Казки бабусі Тетяни


Ти майже вгадав, старий. Роздобув я для тебе молодильну воду. Бо воно якось зле виходить: ти мені допоміг, вилікував мене, можна сказати, від смерті мене врятував, а я тобі не віддячився. В нашому роду так не прийнято. У нас так: за зло плати, а за добро сторицею віддячся. Довго я ходив, доки ту воду знайшов. А таки знайшов. Пий, Махтею, на здоров’я і живи ще сто літ.

Випив Махтей молодильної води – і став таким парубком, яким ко­лись перший раз у гори прийшов.
– А тепер іди і в дзеркало на себе подивися. А як не маєш дзеркала,
то глянь в оте озерце. Тут вода чиста, спокійна і прозора. Глянув Махтей – і не впізнав себе.
– Це так, наче я свої молоді роки побачив.

Вони до тебе повернулися, Махтею. Ні до кого не вертаються, а до тебе повернулися. А тепер ми тобі гарну панянку висватаємо. Я там

нагледів одну. Тільки треба когось путнього до неї послати. Бо я сватач дуже неоковирний.


Не старайся, друже мій, володарю гірський. Може ти про те не знаєш, але у людей є таке велике почуття, любов’ю зветься. Ото й … Онисю свою я безтямно любив. І досі люблю. Та тепер що: нема її. А колись дівка була, скажу тобі, на все село. Ми з нею перед Богом і людьми повінчані. Су­противилися Онисині батьки. Не хотіли вони, щоб Онися заміж за мене йшла. Не дали їй ні хати, ні поля. От і пішли ми в гори. І Онися за мною пішла, ні слова не сказавши. Все село тоді вирувало. А ми нічого. У мене руки знали багато ремесел. Збудував я тоді отут хатинку. Не палац, зви­чайно, та міцна і ошатна та наша оселя була. Вже Онися сама її чепури­ла, до пуття доводила. Отут ми з Онисею прожили без малого 60 років. Раєм була для нас та оселя. Та померла моя Онися. Осиротів я без неї. От її одну я любив і досі люблю. Якби так вона до мене повернулася, то я ра­дий би був більше, ніж молодості своїй. Хай би не молодою повернулася, а старою немічною бабусею. Я глядів би її і беріг би, як найкоштовніший скарб. Аби мені тільки заспівала:

А я встану, а я встану У суботу зранку, І виперу, й випрасую Свою вишиванку. Ні на кого, мій Махтею, Більше не дивися, Бо нема на світі кращих, Як твоя Онися.

Задав ти мені, Махтею, задачу… Такого я і придумати не міг. Та й покликав орла.


Злітай-но сюди, друже.

Почувся клекіт, а потім могло видатися, що хмара сонце заступила. Так близько Махтей ще ніколи не бачив того велетенського гірського орла, хоча й жили по сусідству.
«Такий орел нікого не злякається, – подумав Махтей. – Він, певно, і з самим велетнем поборотися міг би. Та вони мирно живуть. Вони друзі. І це прекрасно. Сила силу має поважати».


Найперше скажи, орле, чи знаєш ти того чоловіка? – спитав Бор.


Ні, не знаю. Ніколи його не бачив. А що цей парубок тут робить?


От бачиш, Махтею, як я омолодив тебе?
І до орла:


Та це ж дід Махтей.


Дід! Та який же він дід? Це ж парубок. А я вже собі подумав: хоч би він нам якого лиха не заподіяв.


Не заподіє. Цей не заподіє. Та зараз не про те. скажи, орле. Ти над землею літаєш, багато бачив, багато знаєш. Чи не чув ти часом, чи нічого ти не знаєш про живу воду?

– Ні, не чув і не знаю. А що?


Бачиш… Молодильну воду я напитав. Хоча, мушу зізнатися, довго шукав її. А про живу воду й не думав. А виходить, що треба було думати. Так от… Ти все-таки на своїх дужих крилах. Це не те, що я на своїх ска­ленятах. То чи не погодився б ти дістати нам живої води?


Чому б не погодився? Твоє слово для мене – закон. Спробувати можна.


То спробуй. Колись і я тобі в пригоді стану, як ставав уже не раз.


