Хтось би посмівся з мене, якби знав про таку мою дивовижну чи смішну мрію. Але ніхто не знав, бо я нікому тим не хвалилася, – то й ніхто з мене не сміявся. А я сама надто серйозно поставилася до мого листа святому Миколаю. І… Я б сама не повірила, якби це було не зі мною, а хтось би мені розказував. Наступного дня я досить легко, без напруги, написала кілька добрих віршів. Написала – і сама здивувалася. Що це? Натхнення? А що ж тут дивного? Хіба ж я досі не писала вірші? Ну чому неодмінно треба ці вірші якось пов’язувати з тим листом до святого Миколая, з натхненням, що він мені подарував?.. Не знаю, може й не треба. А наступного дня – ще вірші. Писалося навдивовижу легко, вільно. Писалося, як дихалося. Лягачи спати, я додала до своєї повсякденної молитви:
«Святий Миколаю!
Я дякую Тобі за… За натхнення. То не моя заслуга, а твоя».
Спалося мені легко, вставалося ще легше. І зрозуміла я тоді, що жодна наша молитва, жодне звертання до Бога чи до святих не проходить марно, не буває непочутою, якщо вона щира.
Пишу й зараз. Чи добре – не знаю. Пишу, як дихаю. І хочеться мені, щоб ті мої вірші і все, що я пишу, озвалося в людських душах і породило в них добро. Якби я мала таке право, я б сама склала молитву до Бога, вдячну молитву-прохання. Але, щоб скласти молитву, треба найперше очиститися від скверни. А живучи у світі… А все ж я спробую. Тим паче, що одна жіночка мене колись просила скласти для неї молитву. А вже Бог, як захоче, то прийме її з уст моїх і з уст чужих. А якщо ні, то нехай не карає за слова мої, звернені до нього.
Господи, царю всевишній,
Сила і слава твоя.
Глянь на рабів твоїх грішних,
Щиро молю тебе я.
Правда і слава на небі,
Сила твоя на землі.
Зглянься на наші потреби,
Вислухай наші жалі.
Господи, отче всевишній!
Твоя воля, твоя сила і слава на небі і на землі. Вислухай молитву нашу і помилуй нас грішних.
Мати Божа, заступнице пресвята!
Заступися за нас перед сином своїм, перед отцем всевишнім і перед Духом святим. Нехай простить він нам гріхи і провини наші і спасе землю і людей своїх, що створив колись.
Господи, всемилостивий і всеблагий!
Молю і благаю тебе не лише за себе. Молю тебе за всіх дітей землі твоєї, живих і мертвих, і тих, що ще не народилися. Пошли їм, Господи, зцілення, духовне і фізичне. Помилуй тих, що мають народитися інвалідами, відведи від них цю біду. Пошли мир на землю твою і спокій в душі ворогів наших. Просвіти їх, Господи, і хай побачать вони істину твою і перестануть чинити зло. Амінь!
СПОГАДИ ЧИ НОСТАЛЬГІЯ
Спогади, спогади. Молодим того не зрозуміти, а для старших людей це справа звичайна. Чим старшають люди, тим молодшають спогади. Я люблю свої спогади. І кожен їх любить. Які б вони не були. А як їх не любити? Це ж якийсь відтинок життя. Всяке воно було: і не легке, і зі сльозою, і з радістю, а найчастіше – з піснею. Колись і ми були молоді. Всяке було. Чого там… На відстані часу всі спогади видаються добрими, навіть ті, що мають присмак гіркоти. Бо то була наша молодість чи зрілість. Тоді і весни були кращими, і зими гріли душу. Навіть гіркі сльози з відстані часу набирають солодкого присмаку. Згадуєш і дивуєшся, а колись… Все видавалося по-іншому.
