Казки бабусі Тетяни


Та де вже там мені вирватися. Тільки, якби я знав, що в тебе, ли­сичко, свіжі млинчики, то я б і дружину свою покликав. Чого їй там у хатинці самій сидіти?

«Гм, – хмикнула лисичка. – Два зайці – краще, ніж один. Це вся­кий знає».


Ну добре, – сказала улесливо. Біжи та приведи свою дружину. А я вас тут почекаю. Тільки не затримуйся.

Пішов зайчик – і сліди за собою забрав. Зачинився у своїй хатинці та й посміхається. А лисичка чекала, чекала та й ні з чим додому пішла.


Перехитрував мене куцохвостий. Ну, заєць, постривай. Буде тобі. Однак ти від мене не втечеш.

Наступного дня знову стоїть лисичка Секлета під вікном Вуханевої хатинки та й гукає:
– Доброго дня Вам, сусіде. А чи не могла б я у Вас розжитися шматоч­
ком масла? Затіяла я вареники, а масла забракло. І знає вже зайчик підступну Секлетину вдачу, а все ж думає: «А раптом їй і справді масла забракло? То як не виручити?» Та й каже:
– Чому ж ні? Є у мене свіже масло. Вчора у корови купив. Зараз винесу.
Виніс зайчик лисиці масло, загорнуте у капустяний листок, а вона його хап за вуха та й несе. Несе та й приказує:

Де вже тобі, зайчику, мене, лисичку, перехитрувати! Тепер тобі вже від мене не втекти.


Та де вже там мені тебе перехитрувати. Та де вже там мені від тебе, Секле­то, втекти. От тільки шкода, що я лапки не помив, вештався я по болотах, поживу шукаючи. Соромно мені з такими брудними лапками перед твої ясні очі стати.


То правда, що соромно. Ще якби я сама, то це б нічого. А тож мої діти. Ось потічок. Біжи лишень та помий лапки. Та не барися. Не змушуй мене довго на тебе чекати.

Пішов зайчик – тільки лисичка його й бачила.


Знову перехитрував мене той куцохвостий. Мене,Скеклету, а таки перехитрував. Ну, заєць, постривай. Буде тобі.

Третього дня зраненька знову стоїть лисичка під віконцем зайчикової хатки. Стоїть та й гукає:

Доброго ранку, сусіде.


І Вам, сусідко, доброго ранку.

– А чи не розжилася б я у Вас капустиною на борщ? Діти борщику попросили. Заходилася я варити, кинулася – а капусти немає. Де ж і пи­тати, як не у Вас?

Є у мене капуста. Свіженька, щойно з города, ще роса на листочках. Так і хотілося сказати тому зайчикові:


Та не вір ти їй, лукавій. Хіба ж ти не знаєш її хитрої вдачі?

Ніхто йому того не сказав, а сам він про таке й не подумав. Виніс зай­чик лисичці капустину, а вона його хап за вуха та й понесла.

Тепер тобі, Вуханьчику, від мене не втекти.


Та де вже там мені, нерозумному, від тебе втекти.
От принесла його лисичка до хатки та й каже своїй старшій донечці:


Пильнуй його, щоб не втік, а я піду дров принесу.
Та й пішла. А Вухань сидить та й метикує: як же йому врятуватися?
«Я стару хитру лисицю перехитрував. Та невже я не перехитрую ото

лисеня?»
– Але ж у вас і хатинка чепурна, – каже зайчик. – І ти така гарна,
така пишна, ще краща за свою маму. Запишалася лиска: ще б пак! Вона ж таки гарна. А Вухань веде своє далі.
– Тихо. Хтось, либонь, кричить… Чи не твоя матінка часом? То таки вона. Либонь, на її слід мисливці з собаками напали. Побіжу лишень я та й вирятую її – відверну їхню увагу на себе.
Сказав так та й чкурнув на двір. Прийшла лисичка з хмизом, а зай­чик побіг низом. Сів у свої хатинці та й сміється. А насміявшись, став думати-гадати, як би йому лисичку провчити. Набридло йому від неї ви­кручуватись. Треба якось так зробити, щоб вона забула дорогу до його хатини. Думав, думав і таки придумав.
Був у Вуханя на селі приятель, пес Рябко. Скажете, такого не буває, щоб пес приятелював з зайцем? А от і буває. Всяке в житті буває. А тим паче в казці. Трапилося якось Рябкові врятувати зайця Вуханя від за­повзятих собак. Просто так чомусь Рябко його порятував. Шкода стало.

А незабаром і Вухань Рябкові віддячився: коли господар старого Рябка здому вигнав, а той, не маючи ніякого прихистку, до лісу подався, напала на нього зграя вовків. І, мабуть, що розтерзали вони старого собаку. Та де не взявся Вухань. Він поманив вовків за собою, а потім збив їх зі свого сліду та й утік. А переляканого Рябка в своїй хатинці переховав.
– Хоч тісно, – казав Вухань, – зате тепло і затишно. А головне – безпечно.
Довго не буду розказувати Рябкову історію. Скажу тільки, що зле стало господареві без старого вірного пса. Доки ще нового собі виховаєш, доки навчиш всіх собачих примудростей. І господар пішов Рябка шукати. Ходив по лісу, кликав, кликав – от Рябко і знайшовся. Зраділи вони один одному – і Рябко повернувся в село. Живе тепер у своїй власній буді, має власну миску та пам’ятає про зайчиська Вуханя і про те, як порятував заєць Рябка від напасти. От тепер пішов Вухань на село до Рябка, хоч дуже таки ризикував, бо на селі, це Вухань знав, напевно, не всі собаки такі мирні та добрі, як Рябко. Йшов Вухань, йшов, на городі капустою по­ласував, морквину про запас висмикнув та й таки добрався до Рябкововї буди. Спершу пес спросоння загавкав, а потім опам’ятався і привітно за­крутив хвостом.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.