А потім мали вийти казки.

Та з казками цього разу казус вийшов. В одній з книжок моя друкарка припустилася помилки. І де? В самій назві! На обкладинці! Дива в тому нема. Потрібний коректор. От і довелося переробляти 1500 обкладинок. А що робити? І вичитували ж, а от… Отак воно буває, коли за все треба відповідати самому. І знову ж таки… Все через брак коштів. Та вже є – як є. Читача це не має обходити. Це технічний бік. Є книжка – це головне. Просто до слова прийшлося – і я прочинила двері технічної майстерні.

Цього разу вийшли дві книжки казок, а третя на часі. Будемо сподіватися, що з нею все буде гаразд. От вийде – тоді й потішимося зібраним урожаєм. А зараз тішимося тим, що вже вийшло: «Брати не по крові, а почесті» і «Жив на світі казкар». Казки як казки. Не скажу, що вони кращі чи гірші, але, думаю, мають бути цікаві і з претензією на оригінальність. Це загальна риса всіх моїх казок. Цього разу ілюструвала мені казки Наталя Галушко – жінка, у котрої, так мені думається, є і фантазія, і хист. Я сама їй запропонувала спробувати себе у тій царині. І вона погодилася. А потім я вже запереживала: що з того вийде? А вийшло, либонь, непогано. Нові книжки потрохи продаються – значить, все гаразд, читач їх сприйняв. Художниця Наталя Галушко впоралася з ілюстрацією. А я напереживалася, бо ж таки не фахівець. Ні, поки що про малюнки ніхто нічого поганого не сказав, окрім самої Наталі. Вона дуже критично поставилася до своєї роботи. Це добре. Може й надалі буде мені щось малювати. Особливо казки. З художниками у мене завжди проблеми. Ну, поживемо – то й побачимо. А поки що розвозимо казки для реалізації. Як завжди. Для нас це дуже важливо, бо ж треба розраховуватися з друкарем. Казки мусять ще й поезію окупити. От і мудруй тепер, Лайоше, якщо обрав собі таку дружину, що сама ніяк не заспокоїться і тобі спокою не дає.

Вже аж лячно братися за нові твори. Задумок багато, а як подумаю, що написане треба ж колись по можливості видавати, то стає страшно. Все це дуже важко дається. На сліпого Лайоша це непосильне навантаження. Але він терпить, нічого не каже, щоб не писала. Значить, треба писати. Правда, всякі життєві негаразди вибивають мене з колії, а всю мою творчість відкидають далеко-далеко на задвірки. Бо про яку творчість може йтися, коли життєві реалії не залишають настрою, скажімо, для поезії? А від тих життєвих реалів ізолюватися неможливо. А все ж таки щось пишеться. І коли те «щось» сприймають люди, то це добре, навіть дуже добре.

Жив на світі казкар. І нехай живе. І не один. І нехай живуть казки і ті, хто любить їх слухати. Бо без казок світ збідніє на добро. І дитячим душам ніяк буде заквітнути. Добре, що живуть казкарі, добре, що народжуються казки. І добре, що я причетна до того казкового світу. А я вже попрошу і дощ, і вітер, і сонце, і дерева, і квіти, і вас… Так, так, і вас, любителі казок, допомогти мені. Бо без вас я що? Як дерево без плоду. Бо кожна казка – це плід добра і трошки вимислу чи домислу. І кожна казка ніби промовляє:

«Любіть нас – і ми завжди будемо».

1111111

А з наступною книжкою казок – просто сміх. Все через назву. Я вирішила назвати її «Сколопендра». Де я цю назву взяла? В нашого класика П.Г.Тичини. там у його вірші є: «В’юнко лізе сколопендра». Ага, якщо лізе, значить це щось живе. Слово мені сподобалося, і я захотіла назвати так свою книжку. А що ж воно таке ота сколопендра? Тепер все просто. Зайшли в інтернет – і знайшли ту сколопендру. Дехто запротестував, щоб я так називала свою книжку.

– Це така гидота. Зміни назву. Ну для чого тобі та сколопендра?

А я не хотіла назву міняти, і слово мені подобається. Питаю у художниці:

– Ну як, Наталю? Справишся з сколопендрою? Чи міняти назву?