Знаю. Ставав. Та не можу я в таку далеку дорогу так відразу виру­шити. Орлиця моя саме орлят годує. То я мушу їх харчем забезпечити. Бо ж, певно, не на день полечу. Зараз полечу на полювання, а потім вже по живу воду.


Згода. Нехай так. Забезпеч своїх, а тоді вже лети. Та без живої води не повертайся. Я тільки чув, що там два озера поряд: одне з живою водою, а друге з мертвою. Гляди, не наплутай.


Запам’ятав. Не наплутаю. Випробую на своїй здобичі.


Розумний ти птах.


А інакше я орлом би не був.


Хоч не моя це справа людей оживляти. Це справа Божа. Та для цього чоловіка мушу і таке зробити. Дуже я перед ним зобов’язаний. Він мене від смерті врятував. Думаю, Бог на мене за таке не розгнівається.

– І ти, Боре, у Бога віриш?


Аякже! В Бога вірить все живе і суще, видиме і невидиме бо все Гос­подом створене. І ті гори також. Хто б, думаєш, таку красу створив, якби не Бог? Тільки він спромігся витворити таке диво, як наші гори. І любить

їх Господь. Бачиш, ближче до себе їх поставив, аж за хмари. Щоб милува­тися ними повсякчас. А ти думав, що я, якщо велетень і в скаленятах ход­жу, то й у Бога не вірую? Ні, брате. Я не від зла, а від добра народжений.
Мало вірив Махтей у таке диво, що його Онися оживе. Вірив казкам, вірив легендам, з вітрами та з громами розмовляв – живучи в горах, всьо­го навчишся. А от в таке, що його Онися може ожити, не вірив Махтей. Це була така казка, в яку важко було повірити.
А якось у надвечір’ї почувся клекіт орлиний, а потім і дужий помах його крил.
– Знайшов! – залунало у горах. – Приніс!
Тут і велетень пригуркотів на своїх скаленятах, і його стріхаті брови угорі зійшлися.
– Невже знайшов? Невже приніс?

Приніс, володарю. Як я і казав, на своїй здобичі перевірив. Вполю­вав я ягня. Вже мертве було. А бризнув на нього живою водою – воно ожи­ло і замекало. Від радості я відпустив те ягня і чимдуж, не відпочиваючи, сюди прилетів.


Ну, орле, тепер я і твій боржник. То нічого. У горах так заведе­но. Мусимо рятувати один одного у скруті і тішитися один за одного в радості. Колись віддячуся. Може у тяжкі часи здобич тобі якусь підкину. А може ще чим прислужуся. Хто знає? Лети, відпочивай. І ти, Махтею, відпочивай. І ні про що не думай. А завтра зранку спробуємо. Всі добрі справи, щоб ти знав, зранку робити треба. Зранку і сонце встає, і гори про­кидаються. А все зле, не проти ночі згадуючи, у нетрі нетрющі ховається, де звір не пробігає, птах не пролітає, гад не проповзає, де нога людська не ступає. Ходімо вже спати. Бачиш, Махтею, вітри вже сердяться, що ми їм відпочивати заважаємо.


Тебе, володарю, до ранку слухав би – не переслухав би. Так ти цікаво розказуєш. Як казку.


Бо я і є казка. Людський вимисел, людський домисел. Чи не ти, Махтею, мене вигадав, отут у горах довгі роки живучи?

– То тебе нема?


Як це нема? Я є. А коли хто не вірить ні в казки, ні в легенди – для того може й нема. Добре, що ти не вигадав мене злим та жорстоким.


Я б не міг таким тебе вигадати, бо не люблю зла та жорстокості. І гори того не люблять.


То правда. Бо інакше б ти так довго в горах не прожив би. Гори да­рують здоров’я і довголіття тільки доброму.

– Все це якось дивно.


Нічого дивного, Махтею. Просто ти помолодшав і думаєш так, як думають молоді. Хоч ти і помолодшав, та не забувай, скільки ти вже в горах живеш.


Ні, володарю, того я забути не зможу. Гори нам з Онисею прихисток дали, розуму і добру навчили.


Ну, Махтею, в кого добра і розуму нема, тому й гори не поможуть. Ну… Свіжістю повіяло. Пора на відпочинок.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.