Казки бабусі Тетяни


Ой, лишенько! Куди ж він?


Лети ось сюди, в комору. Тут він тебе не знайде.


Ой, старшно ж як.


Не бійся. Потім я тебе випущу.
Та й зачинив комору.
А тим часом злий чарівник обернувся на коршуна та й полетів у са­

док. Тут він побачив Данилка та й запитав:

Де вона?


Не знаю. Сам її шукаю. Мабуть, полетіла кудись.


А не брешиш? Либонь, сам її сховав.


Та не ховав я її. А якби й сховав, то ти б її ніколи не знайшов.

– Послухай, хлопче, ти знаєш, де вона. Віддай її мені. Я тебе бага­тим зроблю. Будеш мати машину і все, що захочеш. А коли захочеш, то станеш королем, царем, президентом, чемпіоном, ким захочеш, тим і ста­неш. Тільки віддай її мені.
Данилко дивився на свого супротивника і посміхався. От перед ним злий чарівник, дорослий чоловік, а його, хлопчика, здолати не може. Не­вже сила в тій маленькій пір’їні?
«Може й так. Але не зовсім. Сила, мабуть, і в моєму характері, – ду­мав Данилко. – От не може він спокусити мене ні багатством, ні титула­ми. Тут вже пір’їна ні до чого».
А вголос сказав:

Лети звідси, ворог всього живого. Не треба мені твого багатства і твоїх титулів. Не віддам я тобі Цвірконю.

– Тоді я тобі очі виклюю.


Не виклюєш. Хіба забув, як просився з моїх рук, коли я тебе за кри­ла тримав? Лети собі і забудь дорогу в наш садок. І коршун полетів. Данилко ще якийсь час дивився йому вслід, а потім кинувся випускати Цвірконю.

Данилко з мамою часто говорили про Цвірконю. Розмовляюча пташ­ка. Хіба ж не диво? І коршун – злий чарівник. Хіба ж не казка? Але мама просила Данилкові про Цвірконю не розказувати нікому.


Не повірять в таке. Ще й, гляди, сміятися будуть. А потім… В на­шому садку завжди буде повно цікавих. Тоді Цвірконі спокою не буде.

Це була їхня таємниця. Не розкривали її нікому. Дуже кортіло знати історію Цвірконі, та якось незручно було розпитувати. Хоча… А власне.. Чому незручно? Історія незвичайна. Кожному цікаво було б. І якось Да­нилко таки зважився, таки не витримав і запитав:

Скажи, Цвірконю, ти колись була принцесою?


Ні, принцесою я не була ніколи. А чому ти так подумав?


Просто… У казках так часто буває. А твоя історія дуже схожа на казку.


Так, схожа. Але прицесою я не була. Я була простою дівчиною, єдиною донькою у своєї мами. Всі казали тоді, що я гарна.

– А ти й зараз гарна.


Ні, це зовсім не те. Хіба ж це я? Це жаль мій, це розпука моя… Але слухай, коли цікаво. Доросла я до пори, коли дівчата заміж виходять. І тут… Посватався до мене старий, бридкий, а головне – злий дід. Я ще тоді не знала, що це злий чарівник. Вихвалявся своїм багатством, своєю могутністю. Мене обурило таке сватання, і я йому відмовила. Він стра­шенно розсердився.


Ну, почекай, горда красуне, – сказав, – будеш ти мене пам’ятати. На все життя запам’ятаєш.

Тут він вдарився об землю, обернувся на коршуна та й полетів. Я нічого. Дивилася, як на диво якесь. А мама заплакала.


Ой, донечко, – голосила, – чекати нам тепер лиха від того недоброго чоловіка.

Я маму заспокоюю, як можу, а самій страшно стало. З таким я в житті ніколи не стикалася, але казки читала і добре знала, як воно в казках буває. Не вірилося, бо ж казка – це казка. Але ж я на власні очі бачила, як він на коршуна обернувся. Ми з мамою втратили спокій. Але що роби­ти? Жити треба. І працювати. Люди ми були бідні. З своєї праці тільки й жили.
Якось я в полі була, просо полола. Полола та й співала щось собі ти­хенько. Аж гульк – а він переді мною стоїть. Дивиться на мене і посміхається. Тільки, що це за посмішка була! Довіку її не забуду. Єхидна, зверхня і зла. Ніколи не думала, що посмішка може таїти в собі стільки зла.

Що? Співаєш? – спитав. – Співай, співай. Це в тебе добре виходить. А вийде ще краще, коли я постараюся. Востаннє тебе питаю: ти будеш моєю дружиною?

– Ніколи.


Тоді… Прощайся зі своєю вродою. Не з життям, а з вродою. Тепер вже співатимеш, аж набридне.

Махнув рукою, зілля якогось сипнув з рукава, щось проказав – і я стала Цвірконею.
– Тепер співай, – сказав злісно, – доки я не вполюю тебе.
Сказав так, обернувся коршуном та й погнався за мною. Отут вперше я по-справжньому відчула, що таке страх. Я летіла додому, а моя мама вже знала, вже відчувала, що сталося непоправне лихо.


Нащо ж я, доню, купала тебе в любистку та хрещатому барвінку? Нащо дала тобі вроду писану та мальовану?

Плакала моя мати, а я не знала, як маю її потішити. Хіба що своєю піснею пташиною. Плакала мати, а я співала-квилила жалібно так і роз­пачливо.


І нема на те ради? – співчутливо спитав Данилко. – Мусить же бути хтось такий, що міг би порятувати тебе.


Є така жінка. Звуть її Лександра. Вона стара-стара. Може навіть старша за оцей ліс і оці гори. Багато віків живе вона на світі. Чути то я про неї чула, а от бачити її не бачила. Бо живе вона за тридев’ять земель, за тридесять морів, серед океану, на скельному острові. Кораблі туди не пливуть, птахи туди не літають, тільки хвилі б’ються об скельний острів та буйні вітри свою пісню співають і вісті, добрі та злі, з землі приносять. Ота добра чаклунка може мене порятувати. Та, як до неї доплисти, до­брести чи долетіти? Мої маленькі крилята не здолають такої відстані. Не долечу я, пропаду.

Задумався Данилко. Думав, думав, а потім сказав:

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one + eighteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.