Казки бабусі Тетяни


І люди.


І люди також. На жаль. Серед людей, як і серед левів, всякі трапля­ються. Та я вірю, що з часом всіх нас реставрують, і серед реставраторів, можливо, будуть діти, котрі слухатимуть наші казки. Але задумайтеся над іншим. Ось як воно буває. Ми навіть не знаємо, скільки нас у нашому древньому Львові.

– А як же ж нам про те довідатися?


Це добре, що вас таке схвилювало. Це дуже добре. Тут нам допомо­же людина.

– Людина? Р-р-р!


Так, людина. І не треба так заповзято рикати. Ми живемо серед людей. Ми вже майже приручені. І приручила нас людина. Мудрими бу­вають не тільки леви, а й люди.

– Хоч ти й мудрий лев, та інколи забагато розумуєш. Людина!


А як по-вашому? Хто збудував наше місто? Людина, наш великий князь Данило, власне, навіть не князь, а король. Та й чого там критися? І нас, левів, створила людина.

– Левів? Не вигадуй. Бути такого не може.


Так, щоб ви знали, левів створила людина. А звідки ж по-вашому ми взялися?

– Звідки? Ми просто собі були. Завжди були – ось і все.
Мудрий лев засміявся.


Такого не буває. Все має свій початок і свій кінець. Нізвідки нічого не береться.


Але ж ми… Живі!


Вас оживила любов. Любов до нашого міста, до рідного краю.


Думаю, що так і є, – тихо сказав лев, якого прозвали Мрійником.


Люди не вірять, що ми живі, але я знаю, настане такий час, коли всі львівські леви серед білого дня вільно пройдуться вулицями нашого міста і тоді… І тоді ми влаштуємо парад львівських левів. Отоді всі побачать, які ми справжні і які ми живі.

Така думка левам була до смаку, але лев-скептик сказав:


Ти, брате, справжній мрійник. Та я щось не дуже вірю, що колись таке буде. Але навіть, якщо буде, то дуже нескоро. До того часу віки зруй­нують нас, а запопадливі туристи по шматку розберуть нас на сувеніри.


Та що нам віки? Хіба мало їх ми вже пережили?


А я без бою не здамся, ні вікам, ні туристам, – вигукнув сміливий лев.


І я.


І я, – підхопили інші. А мудрий лев, пересилюючи загальний рик, сказав:


Ви, панове, забуваєте про те, в якому місці ви живете. Та львів’яни ніколи не допустять до занепаду своїх левів. Вони люблять нас, вони гор­дяться нами. Хіба ж ви того не знаєте?


Та знаємо, знаємо, – вигукнів лев хоробрий. – Он, як гарно мене реставрували. Я вже думав, що мені гаплик. А тепер я, як бачите, знову хоробрий.


Проблем у нас багато. Що й казати. Тільки-ось… Як до людей до­нести наші проблеми? – сумно прорикав котрийсь з левів. Та мудрий лев і на те мав відповідь. Аж вишкірився в посмішці та сказав:


Може це не всі знають, а може й не знає ніхто, але ось тут, на стільчику, збоку, сидить людина, казкарка.

– Що-о-о?
Піднявся такий рик, що я вся стерпла і шепнула дідусеві Панасу:


Скорше тікаймо звідси, доки нас ті леви не роздерли. Не до казок нам тоді буде.

Та дідусь Панас був цілком спокійний. Він тихо сказав мені у саме вухо:
– Не бійся, дівчинко.
Дівчинка! Хтось би дуже голосно сміявся, таке почувши. А я навіть не поміхнулася: мені було не до сміху. А дідусь Панас продовжував:

Я й не думав, що ти така страхопудка.
Я почервоніла. Добре, що дідусь Панас не міг того побачити.


Страхопудка! – спробувала обуритися я. – Нема такого слова.


Нема? А чому нема? Якщо є слово «страхопуд», то має бути й «стра­

хопудка». А якщо нема такого слова, то треба, щоб було. Тим часом леви затихли. Вони слухали мудрого лева. А він говорив:


Я не для того вам те сказав, щоб ви так розхвилювалися. Казкарі не причинять нам зла. Це свої люди. Вони люблять нас і знають про нас багато такого, чого ми самі про себе не знаємо.


Бути такого не може, – рикнув хтось обурено.


Може, панове, може.


Давай казкарку сюди. Нехай скаже, чого вона прийшла на нашу раду. Чому ми її не бачимо?


Не бачите, бо вона невидима. Ви ж знаєте, що в казках ще й не таке буває. А може ви того й не знаєте, бо вам у дитинстві ваші матусі і бабусі казок не розказували.

Тут лев-плакса голосно захлипав.
– Ти чого, Плаксо? – запитав Мудрий лев.

Образливо, – хлипав Плакса. – Ми такі розумні, такі дужі, а казок нам ніхто не розказував.


Цить, Плаксо, – рикнув котрийсь лев, – зараз не про те. Я хочу ба­чити ту нахабну казкарку, що без нашого на те дозволу потайки сміла прийти на нашу раду.


Р-р-роздерти її!


Р-р-роздерти!


Обернути її на іграшкове левеня!


Заспокойтеся, панове. Я їй дозволив прийти на нашу раду. Про казки ж йдеться. То, як же ж без казкарки? Це наша гостя. А ви ж не просто леви, а галицькі леви. А хіба можуть галицькі леви знехтувати гостинністю? Якщо ви будете такі хижі та кровожадні, то ви ніколи не побачите каз­карку. Я вам просто її не покажу. Ви думаєте, легко жінці стати перед вами, коли вас так багато? Це дуже смілива особа, якщо вона наважилася сюди прийти. Я захоплююся нею.


Я ж казав, що людським духом пахне. А ви не вірили. О, я людину відразу чую, на відстані.


Але ж чому ми про те нічого не знали? Це знаєте…


Показуй свою казкарку. Ми хочемо її бачити.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 − two =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.