Казки бабусі Тетяни


А як же так сталося?


Розсердили наші мешканці річкову фею – от вона й забрала річку.


А як же вони її розсердили?


Та от… Якось серед літа страшний град випав і злива проллялася. Річка розбушувалася, немов і справді велика ріка. Сама знаєш, як воно буває. Та цього разу розлив був нечуваний. Рибу викинуло на берег. На людських городах коропів можна було збирати. А Водяник і Кося замість того, щоб рятувати рибу, розважалися собі. У покинутих хатах здобич шу­

кали. Кося начіпляла на себе гердани та коралі, пов’язувала на голову квітчасті хустини, а Водяник не знав, що йому робити з жіночим прикра­сами, понанизував їх на себе і виглядав, як… Вже не знаю, як він вигля­дав, але казали, що дуже смішно.


Я цар! Я цар! – Гукав Водяник. Отут і припливла річкова фея. А, коли таке побачила, то пустила по землі буйну хвилю. Та хвиля зми­ла назад у річку рибу зі всіх городів і заодно Косю з Водяником. Річкова фея дуже гримала на них. І про тебе згадувала, що не берегли тебе, не ніжили. Сварилася, сварилася, а потім забрала нашу річку і всіх, що в ній були. А я лишився, бо тебе хотів побачити.


А тебе під час зливи вода не викинула на людські городи?


Не викинула. Я під корягу сховався та й так пересидів.


То пливи, пічкурику, щоб ти тут і справді не пропав. А я вже піду

додому. Вдома саме речі розвантажували. А тут і сумна Хвилька нагодилася.
– Можеш, тату, викидати нашого човна. Чи спалити… – Сумно ска­зала Хвилька. Ніхто її не зрозумів, а Максим не дуже дослухався до слів дівчинки. Всі були заклопотані розпаковуванням речей.

Чуєш, тату? Ну чому ти мене не слухаєш?


Ти там щось про човен казала? Що трапилося?


Більше тобі не треба буде човна. Ніде плавати. Нема нашої річки.


Річки? Як це нема? А де ж вона поділася?


Річкова фея її забрала. Лишила тільки… Для гусей і для дітей.


Влітку річка завжди трохи міліє. Тут нема нічого дивного.


Ні, тату, то не те. От підеш – і сам побачиш.
І дівчинка заплакала.


Чого ти, Хвилько?


Річки шкода. Така гарна річка була.

Не витримав Максим. Покинув усе та й пішов на річу подивитися. Повернувася невеселий: нічого не вигалала Хвилька. Так і є. Нема річки. Можна сказати, що нема. Маленька і весела річечка жебонить поміж бе­регами. Річечка, наче й весела, а хто на неї подивиться – сумно робиться. Така розкіш була, а тепер…
– Не розумію, – скрушно хитав головою рибалка.


За що річкова фея нас покарала? Ну Водяника і Косю – це зрозуміло. А нас за що? Ми ж їй зла не робили. І річку шанували.

– А може наша річка ще колись повернеться?


Обнадійливо сказала Хвилька. – Пересердиться фея – і поверне нам річку.

– Може, – сумно сказав Максим, не дуже вірячи в таке диво.


Ну, Хвилько, нічого. Не сумуй. Будемо рибу в магазинах та на рин­ках купувати. А коли-не-коли поїдемо з тобою на славну річку Горинь. Це зовсім недалеко. Отак і поплаваємо, і порибалимо. І будемо вірити, що наша річка до нас повернеться.

місяЧна казка

Зачиняю двері і опиняюся в своєму закутку, наче відділена від всього прагматичного світу. Хоча від нього і не можна повністю ізолюватися, та все ж… Я все життя мріяла мати свій кабінет, свій маленький закуток, де жила б моя муза і куди інколи приходила б я. І нарешті… Правда, стіл не звичайний письмовий, а сучасний, комп’ютерний, та це вже дрібниці. Я ще на таке зважаю, а муза ні. Вона стверджує, що навіть на коліні можна писати добрі вірші, цікаві оповідання і романи. Може й так. Але краще, коли… А втім, хто це знає, що краще, а що гірше…
Отож, зачиняюся в своєму кабінеті і на мить задумуюся: чи треба для того прагматичного світу моє скромне писання? А може й треба. Хоча б для того, щоб не був він такий до нудоти прагматичний, а мав би ще хоч трішки чогось для душі. Може хтось і посміється над моїми старомодними роздумуваннями, бо кожен шукає те, чого йому бракує, що йому більше до смаку. А чого шукаю я? Спокою? Як не дивно, ні. Мені так здається, що я не хотіла б спокою навіть після смерті. А може це мені тільки здається? От поставив би Бог мене, скажімо, на сторожі людської доброти, порядності і справедливості. Та, аби ще дав мені таку силу і змогу, щоб я могла зу­пинити кожного бандита і злодія, кожного шахрая і здирника. Щоб я, невидима, могла, скажімо, дати комусь ляпаса чи обернути на камінь руку, котра піднялася, щоб вчинити зло: вкрасти, одурити когось, вбити чи… Скажете, казка? Може. Але ж, хіба казки не виражають наші мрії, не тільки у дітей, але й у дорослих?

Сьогодні місяць вповні. Я його дуже добре відчуваю. Коли місяць вповні, тоді мені особливо добре пишеться: і вірші пливуть, і проза в’яжеться, і казки виплітаються. Та сьогодні мені спокою не дає питання: чи треба? Чи треба писати? Чи тільки мені, чи ще комусь?.. Сини, так мені здається, до моєї творчості байдужі. А внуки? Очевидно, також. На моїй вебсторінці протягом місяця інколи буває біля семи тисяч відвідувачів. То показник чи випадковість? Не знаю. А місяць вповні. А муза не тер­пеливиться. Значить, треба писати. Треба кому? Мабуть, найперше мені. А вже потім… А потім побачимо. А поки що… В душу стукає оповідання. Власне, дівчина з того оповідання. А може це й не оповідання зовсім, а якась казка, виплітка, фентезі (є тепер таке слово). Чи та дівчина гарна? Так. Вона дуже гарна. Ах, які в неї коси. Тепер таких кіс нема. Бо їх не миють у лузі чи в любистку, а все більше користуються шампунями, дор­гими, фірмовими чи дешевими – словом, всякою хімією. Від такого миття коси не будуть такі густі і такі довгі. Не вірте рекламі, не читайте, що там написано… Ет! Мене однак ніхто не послухає – і митимуть голову шам­пунями, бажано фірмовими. І я митиму. То про що мова? Ну, мені вже бе­регти нічого. Від моїх густих довгих кіс зосталося казна-що. Те казна-що давно пора вже обстригти, та я все ніяк не насмілюся. Але зараз не про те. Зараз про ту дівчину. Бо місяць вповні. То може тій дівчині треба, щоб я про неї написала? Не знаю. Може.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.