Казки бабусі Тетяни

Леви засміялися. Це було трохи чудно і дуже моторошно. А ви ніколи не чули, як сміються леви? Ні? Досі і я не чула. А от тепер почула і, знаєте… Якось так… Страшнувато стало. Та дід Панас міцно і заспокійливо стискав мою руку.

Ну годі вам, – озвався один з левів. – Ми ж поважне товариство, а не зборище гульвіс. Ось я, приміром, хотів би знати, з якої нагоди ми сьогодні зібралися. Невже для того, щоб самим з себе посміятися?


Та ні, наймудріший наш леве. Не для того ми зібралися. На попередній нашій нараді ми так і не прийшли до спільної думки: хто ж з нас, левів, найстарший і кому належить почесне право розповідати дітям казки.


Боюся, добродію, що і сьогодні ми до спільної думки знову не дійдемо. Не вийде у нас нічого. Посваримося, порикаємо – та й розійдемося: хто без вуха, хто без хвоста, хто з обсмиканою гривою, а хто з пошкодженою ла­пою. Велика втіха самим себе нівечити. Нащо це нам?


Як це нащо? – рикнув один з хижих левів. – Скажімо, я стою в самісінькому центрі Львова. Стверджувати не можу, але мені так здається, що я тут стояв ще тоді, коли й міста не було. То, хіба ж я не найстарший?

Зашуміло, зарикало все – аж земля задвигтіла. Ми з дідусем Пана­сом вже й добре полякалися. А що, коли…


Ні, ви чули? Він стверджувати не може, але йому здається. Кожно­му з нас може щось здаватися. Це не доказ.


Нема документів. Доведи.


А може й я найстарший. Хто це знає?
Ледве вдалося добитися сякої-такої тиші. Мудрий лев тоді прорік:


Я ж казав, що так буде. Ми нічого не зможемо довести. Хіба му­симо спитати у самого короля Данила. А ви собі можете уявити, як він розгнівається, побачивши нас тут всіх разом? Охоронці міста! Покинули своє місто напоталу, а самі займаються дурними суперечками. Хіба це так важливо, хто з нас найстарший? Якщо вже так кожному хочеться роз­казувати дітям казки, то давайте по черзі, – от і все. І вуха будуть цілі, і лапи неушкоджені, і гриви в порядку.

Всі леви зарикали схвально, і була надія, що цього разу обійдеться без бійки і кровопролиття.

Дуже добре.


Не даремно тебе називають мудрим левом.


Нехай так. Будемо по черзі дітям казки розказувати. Тільки, як ту чергу встановити, щоб знову суперечок не було?

– Давайте думати, – промовив мудрий лев.


Та що там думати? – гукнув хоробрий лев. – Я буду розповідати пер­ший. От і все. Недаремно ж мене прозвали хоробрим.


Е, почекай, – зарикали на нього, – це тобі не з ворогом битися. Це ж діти! Створіння ніжні. А їм треба казки розказувати. Ти їх просто всіх перелякаєш.


Так он воно як! Отака ваша справедливість! Як з ворогом битися – то я, лев хоробрий, а як казки розказувати – то й інші знайдуться. Ні, так не буде.


Почекай, хоробрий, не гарячкуй, – намагався урезонити мудрий лев хороброго. – Ну, навіщо нам знову суперечки? Я ж сказав: будемо розповідати казки за чергою.

– Ого! Це ж нас он скільки! Коли ж це черга до кожного дійде?


Зате справедливо. Нікому образливо не буде: як випала черга, то й розповідає.

– Скажіть, панове, а скільки у Львові левів? Над тим ніхто не замис­
лювався? Настала тиша. Всі задумалися. Хтось невпевнено сказав:
– Кажуть, що нас у Львові більше трьох тисяч. А чи то правда? Хтозна…

Це, мабуть, коли порахувати всіх-всіх і тих розвалюшних, котрих ми і на раду не кликали.


І даремно не кликали, – обізвався мудрий лев.


Та там вже й кликати нікого. Руїна.


А серце в них однак живе. Вони ж невинні, що з них поглумилися віки.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.