Казки бабусі Тетяни


Ну й люб’язний ти, куме, нічого не скажеш! Принесло! Та другий би зрадів такій оказії. Кума приїхала! Гостя дорога! А ти…


Я ж радію. Чого ти? Хіба ж не бачиш, який я радий?


Та бачу, бачу. Але кажи вже нарешті, що там у тебе.


То я й кажу. Єднатися нам треба. Є у мене дві доньки – близнючки. Гарні, як квіточки.


Обидві в тебе?


А ти думаєш, я в молодості вродлива не була?


Та вірю, вірю, була вродлива.


А моїх доньок не тільки я хвалю. Всі кажуть, що вони – красуні. А твій син замість того, щоб котрусь з них посватати, на Голубу Фею задивляється. Ото дивовижу знайшов!


Ти не думай, кумо, що я проти такого весілля. Ну навіщо мені в родині та Голуба Фея? Тим паче, що за нею Іван Царенко упадає. Але ж хіба йому поясниш? Хіба ж послухається?

Тут подав голос молодий Чахленко.


І не послухаюся. І не хочу я брати за жінку доньку баби Яги. Не хочу, щоб моя жінка у ступі літала.


Не хочеш у ступі, то буде літати на помелі. А таки буде вона твоєю жінкою.


От і не буде.


Ні, таки буде, бо я тобі наказую.


А я твого наказу й не послухаюся.


Мусиш.


Ба, не мушу.


Бачиш, які тепер діти пішли? І що ти йому зробиш? Ну, добре. З тим ми розберемося. А той чого прителесенився? – ткнув пальцем у Змієнка.


Чого, чого! Теж за Голубою Феєю мліє. І що вони в ній знайшли? Хоч би дівчина була, як дівчина, а то тьху! Змієнка трохи віддубасили ті лицарі. То може вже викине дурне з голови. Дивися, аби твоєму таке не було. Ото втіха!


Чув, дурню? – до Чахленка.


Чув. Але я не дурень. І не боягуз. І Голуба Фея однак моя буде.

Змієнко Гориниченко сидів ні в сих, ні в тих і не знав, чи казати йому щось, чи й далі мовчати. А Чахлик продовжував розмовляти з бабою Ягою, наче його тут не було.
– То чого він хоче? Отой…

Та, видно, відлежатися трохи в тебе, бо добряче-таки його потовкли. Каже, що все тіло болить. Я б його до себе взяла, але незручно, бо у мене доньки.

– Відлежатися! Бач, кумо, чого захотів! Хіба в мене шпиталь? І звернувся вже до Змієнка:


Ти от що… їдь туди, звідки приїхав, і не морочи мені голови. Вона в мене і так заморочена. Віддубасили тебе, кажеш? То скажи своєму батькові,

щоб ще додав, коли ти такий дурний. А в мене тобі робити нічого. Нагоду­вав тебе – і того забагато.
І поплуганився Змієнко додому, як побитий пес, стогнучи та нарікаючи на своїх приятелів, що покинули його, на прислугу, на Чахлика та на сво­го батька, що нічим йому не допоміг.
– От приїду додому, порозганяю всю прислугу і всіх своїх приятелів­страхопудів, посварюся з своїм батьком, наберу нову команду та й знову вирушу за Голубою Феєю.
Довго плентався Змієнко, поки дійшов додому. Є коротший шлях до країни казок. Але для того треба знати чарівні слова. А Змієнко їх не знав, то мусив натомитися і настраждатися у довгій дорозі. Але думки про не­звичайну дівчину – про Голубу Фею таки не зрікся. Вдома вже Змієнка й чекати перестали. Думали – загинув. Змій Горинич трохи пожурився за своїм єдиним сином, а потім сказав:

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.