Бувають спогади сумні, веселі, а часом нейтральні. Інколи вони перемежовуються, переплутуються, і вже не розбереш, де який… Спогади… А часом і ностальгія. Не треба боятися того слова. Не за Радянським Союзом сумуємо. Сумуємо за своєю молодістю, за зрілістю, за тим, що було доброго в нашому житті. Ми в цей час жили. Хіба ж можна викреслити цей відтинок нашого життя? Викреслити, наче його й не було зовсім… Ніхто на таке не погодиться, бо щось же і доброго було в нашому житті. У когось були студентські роки, зустрічі, вечори, кохання.
Моє покоління майже обминули голодомори. Зате з дитинства збереглися спогади, як людей вивозили в Сибір. Та зараз не про те. Бо і нашому поколінню щось таки дісталося з тих часів, коли наша країна (Радянський Союз) була найкраща, наймогутніша, найщасливіша. І талони на цукор були, і масла бракувало, і мила, і все треба було «діставати». Просто ми молодші були, і все нам давалося легко. А таки один спогад хочеться перегорнути.
Сусідка моя Марина, майже моя ровесниця, прибігла захекана.
– Таню, пральний порошок дають. Збирайся та й ходімо. Може встигнемо.
– Я зараз. Я скоренько.
Зима. Що там збиратися? Чоботи на ноги, пальто, хустку – та й усе.
– Біжімо скорше. Аби вистачило. Бо як люди налетять…
– Та вистачить. Там багато. Щойно стали давати. Але людей відразу набралося повний магазин.
– Може якось вдасться без черги.
– Ой, не знаю. Люди тепер обізлені. З’їдять.
Прийшли. Людей і справді багато. Пробую без черги. Хтось пропускає, а хтось репетує. Як завжди. Людей можна зрозуміти.
– Подумаєш! Інвалід! Всі ми тепер інваліди.
– А нащо сліпій порошок? Хіба вона пере?
– От тобі й маєш! А що ж, хіба брудна ходить? Дивіться, яка пристойна жінка.
– Однак без черги не пустимо.
– Нехай стає в чергу. Постоїть. Нічого з нею не станеться.
– Жінки, ви б совість мали. Людина світа не бачить, а вам порошку шкода.
У мене повні очі сліз. Я вже й того порошку не хочу, і нічого не хочу.
– Ходімо, Марино, звідси. Нехай воно все сказиться.
Але тут знаходиться кілька жалісливих жінок. Зчиняється майже бійка – і мене пропихають без черги. За мною і Марина.
– А та чого?
– Тихо. Вона з нею.
Люди беруть порошок цілими упаковками. Величезна коробка. В ній 24 пачки. Ми з Мариною беремо 2 коробки і випихаємося з магазину. Вийти ще гірше, ніж увійти. Декотрі жінки все ще сердито вигукують:
– Скрізь ті інваліди! Просвітку від них нема. І масла їм треба, і сметани, а тепер-от порошку. Виздихали б вже, може б легше жилося.
– Ото розумна! Інваліди їй жити заваджають.
– Та схаменіться, жінко. Ви ж певно до церкви ходите. Гріх таке казати. Священик в церкві казав, що…
– Який там гріх! Стільки вже тих калік розвелося! Який там гріх! Нащо така неміч має жити на світі?
Несподівано на мій бік стала більшість жінок.
– Ти дивися на неї! Інваліди їй заваджають. Ти не знаєш, що ще тебе чекає. Ще до вечора може ж і ти скалічіти.
– А щоб і вкалічіла. Тоді б знала, як то добре.
– Порошку пошкодувала сліпій жінці. А щоб тобі на старість власні діти кусок хліба пошкодували.
– До церкви вона ходить! Аякже! Знаємо, куди вона ходить. На партійні збори! От куди! Та ще дітей з-під церкви ганяє, щоб пасок не святили.
– І ганяю. А ваше яке діло?
Тут піднявся суцільний шарварок, що окремих слів вже й не було чути. А тим часом ми з Мариною випхалися з магазину зі своїми коробками.
– Як тепер ми ті коробки додому потрагаємо? – непокоїлася я.