– Справлюся. Я зроблю її симпатичною.

Не знаю, чи це їй вдалося. Побачимо, коли вийде книжка.

Цього разу Лайош вирішив скористатися послугами вибавництва «Бона». Для нас це нове. Що ж, спробуємо.

І «Сколопендра» вийшла. Наталі і справді вдалося зробити її симпатичною. І видавництво «Бона» впоралося з нашою сколопендрою. Як на мене, то книжка вийшла цілком пристойною. Але я – це не показник. Побачимо. От тільки слово «скоропендра» декого дивувало, навіть вчителі інколи не знали, що воно таке. Дорогі мої, класиків читати треба. П.Г.Тичину. це в його вірші «В’юнко лізе скоропендра». От я звідти і взяла сколопендру і перенесла її у свою книжку. Маю втіху: донька лірника Михайла Хая відгукнулася на мої казки. Їй вони дуже сподобалися, в тому числі і «Сколопендра». А для авторки відгук дітей це немало. Що ж, треба писати і по можливості видавати. Хоча ті можливості дуже обмежені. А власне, чому обмежені? Бери кредит – та й видавай. Спонсорів нема. Але ж ті кредити повертати треба. А я з роботи зібралася йти на пенсію, як кажуть, на заслужений відпочинок. Заслужила чи не заслужила – відпочиваю. А книжки? То вже як вдасться. На те ради нема.

Скоса дивиться на мене місяць. Я так думаю, бо зараз ніч. Дивиться собі тай сміється з мене, старої жінки. А власне, чого сміятися? Мріє собі бабуся ще про книжки – то нехай собі помріє. А там – як Бог дасть, так і буде. Навіщо зарання тим журитися? Отак живу, мрію, щось потрохи пишу, доки мені Бог віку відмірює. Зітхаю з полегкістю, коли щось виходить у світ. Ще одна книжка. Слава Богу. Читайте, люди. Я вклала в ту книжку не тільки кошти, а й і душу свою. Ростіть, діти, з моїми казками. Ростіть добрими та розумними. А я для вас ще напишу, якщо зможу, якщо встигну. Гей, гей, літа мої молодії, скільки ж то вас прогаяно на марно. Жила собі дівчина, а потім жінка, і не знала, що вона письменниця. А як дізналася, то й писати ніколи: старість вже за плечима. Та дарма. Ти тільки, старосте, почекай, не в’яли розкрилену душу. Їй, душі, ще квітнути треба. Квітнути отим осіннім квітом, що на любов, солодку і щемку – аж до знемоги. Почекай, старосте, ще хоч рік, хоч день, хоч мить… А я ще хоч щось спробую встигнути. Літа в гості не кличуть – не прийдуть, не вернуться. Це знаю з пісні і з життя. Мені ще б хоч трохи сили і здоров’я. І грошей. Отого мерзенного зілля, без котрого ні хліба не купиш, ні книжку не видасиш. Книжку…ще хоч щось з того, що вже написано, із того, що ще зможу написати. Якщо зможу…

 

А наступна книжичка казок вигулькнула наче якось несподівано навіть для мене. І назва народилася якось відразу – Душа птаха. Чому така назва – того я і сама до ладу не могла б пояснити. Романтика, мрія, казка, а може ще якась таєна. Не знаю. «Душа птаха» – і все. Ніхто зі мною не сперечався, ніхто мені не заперечував. Як захотіла, так назвала. Головне – буде ще одна книжичка казок. А втім… Цю назву зрештую можна було б пояснити, та… Самі розберетесь. Я тільки… Скажіть, а вам ніколи не хотілося літати? Не кажіть, що ні – не повірю. А у сні? Невже ви у сні ніколи не літали? Літали! Знаю, що літали. Бо і я колись… Та цур їм тим спогадам. Думається мені, що у людини (може не в кожної, але в більшості людей) поряд з її людською душею живе ще душа птаха. Ви щось хочете мені заперечити? Не поспішайте. Адже майже кожному із вас (чи з нас) хотілося літати. Адже так? А в своїх снах ви неодмінно літали. І ще будете літати. Політ триває. То озивається у нас душа птаха. Вона кличе нас у піднебесся.

– У нас нема крил, – сумно кажемо їй.

– То й що? – відказує душа птаха. – А хіба не можна літати без крил?

– Не можна, – кажемо ми їй. А вона не вірить.

– А мрії? Хіба це не політ?

– Е, мрії – це не те. от якби насправді злетіти.

Душа птаха зітхає і народжує в серці неймовірно солодкий щем. І щоч я вже давно доросла, ба, навіть у похилому віці, а літають переважнов дитинстві та в юності, мені однак хочеться летіти.

– Куди тобі? – вгамовує мій запал моє натомлене спрацьоване серце. – Де вже тобі літати? Нехай вже літають молодші та діти.

– Нехай літають, – кажу, зітхаючи, і – я ж їм не заважаю. Але ж мені хочеться. Ах, як же хочеться.

– Ти вже своє відлітала, – каже натомлене серце. – краще пиши вже казки. Казки для дітей та онуків, для своїх і для чужих. Це теж політ.

– Добре, я писатиму казки. Але літати мені однак хочеться. Чи знаєш ти, моє не мудре серце, що не можна зупинити політ людини, котра вже сягнула висоти. Висота вабить. Не вабить лише того, в кому не живе душа птаха.

І ми сумно-сумно дивимося за журавлями, коли відлітають вони у вирій, і радісно зустрічаємо їх повернення з вирію, бо вони на своїх крилах несуть нам весну. А як отому журавлю, що біля криниці? Невже йому не хочеться злетіти? Хочеться. Ще як хочеться. Та не може. А може колись… Таки злетить? Може й злетить. Якщо дуже захоче. Захоче. Неодмінно захоче. Бо ж у ньому живе душа птаха. І у мене живе, у вас душа птаха живе. Тому і казки свої, невеличку книжичку казок, я назвала «Душа птаха».

Пишу я свої казки та й думаю про тих, хто буде їх читати. Про вас думаю. І цікаво мені знати, чи й вам хочеться літати, чи й у вас живе ота душа птаха, що наділяє нас дивовижними мріями про політ. Думаю, що так. Чимало казок я написала. А може й ще напишу. І дуже мені хочеться, щоб і я ця книжечка, котру я вирішила назвати «Душа птаха!, знайшла своє місце у вашій бібліотечці. Щасливого вам польоту. Нехай душа птаха живе у вас завжди. І навіть тоді, коли ви станете дорослими. А коли вам хтось не повірить, то нехай прочитає мою книжечку, то може тоді злетить.а я щиро позаздрю вам і таки напишу для вас ще якусь книжечку. І скорше за все це буде нова книжка казок. Ті казки живуть у мене десь поряд з душею птаха.

 

НАЙКРАЩА В СВІТІ ПОСМІШКА

                                              («КАЗКИ БАБУСІ ТЕТЯНИ»)

Авторка дякує своєму старшому сину Леоніду Фролову за фінансування видання   цієї книжки. Ти, сину, ріс на моїх казках. Добре, що ти про те пам’ятаєш.

Приказка

Ходить казка по світу

Зодягнена в свиту.

На голові хустина,

За плечима торбина.

Як захоче їсти,

Шукає, де сісти.

Хоч на порозі,

Аби не на морозі.

Хоч на горбочку,

Аби в холодочку.

У хаті тепленькій,

Де діти маленькі,

Де котик воркоче,

Дитя спатки хоче.

 

Ходять казки по стежках

У новеньких фартушках.

Ходять, пишаються,

У дітей питаються:

– Чи ви любите казки?

Чи читаєте книжки?

– Ні, читаємо не всі.

Нам читають дідусі,

І бабусі, мами й тата.

Знаєм ми казок багато.

До казок ми не байдужі.

– А чи чемні ви? – Не дуже.

Чемними бути – не шкодить,

Та в нас це не дуже виходить.

Правда, ми стараємось,

Правда, намагаємось.

Та однак

У нас виходить не зовсім так.

Ми діти прості.

Ходіть до нас в гості.

Ми вас хлібом нагодуємо,

Ми вам каші приготуємо.

Ми вас спати повкладаємо,

Колискову заспіваємо.

І наші мами

Співатимуть з нами.

А коли ви відпочинете з дороги,

Коли відпочинуть ваші втомлені ноги,

Тоді, якщо зважитесь,

Самі нам розкажетесь.