– Якось вже потрагаємо. Добре, що взяли. Ти тут постій, а я ще ось в цей магазинчик зайду. Тут пергаментний папір був. Люди брали по 2 рулони. Якщо ще є, треба взяти.
– Пергаментний папір? А для чого він?
– О, це така штука. Коли щось пекти. Або й просто бутерброд загорнути. Тобі взяти?
– Я знаю… Ну, то візьми й мені.
А нащо? Я не печу. Хіба інколи якісь коржики. Але ж люди беруть. Нехай буде. Може й справді згодиться – якусь канапку загорнути.
Ми йшли з Мариною додому, завантажені, як ті верблюдиці. Одну коробку з порошком ми несли удвох. Марина підказувала мені, де спуск чи підйом. У другій руці кожна з нас несла по рулону пергаментного паперу – важкенький і з рук вислизає, не дуже зручно. А другу коробку з порошком Марина футболила ногами перед собою. Благо – зима, то коробка їхала собі.
– Зате, уявляєш, на скільки нам вистачить?
– То правда. Але як баби кричали.
– А-а, не зважай. Вони завжди кричать.
– Люд обізлений. Життя таке нелегке.
– А ти думаєш, кричать ті, кому нелегко? Такі ще комусь намагаються допомогти. Найбільше кричать ті, кому більш-менш нормально. Бо ті, кому дуже добре, по магазинах не ходять і в чергах не стоять. Їм все додому привозять. Імпортне, не наше.
– Та й такі господині, певно, самі не перуть.
– Мабуть, що так… Але я їм не заздрю і на їхнє щастя не зазіхаю. У кожного щастя своє.
– От ми щасливі, що набрали порошку.
Сміємося і плуганимося далі зі своєю ношею. Марина футболить перед собою коробку з порошком. Емансипована радянська жінка, що нарешті дорівнялася до чоловіків. Та хто б з чоловіків таке витримав? Хто б на таке погодився? А жінка мусить. В неї на те згоди ніхто не питає. Бо їй треба якось виживати. Бо на ній тримається родина. То що? Матріархат? Чоловіки ніколи того не визнали б. Ні, це не матріархат. То соціалізм. По-науковому можливо це по-іншому називається і трактується. Та в житті це виглядає саме так… Хіба що газети. О, тут можна таке прочитати, що… Та хто їх читає, ті газети? Хіба що чоловіки перед телевізором. Та й то… Хіба ж вони вникають в те, що читають? А як же хочеться бути щасливою. Не думати про те кляте «дістати», «щось там викинули», «дають». І тягнути, тягнути додому, бо завтра може не бути…
– Послухай, Марино, невже нам з тобою, та й іншим жінкам, зосталося тільки отаке нужденне мізерне щастя? «Діставати» пральний порошок, мило, масло, а тепер ще й горілку. «Дістали!» – і щасливі. І більше нам нічого не треба. Невже і справді нам більше нічого не треба? Послухай… А може це хтось навмисне підкидає нам такі проблеми? Га?
– Не думала про таке. Та й кому це треба? Навіщо?
– А щоб ми з тобою тішилися побутовими здобутками, отим мізерним, що нам вдалося «дістати», роздобути, з-під прилавка, з переплатою, по блату…
– Але навіщо?
– Щоб приземлити нас. Щоб нам ніколи було про велике щастя думати. Про щастя, про мову, про освіту, зрештою, про національну свідомість.
– Ну, це тебе вже занесло.
– А ти подумай. А може я таки маю рацію?
– Може й маєш. Але ми вже прийшли. Тепер треба думати, як ті коробки наверх підняти. Зараз когось попрошу. Хлопці!
І хлопці допомагають нам підняти наверх наш здобуток. А потім ми з Мариною сідаємо пити чай і вже більше не повертаємося до тих розмов. Живемо далі. Тільки російська приспівка ніяк з голови не йде:
«Я корова, я и бык,
Я и баба, и мужик».